Їй 30. Родом із Запоріжжя. За спеціальністю – юрист і психолог. В азовській сім’ї з 15-го. Спочатку волонтерила, а з весни 16-го пішла служити до полку. В “Азові” воював і її чоловік Максим. 24 лютого минулого року зустріла на посаді ротного медика. Далі – оборона Маріуполя, “Азовсталь” і 223 доби пекла полону. Спочатку в Оленівці, потім у сізо таганрогу. У грудні з полону було звільнено 140 наших захисників і захисниць – 132 чоловіки та 8 жінок, серед яких і Олеся. Зараз вона проходить реабілітацію і знову рветься на фронт.
– З одного боку, у мене мала дитина, якій потрібна мати, – каже Олеся. – З другого, я отримала на війні такий досвід, який має не так багато людей. Це комусь врятує життя і дасть шанс повернутися до своїх рідних. Я не можу собі дозволити сісти дома і сказати: “Все, досить!” Думаю, що колись син мене зрозуміє. Як казала моя посестра і сусідка по камері: “Не кожна дитина може на уроці історії сказати, що його мама цю історію творила”.
– Є категорична позиція, почута, до речі, від азовців, що на війні жінці не місце. Жінки повинні берегти дітей, берегти себе для продовження роду, а чоловіки захищати їх. Що Ви скажете на це?
– На мою думку, такі поняття давно застаріли. Звісно, жінка рідко може фізично бути гранатометником чи мінометником, але є достатньо жіночих професій навіть у армії. Тому я вважаю, що треба брати спеціалістів, а не жінок або чоловіків.
– Пам’ятаєте той день, коли Ви вирішили йти служити в “Азов”? Як відреагували на це рідні?
– Так, пам’ятаю. Мій «Азов» почався ще у 2015-му, коли мені подзвонила подруга та попросила відвідувати поранених у лікарні. Майже через рік я зрозуміла, що для мене замало цього, і в один чудовий день вирішила, що я хочу бачити не лише хворих та поранених, а й живих, здорових, бойових, сильних. Тому зрозуміла, що варто йти безпосередньо у полк і бути в місцях дислокації «Азову». Мої рідні все ж таки достатньо старої формації, тому питання: «Що там робити жінці?» було. Але з часом вони змирились з обставинами і стали підтримувати мій вибір.
– А що для Вас значить полк – зараз вже бригада – «Азов»?
– Це моя сім’я.
– Ваше псевдо Хільд.
– Так.
– Як виникла думка так назватися?
– Вона не виникала. У мене був (вже покійний) товариш, з яким ми познайомились ще у 2013-му році. Я возила їм волонтерку в Луганську область. Якось ми приїхали, в них в той день був важкий поранений. Я вже мала курси такмеду за спиною і допомагала йому. Він все дивився і раптом промовив: «Валькірія!». Він класно знав скандинавську міфологію і потім сказав «Хільд». Я запитала: «Чому?», а він відповів, що ця валькірія вміє воскрешати. Хлопець, до речі, залишився живим.
– Що на службі найбільше запам’яталося?
– Запам’ятовуються поранені. Чоловік тоді стає беззахисним. І відчуття його вдячності після допомоги назавжди викарбовується всередині.
– Ваш командир, друг Редіс, взявши командування Маріупольським гарнізоном на себе, дав наказ бійцям боронити місто до кінця. Потім обставини змінилися. Задля збереження життя особового складу, виконуючи наказ Головнокомандуючого, було прийнято рішення полишити “Азовсталь”. Як Ви сприйняли звістку про полон?
– Мабуть, я не роздумувала на той момент про це, бо це був наказ, а я військова. Я не могла його не виконати і не могла мати якесь своє відношення до нього.
– А що було у Вас на серці? Якби рішення залежало тільки від Вас, що б обрали – останній бій чи грати?
– Я б не вийшла. Бо можна було вийти у березні, у квітні, у травні, але цього ніхто не робив, бо ми всі прийшли разом, і якщо вийти – лише разом. Або залишитися там разом.
– Про що мріялося Вам у пеклі “Азовсталі”, у полоні?
– Про перемогу (сміється).
