Головна Культура

ОФІЦЕРКА ЕМЕРАЛЬД. ІСТОРІЯ СНАЙПЕРКИ З ПОЗИВНИМ ЖАННА Д’АРК

Фото: Євгенія Емеральд/ в своєму полку Євгенія єдина жінка

До війни Євгенія Емеральд була знаною у світських колах власницею ювелірного бізнесу та чималої колекції зброї — холодної та вогнепальної.  Її довоєнний Instagram — це довгі сукні, вечірки та зустрічі з впливовими людьми. Та з першого ж дня відкритої війни жінка змінила високі підбори на військові берці, а замість ювелірних прикрас в її руках тепер снайперська гвинтівка.

Вільному радіо Євгенія розповіла про свою нову роботу, нове життя і кохання. Далі — історія від першої особи.

— До війни я була класичною представницею бізнесу, я мала три напрямки, над якими працювала: перший — це ювелірний, я займалася цим багато років і мала з нього основний дохід. Другий бізнес — нерухомість для відпочинку і третій напрямок — це бізнес-спільнота з дозвілля для підприємців. Що з ними зараз? Ювелірний я втратила остаточно і займатися після перемоги цим не буду, підприємство я закрила, а його працівники роз’їхалися по світу. Локація для відпочинку працює від початку літа, а бізнес-спільнота днями теж відновила роботу.

Фото: instagram/ до війни Євгенія була власницею ювелірного бізнесу

Мої батьки дали мені прекрасне виховання. Мій тато був і мисливцем, і рибалкою, займався  бізнесом і багато чого мене навчив. На жаль, його не стало 5,5 років тому.  Моя мама — в минулому відома спортсменка, Олімпійська призерка, чотириразова переможиця чемпіонатів Європи зі стрибків у воду.

А ще я мама чудової 10-річної донечки. Мої попередні стосунки закінчилися з приходом війни, чоловік втік з України. Але вже в середині жовтня я стану дружиною військового, та про це трохи згодом, спершу — про мій шлях від ювеліра до снайпера.

Мені скоро 32, але відчуваю себе на 20. Я люблю це життя і маю загострене відчуття справедливості, саме тому від 24 лютого захищаю українські кордони. Варто сказати, що до війни я готувалася, ще коли був живий мій тато — він прогнозував, що повномасштабне вторгнення Росії неминуче.

За день до війни спрацювала інтуїція 

За місяць до війни я купила ящик патронів для всіх видів моєї зброї. Це було правильне рішення, бо вже за місяць їх придбати було дуже важко. Я  колекціоную зброю: на момент повномасштабного вторгнення у мене було п’ять видів нарізної зброї, чотири види гладкоствольної та ще є револьвер. Із цією війною колекція трохи поповнилася.

23 лютого, мабуть, спрацювала моя жіноча інтуїція або я просто якась відьма. Я прокинулася і зрозуміла: війна скоро. Я заправила усі свої автівки, набрала каністри. Усі гроші, що були, витратила у великих супермаркетах, скуповуючи продукти  тривалого зберігання.  На мене дивилися здивованими очима, касир сказала, що за цілий день такого не робив ніхто. Тоді люди в магазині з мене навіть посміялися. Того дня я з’їздила на ювелірне підприємство, зачинила його, забрала вітрину і розпустила колектив. Мені ніхто не вірив, що війна неминуча.

Того дня приїхала додому пізно вночі, і за кілька годин мені повідомили, що “почалося”. Я тоді поїхала за своїми рідними, аби вони були під наглядом.

Війна не ділить нас на статі

Усіх дивує, коли жінка бере до рук зброю, але ж ворог вбиває і чоловіків, і жінок, війна не ділить нас на статі. Тут взагалі не важлива картинка, головне, що всередині, яке у людини виховання. Хоча, якби мені сказали раніше, в яких умовах доведеться жити, що я не зможу мити голову, вмиватися, я би просто не повірила, що це зможу витримати. Але для мене це виклик. Навіть якщо мені щось важко дається, я все одно візьму гору.

Я люблю зброю, ще в дитинстві тато брав мене на полювання. Я спостерігала, як він доглядає за зброєю, купує патрони. Займатися бізнесом — справа нервова, тому розрядку від проблем і негараздів робила в тирі.  У 2015 році я почала займатися стрільбою з хлопцем з АТО, ми з ним кожну суботу їздили на полігон, а кожен вівторок вивчали теорію. Це просто приносило мені задоволення, я ніколи не думала, що це мені реально знадобиться саме у військових цілях.

