У перші тижні повномасштабного вторгнення в боях за Київщину, Харківщину, Сумщину, Чернігівщину, Херсонщину та Маріуполь загинули десятки добровольців, які не встигли оформитися у військкоматах.
Влада пообіцяла їхнім родинам соціальний захист та гарантії. Усі ті гарантії та захист, які мають родини загиблих кадрових військових.
Був ухвалений і набув чинності відповідний закон, Кабмін затвердив постанову про порядок його виконання.
Але на практиці жодна з норм закону не запрацювала. Сімʼї потрапили в принизливе бюрократичне пекло і були позбавлені обіцяного захисту.
Причина – саботаж рішення з боку Міністерства ветеранів.
У середині січня 2022-го українське військове командування розпочало активну підготовку до відбиття повномасштабного наступу. У координації з місцевими владами Генштаб розробив план, згідно із яким навіть у разі, якщо Росія знищує центри управління та вузли звʼязку, підготовлені люди беруть у заздалегідь визначених місцях зброю і розпочинають опір. За цим задумом, ветеранам Азова була відведена важлива роль в обороні Києва.
У момент вторгнення екскомандир Азова полковник Андрій Білецький разом з іншими нашими офіцерами розгорнули багатотисячний добровольчий підрозділ територіальної оборони з ветеранів-азовців, ветеранів АТО з інших підрозділів, членів парамілітарних організацій та вишколених за місяць цивільних.
У середині березня 2022-го після боїв у Мощуні, Бучі, Ірпені та інших найбільш гарячих на той момент точках підрозділ був оформлений як полк у складі Сил спеціальних операцій.
На жаль, деякі з бійців загинули до того, як підрозділ де-юре став частиною ССО.
14 березня 2022-го під Горенкою на Київщині була розстріляна з російських Градів машина, у якій їхав Микола Кравченко, позивний Крук.
Він був одним із дуже важливих офіцерів, задіяних в обороні столиці. Кравченко займався організацією ТРО і будівництвом західної лінії оборони Києва. Кандидат історичних наук, талановитий організатор, засновник першого ветеранського видавництва, незмінний ідеолог “Азова”. За тиждень до смерті Крука на Харківщині загинув його батько. У Миколи лишилися дружина, мати, двоє малих дітей.
В авто із Круком загинув його адьютант Сергій Машовець. За кілька днів до того Сергій дізнався, що дружина чекає на довгоочікувану дитину.
24 березня при обороні села Лукʼянівка загинув ще один азовський ветеран Денис Котенко, позивний Шкіпер. Йому було 25 років, він встиг попрацювати у Міноборони та Мінветі. Залишилися дружина і немовля.
Ці люди були офіцерами, відбивали російське вторгнення зі зброєю в руках не тільки за велінням серця, але й відповідно до завдань найвищого командування. Тоді ніхто не думав про формальності – потрібно було битися з російською армією, паралельно налагоджувати постачання, шукати спорядження і зброю для більшої кількості бійців, ніж це було заплановано.
У січні цього року Верховна Рада ухвалила закон, за яким родини добровольців, загиблих на початку вторгнення, мають отримати усі ті самі соціальні права, які мають родини загиблих військовослужбовців. У липні Кабмін ухвалив постанову, яка встановила порядок виконання закону.
Сім’ї загиблих добровольців отримали можливість набути статусу “члена сім’ї загиблого Захисника чи Захисниці”, після чого на них повинні поширюватися передбачені законодавством соціальні гарантії.
У цьому процесі центральна роль відведена Міністерству ветеранів. Воно й надає офіційний статус “сімей захисників України” та координує інші органи влади, щоб закон в частині соціальних гарантій працював.
Міністр Юлія Лапутіна неодноразово запевняла: її відомство співпрацює з усіма органами влади для налагодження механізму.
Із великими труднощами родини почали отримувати статус. Процедура непроста: безумовною підставою для надання пільг добровольцю або його сім’ї є довідка, видана командиром підрозділу ЗСУ, НГУ, Нацполіції чи іншого військового формування, разом з яким у період лютого-березня 2022-го року діяв доброволець. Або як варіант – покази трьох свідків, зокрема командира підрозділу, разом з яким воював доброволець та які були з ним безпосередньо у зоні бойових дій. Або покази двох свідків, які отримали поранення під час бойових дій разом з добровольцем і мають підтверджуючі медичні документи.