– Всі ми мріємо про перемогу…
– Я також люблю Бердянськ. І я б дуже хотіла, щоб ми в поточному році вже могли гуляти бердянською набережною, як це робили три-чотири роки тому.
– А в полоні у Вас була якась відрада? Де Ви знаходили сили?
– У мене маленька дитина. Тому, мабуть, і відрадою, і джерелом сил були думки про дитину.
– У Вас хлопчик?
– Так, йому чотири роки.
– Як його звати?
– Максим.
– А з ким він був?
– З бабусею та дідусем.
– За всіма законами людського буття, писаними і неписаними, тримати у полоні дітей, жінок, старих, що не мають відношення до бойових дій – банальна ницість, яка множить на нуль навіть переможців. Адже військової користі з таких полонених ніякої, а репутаційні втрати – нищівні! Як Ви вважаєте, чи здатні нарешті усвідомити наші вороги цю просту істину?
– Ні!
– Взагалі ніхто і ніколи?
– Ні, чому. Одинокі представники тієї сторони це розуміють. Але є державний апарат, який все за всіх вирішує і, на жаль, люди з того боку ще не доросли до того, щоб протидіяти його диктату. Як кажуть, хай корова думає – у неї голова велика!
– В Оленівці чи в таганрозі зустрічалися Вам вороги, які більш-менш адекватні?
– Більш-менш – так. Поодиноко – так. Вони могли вголос сказати: «А нащо ви тут?». Я відповідала: «То ж не ми тримаємо себе. Питання риторичне». На мою думку, жінок тримають – попри втрату репутації – лише тому, що це такий джокер у кишені.
– Джокер у кишені – це Редіс, Калина… А утримувати в полоні жінок, які лікували – ще гірше, ніж лупити по обличчю дебелими кулаками свою стареньку лежачу маму…
– Це підло, але просто. Наша сторона, як нормальні цивілізовані люди, як нормальні військові, відповідно до Женевської конвенції, намагається забрати жінок. Та сторона розуміє, що Україні потрібні її жінки. В цивілізованому світі це нереально, щоб жінки були в полоні так довго. Але ми просимо, а вони думають: «А-а, вам треба? Ок! Тоді ми скажемо дістати дракона за ваших жінок». Вони не дотримувалися жодного разу жодних домовленостей, не приймали жодних рішень відповідно до світового законодавства. Ми зараз балакаємо про жінок, а якщо згадати, що, на хвилиночку, сім місяців тому в Оленівці був теракт, і вони повбивали людей, які вже були без зброї, вже були в полоні. Про які взагалі конвенції з ними може йти мова?!
– Ви ж бачили цей злочин на власні очі…
– Бачили ми лише поранених. А вибух, крики, те, що там відбувалось – ми чули.
– Ви вважаєте, що ніяк на ту сторону вплинути не можна?
– Загальнолюдськими діями – сто відсотків – ні! Можливо, якимись політичними, економічними, з позиції сили. Бо є аксіома, що на кожну силу завжди знайдеться більша сила. Вони вважають, що вони непереможні. Їм просто варто доказати, що і на них є більша сила.
– Скільки жінок з полку «Азов» ще у полоні?
– Близько сорока. З яких наймолодшій – 24, а найстаршій – 59. Ще до грудня найстаршій було 71. Як можна знущатись з жінки, яка вам в бабусі годиться?!
– Що ж потрібно робити, щоб їх визволити?
– Залучати нашу громадськість і міжнародну, бо, як показує практика, міжнародна громадськість все ж має якийсь мінімальний вплив на росіян. Бо це великий бізнес і пан путін теж залежить від грошей своїх спонсорів.
– Є щось таке, чого Ви боїтесь?
– Мабуть, вже нікого і нічого (сміється).
– А коли Ви востаннє плакали?
– Вчора. Я писала пост про одного з загиблих. Кожен раз ці пости викликають сльози. Я хочу, щоб їх бачили іншими. Кожен з них був по-своєму неймовірний. Хтось був дуже розумний, хтось дуже стриманий, хтось дуже веселий, хтось дуже добрий. Але здебільшого люди, читаючи стандартні дані про загиблих, бачать лише прізвища, посаду, підрозділ, сімейний стан, але не бачать людину.