Після  2014-го  року я хотіла їхати на Донбас, але на той час донці не було 3 років і, відповідно до законодавства, мені було не можна, хоча дійсно тоді з мого бажання їхати на війну посміялися у військоматі.

А вже 24 лютого я навіть не сумнівалася, що піду воювати. Я вирішила це ще 10 років тому, коли закінчила військову кафедру й отримала звання офіцера. У мене бойовий характер, тато виховував мене як хлопця.

Тому, коли почалася війна, мене запросили спочатку в ССО Києва, потім товариш з ССО Житомира, він там був командиром, добре знав мою історію і незламний характер. Зараз я воюю в полку спеціального призначення “Сафарі”, жодного дня не шкодую, що я до нього потрапила.

Машину могли розстріляти в будь-який момент

Полк у нас дуже класний, хлопці підготовлені, ми постійно розвиваємося. Якщо немає бойових виїздів, є постійні тренування, і за ці шість з половиною місяців у мене з’явився новий і досить таки великий досвід у багатьох військових сферах. В нашому полку я єдина жінка-снайпер, і в принципі я єдина жінка в полку була і залишаюся.

На війні страшно, я пам’ятаю свій перший виїзд у Макарівський район. Це було навіть не бойове завдання, я тоді ще не була в структурі. Я поїхала витягати людей із села в окупації, навколо нього було дев’ять танків, і коли  їхали, розуміла, що машину могли розстріляти в будь-який момент. Тож коли люди кажуть, що вони не бояться — це брехня, не бояться лише психічно хворі.

Натиснути на спусковий гачок важко лише перший раз, а далі як по накатаній, ти з кожним разом ставишся до цього простіше.

Українська Жанна д’Арк 

Коли почалося повномасштабне вторгнення і людям стало відомо про мою діяльність, хтось із підписників  назвав мене “українською Жанною д’Арк”, потім люди підхопили і якось воно прижилося. Мені імпонує ця історична особистість, вона — одна з перших жінок, яка змогла змінити хід історії.

Коли потрібно було обрати собі позивні, я не вагаючись обрала саме цей. Побратими скорочено кличуть д’Арк.

Варто розуміти, що війна — це важко і фізично, і психологічно для кожного. Кожен місяць від лютого я проходила нове коло емоційного стресу: перші місяці – це адреналін, потім приходить розуміння, що відбувається, далі – депресія, бо ти втрачаєш побратимів. З’являються думки, що після перемоги і повернення до Києва нічим не зможу займатися. Але треба себе опанувати. На жаль, багато військових, не бачать себе поза війною. Завжди треба пам’ятати, що війна – це тимчасово.

В колективі ти маєш бути сильною, а мені перший час дуже не вистачало друзів, кому б я могла пожалітися як жінка. В чоловічому колективі доводилося вигризати своє місце в колективі.

Фізично – важко перший місяць, боліло все. Були травми, бо тіло звикало до ваги броні, нових рухів, а потім легше, до всього пристосовуєшся.

Фото: instagram/ Євгенія з донькою

Для своєї доньки – я супергерой, звісно, у неї немає повного розуміння війни, але вона знає, що її мама захищає країну, пишається. А я за нею дуже сумую.

Потрібно було піти на війну, щоб зустріти своє кохання

Після перемоги – не впевнена, що буду займатися бізнесом, на цій війні я зрозуміла, що мені подобається громадська діяльність, я відкрила в собі талант гарно говорити. Але точно хочу бути корисною людям. Навіть зараз у своїх соцмережах я зачіпаю актуальні теми (наприклад, несвідомі блогери, які не говорять про війну, а виробляють не потрібний контент).

Що точно робитиму – житиму життя, на війні я зустріла свого коханого, в середині жовтня у нас весілля. Причому ми спершу спілкувалися онлайн, бо воюємо в різних підрозділах і містах, але після особистого спілкування, нам вистачило три дні, щоб зрозуміти, що ми майбутнє подружжя.

Чим він мене підкорив? Справжній чоловік – прийшов, побачив, переміг. Людина з великої літери, робить більше, ніж каже. Він побачив про мене матеріал і написав познайомитися. Пропозицію робив у підвалі. Я жартую, що потрібно було піти на війну, щоб зустріти своє кохання.

Фото: Євгенія Емеральд/ на війні Євгенія зустріла своє кохання

Джерело: ВІЛЬНЕ РАДІО