Новий фільм Пола Томаса Андерсона – вже друга в його карʼєрі екранізація Томаса Пінчона (вслід за “Вродженою вадою” 2014 року), американського постмодерніста, знаного своїми складними багатошаровими текстами. Кінознавець Лукʼян Галкін рефлексує стосовно комедійної природи, домінанти сильних жіночих образів та нетипового акторського складу фільму, який отримав уже отримав чотири “Золотих глобуси”.
Переглядаючи матеріали по “Одній битві за іншою”, зловив себе на цікавій когнітивній хибі – щирому здивуванні згадкам або аналізу нового фільму Пола Томаса Андерсона в контексті його комедійності. Чорною комедією називає стрічку й англомовна вікіпедія – у складі конструкції black comedy action thriller film.
Також “Одна битва за іншою” має “Золотий глобус” у категорії “Найкращий мюзикл або комедія” — втім, ця категорія рік у рік пропонує дивовижі, на тлі яких поява роботи Андерсона не викликає суттєвих питань.
По справедливості, не викликає й поза таким тлом: я почав абзац особистим подивом, який тільки поглибився від усвідомлення, що сприйняття цього фільму як комедії можна вважати більш-менш загальноприйнятим серед суттєвої частини його глядачів. При цьому не маю на меті підважити низку справді кумедних епізодів фільму, як-от із революціонером, що телефоном жаліється Ді Капріо на порушення його приватного простору та “шумові триґери”, пародія на MAGA-еліту, втілену “Клубом Різдвяних Авантюристів”, або рівною мірою ниций, загрозливий і нескінченно комічний образ, створений Шоном Пенном.
Все це справді смішно, але, певне, сміх — просто не моя основна реакція на екранні події візуально й драматургійно насичених історій Пола Томаса Андерсона.
Добре пригадую подібне здивування на сеансі геть не комедійної “Примарної нитки”: ближче до фіналу Вікі Кріпс, ніби безсила, знята в розфокусі, слухає черговий вибрик Деніела Дей-Льюїса — й наступним кадром вирушає по ті самі отруйні гриби, що вже мали свою екранну кульмінацію. Зала, в якій я дивився фільм, на цьому моменті сміялась. Певне, сміялась справедливо, бо ж у змальованому контрасті чоловічого інфантильного роздратування та жіночої мовчазної рішучості таки є місце кумедному. Але чи цей епізод сформований безпосередньо режисером як комічний?
Ризикну припустити, що ні: не чужий тонкому гумору та їдким дотепам, тут фільм усе ж продовжує свою чільну лінію союзу, ґрунтованого на неочікуваній для обох потребі у виявленні й прийнятті вразливості.
У такому разі чи виникає комічний ефект, спостережений мною в кінозалі, цілком мимоволі? Також навряд: вплив отруєння грибами та зміни у фізичному стані героя Дей-Льюїса мають загрозливий, але чимось втішний вигляд — як оригінальне покарання за черствість та зарозумілість.
У підсумку, якщо ми дозволяємо собі не любити ключового персонажа — а фільм і не вимагає до нього любові та не витискає її з нас маніпуляціями — натомість симпатизуємо його партнерці, втіленій Кріпс, її силует із кошиком у лісі, що веде до продовження грибної “терапії”, може справляти парадоксальне враження у своєму протиставленні чоловічому багатослів’ю попередньої сцени. Це громіздке речення можу підсумувати простою думкою: така монтажна послідовність може спричиняти сміх. Може — але не обов’язково має.
Кадр з фільму “Одна битва за іншою”. Планета кіно
Вочевидь, гумор в “Одній битві за іншою” влаштований інакше й у чомусь протилежно, але не позбавлений парадоксів, подібних до описаного. Чи не чільним парадоксом вбачається те, що, насичений комедійними арками та окремими феєричними сценами, цей фільм цілком працює і не викликаючи сміху. Ті самі сцени, позбавлені комічного забарвлення — наприклад, бо аудиторії банально несмішно, або ж аудиторія не зчитує запрошення до сміху, тому не знає, а чи треба сміятись у конкретному епізоді — можуть не просто зберегти свою драматургійну роль, але й набути іншої якості.
Вже згадана мною сцена телефонного протистояння, з гумором чи без, містить мотив втрати ідентичності, викриття самозванця (наскільки б недолугим не видавався виведений з рівноваги товариш Джош, він вказує на цілком валідні речі — до слова, це створює додатковий вимір комічного через суперечку колишнього революціонера та революціонера-wannabe за статус, якого не має жоден) й тимчасового визнання рахунком попередніх діянь, тобто проєкції в минуле.