На практиці це працює так: сім’ї добровольців вимушені шукати діючих на момент лютого-березня 2022 року військових, які зможуть підтвердити участь їхнього добровольця у бойових діях. Зазвичай отримати вказану в законі довідку від командира військової частини практично нереально.
Якщо немає кадрових військових, які можуть підтвердити участь добровольця у війні, виплати родині в разі його загибелі не передбачені.
Отримавши у Мінветі сіру книжечку зі статусом “захисника України”, родина йде в управління соцзахисту. Але там замість військової пенсії пропонують мінімальні виплати з втрати годувальника, які можна було отримати і без статусу від Мінвету. Далі родини спрямовують у центри комплектування (ТЦК), там родинам кажуть: підрозділу, в якому воювали ваші сини/чоловіки, не існує. Бюджет Міноборони на вас не поширюється.
Родині загиблого Крука, який зіграв надзвичайно важливу роль в підготовці Києва до війни, держава виплачує 2500 гривень на двох дітей.
Сину загиблого Машовця, який ніколи не бачив батька, належить 2100 гривень.
Стільки ж – сину кавалера Ордена Мужності Котенка, який бачив тата лише немовлям.
Подібна ситуація у ще 18 родин азовських ветеранів, які вже в перші години вторгнення опинилися в найбільш гарячих точках Київщини.
Не під запис Лапутіна висловлює побоювання, що таких родин може бути надто багато і це створить навантаження на бюджет.
А публічно і на зустрічах з родинами міністр запевняє, що закон дає рівні права в частині соціального захисту сімʼям загиблих кадрових військових та добровольців.
Насправді ці права не просто не рівні, вони абсолютно різні. Сімʼї загиблих кадрових військових отримують виплати відповідно до режиму воєнного стану, а сімʼї загиблих добровольців – цивільні виплати мирних часів.
Перші в разі смерті чоловіка/сина отримують 15 мільйонів гривень. Другі – 2 мільйони.
Для перших передбачена військова пенсія для дітей чи батьків – щонайменше 7800 гривень/місяць.
Для других – лише цивільна виплата за фактом втрати годувальника – близько 2 тисяч гривень.
Що потрібно, аби гучні обіцянки влади надати соціальні гарантії для сімей добровольців були виконані?
Мінвет повинен був виконати велику частину своєї роботи. Передусім внести зміни до постанови КМУ № 168 та зазначити в цій постанові про нарахування сімʼям 15 мільйонів гривень замість нинішніх 2.
Міністерство має напрацювати зміни до низки законів. Зокрема Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, який визначає основи соціального захисту військовослужбовців та їх сімей. На сьогодні норми цього закону поширюються на сім’ї добровольців лише в частині одноразової грошової допомоги, але і вони значно менші, ніж у сімей військових. Також потрібно внести зміни до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, який визначає підстави та порядок призначення пенсій військовослужбовцям.
Станом на зараз жодна норма цього закону не поширюється на добровольців, які нарівні з іншими військовими захищали нашу державу на початку повномасштабного вторгнення.
У зв’язку із відсутністю спеціального законодавства та пенсійного забезпечення для сімей добровольців, зараз діє загальний Закон України “Про пенсійне забезпечення” та загальні підстави призначення пенсії із втрати годувальника, які сім’я не може пов’язати зі службою добровольця та необхідністю призначення саме “військової пенсії”.
Чому Мінвет не зробив цього – питання відкрите. Можливо справді побоюється тиску на бюджет. Але Лапутіна – не міністр фінансів, її компетенція – захищати права ветеранів. Зрештою, є закон і його слід виконувати. Тим більше, мова не йде про тисячі людей. Це максимум сотні в межах всієї України. У нашому підрозділі їх було найбільше – 22, і тепер 21 сімʼя претендує на виплати.
Цим родинам дали надію публічними обіцянками. Тепер вони принижені, ображені і вважають, що влада їх обманула. Міністр ветеранів створила чергову не потрібну для держави точку конфлікту із сімʼями загиблих.
Така якість ветеранської політики – це сигнал мотивованим військовослужбовцям: держава намагатиметься забути ваш подвиг.
Але забути подвиг не вийде. Родини наших загиблих і ми як Патронатна служба продовжимо боротьбу за те, щоб добровольці отримали однакові соціальні гарантії з кадровими військовими.
Бо якби не масовий добровольчий рух і не шалена самоорганізація у перші дні війни, Київ із високою вірогідністю міг бути захоплений Росією.