– Знаю, що Ви в тих же пабліках збираєте гроші на машину.
– Тепер вже на планшети, бо на машину ми вже зібрали.
– Це у той підрозділ, де воює Ваш чоловік?
– Так.
– Куди люди можуть перерахувати гроші?
– Якщо буде у них така можливість, то ось координати.
Приват Банк: 5168745130446880
USD PayPal alesiamelnichenko@gmail.com
– Як синочок зараз почувається?
– Чудово.
– А що він Вам сказав, коли побачились після полону?
– Він був дуже здивований. Мене чоловік забрав вночі додому після обміну. Зранку сказав малому, що для нього є подарунок. А сам накрив мене на дивані ковдрою. Малий бігав, шукав-шукав: «Тато, нема!». А тато йому: «Погано шукаєш. На дивані пошукай». Він як ляснув мені по спині, я крикнула. Відкинув ковдру: «Мамо!» Потім я ще довго слухала, як він провів час, поки я була на роботі – де він був, що він робив. На щастя він ще замалий, щоб розуміти, якій відрізок часу мене не було.
– А йому казали, що мама на роботі?
– Він казав всім, що мама і тато на роботі – вони захищають Україну! Він у мене так співає українські пісні!
– Це ж Ви навчили?
– Я йому співала українською. Вже коли була у полоні, тоді став популярним трек про калину Гайдамаків. Він співає її від початку до кінця.
– У важкі моменти життя Ви до кого звертаєтесь за порадою?
– Я намагаюсь почути кілька думок. Є моя думка, є достатньо компромісна – моєї матері, яка більш розсудлива, доросла жінка. І шукаю більш експресивну людину, щоб почути і її. Тому це чоловік. Я їх слухаю і роблю свій висновок.
– Чи вірите Ви в Бога?
– В Бога, мабуть, ні. Вірю у щось, що створює певні події. Я це називаю Всесвітом. Який десь щось коригує, десь щось підстроює.
– А в якісь прикмети вірите?
– Так! Я дуже довго мала честь працювати з лікарями. Мабуть, в прикмети більш ніж вони, вірять лише бабки-гадалки (сміється). Тому щось від них з’явилось. Більш того, на «Азовсталі», коли вже дуже бомбили, мені почали снитись хлопці, яких з нами вже немає. Я знала, що коли мені приснились покійники, то буде щось відбуватися. І воно сходилося у ста відсотках. В мене є вже, мабуть, рота захисників. Вперше мені наснились покійники, коли пробило один із бункерів. Ми це почули, і я відзначила про себе. Потім, коли обстрілювали нашу будівлю, в ніч до цього, мені наснились хлопці. Зараз часто мені сниться командир.
– А хто у Вас командиром був?
– Броня.
– У Вас є якийсь талісман?
– На «Азовсталі» у мене був талісман, і, на жаль, він там і залишився. Це Шолом Жаху. В полон з ним йти не можна було. І ми його віддали вогню. Зараз у мене є сокира Перуна, і чоловік замовив на день народження, який буде в кінці березня, новий Шолом Жаху.
– Що для Вас у людях найвартніше?
– Чесність. Людина може бути доброю, може бути злою, може бути надто принциповою, але якщо вона чесна, тоді завжди знаєш, що від неї чекати.
– Повертаючись до пекла «Азовсталі» і знаючи, які азовці базіки – вони без почуття гумору в найзапекліших ситуаціях не можуть – могли б щось пригадати?
– Як людина, яка вірить в прикмети, кожен раз, коли мої хлопці йшли щось робити на «Азовсталі», я їх проводжала і зустрічала. Одного разу командир їхав робити автівку з моїм побратимом і сказав, щоб я їх не проводжала. Я спитала, чому. А він: «Ти – як баба стара! Все буде нормально!». Я кажу – «Ні». «Ну, тоді вийдеш і подивишся нам услід». Він зовсім не вірив у прикмети і тому кожного разу мене підколював: «У нас в бункері відьма». Я кажу: «Хай буде так!».
– Він живий?
– Ні. На Оленівці загинув під час теракту.