Чи вільні ми в тому, аби бачити Пета, якого більшість фільму звуть Бобом, не комічним персонажем, а трагічним? Або не сміятись, а гидувати з його оприявленої деградації? Або обурюватись, зчитавши інструменталізацію вже розтриньканого бекграунду підпілля для контролю над донькою — бо ж не пускає підлітку на дискотеку без рації той самий чувак, який не може пригадати слів, що є буквально запорукою безпеки для них обох?
Як на мене, цілком — і чеснота такого роду відкритості створює щедрий простір для глядацької інтерпретації. Мені рідко випадає не сміятись на фільмі, який повсюдно вважається комедійним, і при цьому лишитись від нього в захваті — тобто твір готовий комунікувати зі мною-глядачем, надаючи певного роду картбланш у виборі сприйняття.
Ця думка може видатись аж надто гіпотетичною, але направду це просто викладення реального глядацького досвіду: я дивився “Одну битва за іншою” двічі з перервою в кілька місяців, й на момент другого перегляду був добре підготовлений до комедійного складника характеристиками із супутніх текстів та оглядів.
У підсумку я ніби дивився два фільми, єдині у своїй суті, але відмінні у тональності. Можливо, навіть дві версії тих самих подій: уперше очима Пета (він же Боб), вдруге — очима, приміром, Сенсея. І так, удруге я щиро сміявся.
Багаторівневість стрічки, близька до буквальної, виявлена і в акторському складі, сповненому своєрідних та строкатих “великодок” — на манір, подібний до аналогічних ходів “Локричної піци”, попередньої стрічки Пола Томаса Андерсона.
Зірка цього фільму, музикантка Алана Хаїм, з’являється в “Одній битві за іншою” в невеликій ролі однієї з членкинь угрупування “Франція 75” — шанобливий дружній жест кінотворця до власноруч відкритої акторки, яка після дебюту в “Локричній піці” встигла попрацювати з видатною режисеркою Келлі Рейкардт, а невдовзі з’явиться у “Драмі” Крістоффера Борглі разом із Зендаєю та Робертом Паттінсоном.
Втім, в “Однієї битви за іншою” є своя дебютантка великого екрану — Чейз Інфініті, виконавиця ролі Шарлін / Вілли, що має всі шанси стати instant star, бо ж здатність вкрасти сцену в Ді Капріо просто не може не бути належно винагородженою. А ще Алана Хаїм — не єдина учасниця акторського ансамблю Андерсона, “позичена” з іншої галузі: того самого товариша Джоша грає Ден Чарітон, співсценарист фільму “Вчителька англійської” з Джуліаною Мур.
Ця сценарна робота — поки остання у його фільмографії й датована 2013 роком. Після цього, з 2021 року, Дена час від часу можна побачити в акторській ролі — наприклад, у “Ножах наголо: Скляна цибулина”. Можна припустити, що Пол Томас Андерсон доклався до зміни кар’єрного вектора, адже той самий дебют Чарітона 2021-го відбувся у “Локричній піці”.
Кадр з фільму “Одна битва за іншою”. Планета кіно
Часом складається враження, що з касту Андерсона можна вихопити будь-якого актора чи акторку — і знайти історію, маленьку чи велику. Незумисне я так і зробив: мені впав у вічі фактурний персонаж полковника Денверса — він, зокрема, допитував підлітків у школі, шукаючи контакти Вілли. Мене зацікавив актор з орбіти тяжіння образу Шона Пенна, який, граючи цілком подібну за драматургійним функціоналом роль, примудрився не загубитись на його тлі. Але знайшов я не актора, а колишнього спеціального агента Міграційної служби США Джеймса Ратермана, що вперше з’явився на великому екрані — яка прекрасна іронія в контексті його персонажа, правда?
Цей пласт чистої синефілії, створений міксом неочікуваних дебютів, непрофесійних акторів та нетипових екранних появ, значно необов’язковіший за сприйняття гумору стрічки. У цьому ж принада — це не тип наративних “великодок”, що мають бути розгадані для усвідомлення Великого Сенсу Фільму, це скоріш маленькі скарби для тих, кому вони справді потрібні. Приміром, чи міняє щось у сприйнятті факт, що головну роль у “Локричній піці” зіграв Купер Гоффман, син Філіпа Сеймура Гоффмана (й для Купера ця роль стала дебютною, як несподівано, правда?), а в одній з ролей другого плану з’явився Джордж Ді Капріо, батько Леонардо?
Якщо ваша відповідь — “О так, міняє”, припускаю: ми дивимось кіно дуже схожим чином. А значить, у Пола Томаса Андерсона завжди лишиться щось, аби сказати саме нам.