– А в полоні жарти якісь допускали?
– Ми постійно підколювали одна одну. Якщо був малесенький привід – на півдня жартів.
– Це підтримувало?
– Звісно! Ми намагалися максимально жити! Навіть у полоні. Ми всі подумки подорожували. Хтось десь був, і, як в гарних книжках – там зелене листячко, там деревце, там – ще щось. І бачили це.
– А у Вас найулюбленіше місце для подорожей є?
– Карпати! Я, як справжня українка, люблю гори.
– А найулюбленіша страва яка?
– Я люблю м’ясо у будь-якому вигляді. А якщо продовжувати про те, що люблю готувати, то це випічка. В травні в мене мав закінчуватись контракт, я планувала, що звільнюсь і відкрию кондитерську в Чернігові. Але сталось, як сталось.
– Які книжки читаєте?
– Я люблю все, що пов’язано з історією. До речі, у полоні – в таганрозі – нам давали читати. І там для себе я відкрила Дюма. Його там було багато. Це художня література, але я спробувала – достатньо непогано, чому б ні?
– Яку музику любите слухати?
– Різну. На цей час я дуже люблю нашу українську – гурт «Без обмежень». Ну і ще, з підліткових часів – «Океан Ельзи».
– Як Вам «Місто Марії»?
– Я почула її ще в травні. Кожного разу, коли її вмикали, я плакала. Дійсно – навіть корабельним гарматам не зруйнувати нашу мрію! Коли я приїхала додому, побачила, наскільки багато українських виконавців наразі пише про війну. Мене це приємно дивує. Це, мабуть, жорстоко сказати, але вперше за дев’ять років війна торкнулась кожного. В тому числі виконавців. І мене дуже радує те, яким став наш народ.
– Є улюблені фільми?
– Дуже люблю серіали про поліцейських, пожежників, спецслужби. Коли в кінотеатрі показують якісь вітчизняні фільми, намагаюсь подивитися. І приємно дивуюсь, бо зараз у нас знімають дуже класні фільми. Ми не так давно були з Мар’яною на показі фільму про луганських прикордонників – дуже крутий!
– Що для Вас нагороди?
– Нічого. Мабуть, найбільша нагорода – не в медалях, а в людях.
– Що для Вас гроші? Мільйон доларів як би витратили?
– Звісно, на якесь забезпечення майбутнього дитини – житло, резервний фонд на навчання. А здебільшого, мабуть, на волонтерство, бо я вже звикла так жити. Поки була в полоні, я обіцяла Всесвіту – якщо повернусь додому в цьому році, то певну суму грошей витрачу на благодійність. Я приїхала і відразу ж організувала поїздку дітей-сиріт в кіно на новорічний мультик. Перерахувала гроші зоозахисникам. Ну, і як волонтер в минулому, десь побачу, що якійсь бригаді щось треба, трошечки, але щось скину. Ми всі робимо спільну справу.
– Ви згадали зоозахисників. А у Вас є якісь улюблені домашні тварини?
– Так, в мене є собака, міні бультер’єр, йому шість років.
– Як він Вас зустрів?
– Облизував. Він такої суворої породи, але такий розумний, такий лагідний, ніжний хлопчик.
– Що для Вас означає поняття «друг»?
– Це людина, з якою можна не спілкуватись довгий час, але знати, що в будь-яку хвилину, якщо тобі буде щось треба, людина зверне гори.
– У Вас багато друзів?
– Небагато. Але, на щастя, є.
– Чи є людина, з якою Ви б хотіли познайомитися?
– З Папою Римським.
– Що б Ви йому сказали?
– Я б йому сказала про наших дівчат, які досі в полоні.
– Йому ж і Катя Прокопенко про це говорила.
– Те, що казала йому Катя, я думаю, допомогло – і ми, все ж таки, живі. Тому я дуже б хотіла з ним поспілкуватися щодо визволення жінок.
– А які б Ви слова підібрали?