Я вже згадував про ролі Ді Капріо та Пенна, що неодмінно стануть окрасою їхнього портфоліо — при цьому обидві ролі покликані відтіняти значно складніші жіночі образи, створені згаданою Чейз Інфініті та Теяною Тейлор, яка на нинішньому “Золотому глобусі” отримала нагороду за найкращу жіночу роль другого плану. Тейлор, виконавиця іконічної ролі Перфідії, в акторсько-режисерському тандемі з Андерсоном творить доволі рідкісну драматургійну конструкцію — зникнення потужного образу, чиє місце фактично лишається вакантним.
Серед подібних за принципом мені пригадується роль Крістен Стюарт у “Зільс-Марії” Олів’є Ассаяса, де її героїня у певний момент просто виходить із меланхолійно-рефлексійного трикутника складних професійних взаємин із персонажками Жюльєт Бінош і Хлої Грейс Морец, і до кінця фільму її відсутність нагадує про себе відчутною порожнечею, іноді підкресленою просторово.
Звісно, це запрошення до гри у вільні асоціації, але якщо справді пошукати подібність такого рішення, то завдання Андерсона може видатись складнішим — адже Перфідія сповнює екранну реальність харизматичною енергією, суперечливими діями та якимось диким балансом між нонконформністю і моральнісною гнучкістю… й зникає на 32-й хвилині фільму, коли попереду ще дві години оповіді.
Втім, за відведений Теяні Тейлор екранний час її персонажка зазнає суттєвішої трансформації, аніж герой Ді Капріо, який від початку був маркований для глядачів тим, хто не вписується в радикальну “Францію 75” — й завдяки візуальному контрасту перших же паралельних проходок Перфідії та Пета, й надалі, через влучні репліки на кшталт “Вона бігунка, а ти пень”.
На пресконференції фільму Ді Капріо посилався на Чувака з “Великого Лебовські” як на натхненника свого образу. Але якщо герою Джеффа Бріджеса випало стати символом доброзичливо-відстороненого спокою серед хаосу, то Пет, він же Боб, скидається на релікт часу, якому до того ж ще й не належав повною мірою — можна сказати, лишився шанованою (й живою) людиною попри всі обставини. І не схоже, що персонаж Ді Капріо планує чинити особливий спротив своєму ж випаданню з актуального тут і зараз: ми бачимо його цілком вмиротвореним, коли він, відпустивши дорослу доньку на шкільну дискотеку, врешті залягає з косяком дивитись “Битву за Алжир”.
Цей образ, певен, може розширити по-своєму кожен глядач — образ людини, чиї цінності та уявлення про кращі дні законсервовані в спотвореному уявленні про минуле, часто значно компліментарнішому до себе самого, аніж випало в тім минулім насправді. Якщо в такому контексті доведеться припускати, а чи розповіла Вілла про результат ДНК-тесту, то моїм припущенням буде, що ні, не розповіла й не могла розповісти. Не стільки через страх поранити або співчуття до давньої зради, скільки через розуміння, що таке знання забере значно більше особистих сил її названого батька, й результатом стане лише фінальне повернення тягаря на плечі героїні Чейз Інфініті, причому подвоєним — за себе й за названого батька.
Кадр з фільму “Одна битва за іншою”. Планета кіно
Власне, моє припущення ґрунтується на маркері з кульмінаційної сцени. Вілла ефектно розправляється з Різдвяним Авантюристом, який кілька епізодів тому так само заввиграшки практично прикінчив її біологічного батька — й кидає в обличчя свого іншого батька вимогливе питання: “Хто ти такий?!”. Природно, що Боб не розуміє його суті, але в короткій миті напруженого сумніву Вілли перед возз’єднанням персонажів я вбачаю зріле усвідомлення — не тільки не розуміє, але й не буде здатен прийняти.
Направду героїні Чейз Інфініті не позаздриш: мати виявляється зрадницею, зневаженою своєю ж революційною організацією, біологічний батько — тупуватим гіпермаскулінним фашистом, а той, кого звикла вважати батьком — що ж, також далекий від виправдання сподівань. Але на іншій шальці стосунків зі спадковістю чекає “Клуб Різдвяних Авантюристів”, підозрюю, що з дбайливо збереженою ідеологією Lost Cause та вкрай своєрідними уявленнями про чистоту.
У цьому контексті обирати доводиться між нескінченними битвами проти дурної інерції попередніх поколінь і небезпеками, що чигають за її прийняттям. Тоді набуває неочікуваного сенсу самототожний протест — і самої Вілли, і Перфідії, що, як ми знаємо, походить із давньої династії революціонерів, а значить, просто не могла не зіткнутися з підступами спадковості.