– По-перше, він Людина з великої літери, по-друге, він чоловік, по-третє, він священнослужитель. Бог закликав жінок оберігати, і будь-який чоловік, що поважає себе, оберігає жінок. Я сказала б, що вони матері, вони доньки. Які б не були військові сильні – вони тендітні. Що полон – це місце, яке випалює щось всередині людини. А хіба можна щось випалювати всередині матері, бабусі? Бо вчить любити саме мати. Чи варто залишати там жінок, якщо кожен день для них, наче рік?
– Ви думаєте, що слова Божої людини здатні вплинуть на безбожників?
– Слова Божої людини впливають на вірян в усьому світі. А серед спонсорів того ж пана путіна є віряни.
– У житті є щось вартісніше за свободу?
– Ні.
– Ви сказали – полон випалює. Якщо взяти Вас до 24 лютого і зараз – це дві різних людини?
– Не зовсім різних, але є відмінності. До повномасштабної війни я була, мабуть, більш лояльною. І, мабуть, більш милосердною. Зараз я розумію, що милосердя заслуговують лише люди. Але велике питання – чи можу я назвати нашого ворога людиною?
– Тобто, якщо я запитаю, що для Вас важливіше – справедливість чи милосердя, то?
– Справедливість.
– А в мирному житті, без озброєного ворога?
– Якщо ми не беремо ворога… Я не суддя людям, тому я б дивилась на те, які у людини були передумови на ту чи іншу дію. Бо інколи я за чесність, а інколи варто не договорювати. У мене був на «Азовсталі» такий приклад: був поранений з мого підрозділу, дружина якого служить також з нами. І я розуміла, що ймовірність того, що він виживе, дуже низька. Але сказати її це прямо там я не могла, бо як кажуть віруючі – на все воля Божа. Я бачила випадки, коли люди виживали, коли найкращі лікарі країни казали, що вони не виживуть. І бачила, як люди помирають, коли, в принципі, можна було вижити. І на її питання – чи буде з ним все добре – я відповісти не змогла. Хоча знала правду. Тому все залежить від обставин, коли треба зробити цей вибір. Але все ж таки, мабуть, я за справедливість більше, ніж за милосердя. Бо, маючи юридичну освіту, добре знаю, що безкарність приводить до злочинів.
– Як Ви для себе розумієте слово «любов»?
– Любов – це не слово (сміється). Це почуття, тому відчуває це кожен по-різному.
– А як відчуваєте Ви?
– Коли тобі хочеться для людини зробити все. Ви знаєте, на війні це дуже крутий показник, коли тобі хочеться людину собою закрити. Ось це, по-моєму, справжній прояв любові.
– А яке значення має у Вашому житті сім’я?
– Це те, що не дає зламатися. В будь-якому випадку. Це те, куди, яка б ти не була, що б з тобою не сталося, завжди можеш повернутися.
– Озираючись назад, Ви щось змінили б у своєму житті, якби була така можливість?
– Ні.
– Про що Ви мрієте?
– Мрію жити в незалежній Україні. Мрію, щоб моя дитина могла в будь-який час гуляти на вулиці, на яку нічого не прилетить. Що ми можемо в будь-який час поїхати на море, або в гори, або будь-куди, і це буде безпечно.
– Виросте Ваш синочок і скаже: «Мамо, я теж хочу захищати Україну, хочу бути військовим!». Як відреагуєте?
– Я підтримаю його. Сподіваюсь, що на той момент захищати її вже буде не треба від когось, але в тому, щоб він був військовим, я нічого поганого не бачу.
– Ви після реабілітації думаєте повернутися на службу?
– Так.
– Ви щаслива людина?
– На цей час – так! (сміється). Ще три місяці тому були певні сумніви.
– Що б Ви ще хотіли сказати нашим читачам, про що ми Вас не запитали?
– Я б хотіла сказати, що не варто втрачати будь-які шанси в житті. Не варто втрачати час на образи. Інколи цього часу занадто мало, і ти не знаєш, коли людини не стане, або коли ви ще зможете з нею поспілкуватися. Найцінніше у світі – це людські відносини. Тому треба їх максимально берегти, і не втрачати час. Бо змінюється все, а справжні люди залишаються з тобою і через час.
Ігор Поліщук,
Олексій Суворов,
Наталія Кряж
Світлини Анни Суворової та з власного архіву Олесі Мельниченко
