Три роки тому, 31 березня 2022, з Дніпра в Маріуполь вп’яте полетіли гелікоптери. На борту — добровольці, серед яких, зокрема, ветерани “Азову”, медикаменти, засоби зв’язку, боєкомплект. Цього дня в оточене місто полетіли одразу чотири гвинтокрили. Один з них підбили росіяни, але він зміг повернутись на одному двигуні до Дніпра, у другий росіяни влучили з ПЗРК — загинули 15 людей, двоє потрапили у російський полон. Свої розповідають про авіамісію і добровольців, “азовців”, які були у підбитому вертольоті, та згадують загиблих військовослужбовців.
Операція “Небо” — героїчні польоти до Маріуполя
У березні 2022 року українські вертольотчики здійснили унікальну повітряну спецоперацію під назвою “Небо”. Спільними зусиллями Головного управління розвідки Міністерства оборони та армійської авіації було проведено шість бойових вильотів до оточеного Маріуполя. Незважаючи на втрату трьох вертольотів, 16 бортам вдалося доставити до міста 30 тонн вантажу, десантувати 72 бійців та евакуювати 64 поранених військовослужбовців.
Летіли 100 кілометрів, половину — над окупованою територію
Маріуполь був щільно оточений ворожими військами. Кільце блокади щодня звужувалося, а місць для безпечної посадки гелікоптерів залишалося критично мало. П’ятий рейс операції виявився особливо небезпечним — росіяни вже знали про українські вертольоти і створили ешелоновану систему протиповітряної оборони.
Політ до Маріуполя тривав трохи більше години, з них приблизно 10 хвилин над Азовським морем. Гелікоптерам слід було здолати 100 км, половину з цієї відстані — над окупованою територією. Військовий льотчик 1 класу майор Євген Соловйов в інтерв’ю “Факти” згадує події того дня.
Євген Соловйов
“Летіли в темряві, користувалися окулярами нічного бачення. Завершальна частина маршруту проходила над морем. Приземлення в порту вимагало особливої майстерності — там було багато вантажних кранів, тросів. Якби зачепилися за щось, розбилися б, а вертоліт міг впасти на людей, які на нас чекали”.
“Добряк” з Маріуполя потрапив у полон, де пробув 850 днів
На бортах були боєприпаси, ліки та добровольці, готові допомогти захисникам Маріуполя. Серед них — Сергій “Добряк” Овчаренко, який після 5 років служби в “Азові” звільнився через проблеми зі здоров’ям. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він повернувся з Польщі, щоб захищати Україну. Спочатку брав участь у боях на Київщині, а потім вирішив летіти в Маріуполь. Рідні про його рішення не знали.
“Син сказав, що два тижні буде без зв’язку і щоб я не хвилювалася. Потім надіслав фотографію, де він біля шафи із дзеркалами”, — розповіла в інтерв’ю Свої мати “Добряка” Галина Овчаренко.
“Добряк” на “Азовсталі”
Лише наприкінці квітня його дівчина Вікторія дізналася, що коханий перебуває в обложеному місті.
5 травня Сергій попросив матір знайти реквізити РАЦСу Кролевецького району на Сумщині, звідки він родом. Хлопець хотів дистанційно одружитися з Вікторією, щоб у разі загибелі вона могла отримати виплати. Але дівчина відмовилася: “Мені ці гроші не потрібні. Мені потрібен ти живий. Я тебе чекаю!”. “Добряк” потрапив у російський полон, де пробув понад 850 днів, і вийшов на волю лише 14 вересня 2024 року.
“Війна — це справа справжніх чоловіків”
Інший доброволець — 63-річний Ігор Шинкарук з позивним “Отєц”. Вранці 24 лютого 2022 року він зібрав рюкзак і пішов захищати Україну. Дружина Раїса благала його цього не робити, пропонувала приносити користь країні у інший спосіб, наприклад, конструювати безпілотники. Але Ігор відповів: “Війна — це справа справжніх чоловіків!”.
Спочатку “Отєц” воював на Київщині, зокрема в Ірпені та Бучі. Про рішення летіти в Маріуполь він також нікому не повідомив. В останній телефонній розмові з дружиною сказав лише, що зв’язку з ним не буде два тижні.
Раїса з Ігорем
“В той же день чоловік зателефонував, повідомив, що його зв’язку з ним не буде два тижні. І щоб я не хвилювалася і не телефонувала йому. Прийде час, і він сам зі мною зв’яжеться. А ще сказав: “Тримайся!” І я одразу відчула якусь тривогу. І сказала: “Я завжди молюся за тебе і за нас. Будь обережний, думай про доньку і про мене, що крім війни ще ми є у тебе”. Ігор на це відповів невпевнено, що він думає про нас усіх. У мене на душі після цієї розмови було неспокійно і важко, але я сама себе заспокоювала, що все буде добре”, — Раїса згадує їхню останню розмову.
“Отєц”
Про те, що чоловік полетів до Маріуполя, Раїса дізналася від його молодшого брата. А наприкінці травня отримала страшну звістку — її коханий загинув 15 квітня під час переходу на “Азовсталь”. Поховали добровольця 12 серпня 2023 року поруч з його батьками на Тарасівському кладовищі, недалеко від Боярки. Старший лейтенант Ігор Шинкарук посмертно нагороджений орденом “За мужність III ступеня” та медаллю “Почесний житель Боярської громади”.
Євген Соловйов долетів до Дніпра на підбитому гелікоптері й став Героєм України
Вивантаження боєприпасів, висадка десанту та завантаження поранених зайняли всього 7 хвилин. У маріупольське небо піднявся перший гелікоптер з 20 пораненими на борту.
“Коли злітали, вже розвиднілось. Ми полетіли над морем, потім повернули в бік суходолу. Ворог відкрив по нас вогонь через 4 хвилини після зльоту. Тільки-но ми перетнули межу моря і берегової смуги, як потрапили в засідку. Раптом з лівої сторони щось потужне жахнуло. Я зрозумів, що це влучання у вертоліт. То була ракета від ПЗРК. На наше щастя, вона не вибухнула, але відірвала частину одного з двох двигунів”, — розповів Євген Соловйов.
На одному працюючому двигуні гелікоптер зумів дістатися до території, контрольованої українською армією. За цей виліт Соловйов отримав звання Героя України.
Пораненого в ногу “Школьніка” евакуювали тільки з третьої спроби
На підбитому борту перебував Владислав “Школьнік”, боєць “Азову” родом з Чернігова. 10 березня він отримав кульове поранення під час бою в Маріуполі.
“12 годин безперервного бою, я втомився і вже недостатньо концентрувався на власній безпеці. Встав у повний зріст на даху багатоповерхівки і, як наслідок, отримав кулю, яка пробила тазову кістку, пошкодила нерв і вийшла. Ще на верху хлопці дали знеболювальне, а потім евакуювали на перший поверх. Далі — до Маріупольського військового шпиталю №555 біля заводу імені Ілліча, а через два дні опинився на “Азовсталі” у шпиталі, який прозвали “Железяка”. А той військовий шпиталь 15 березня росіяни розбомбили — скинули з літака на будівлю бомбу”, — згадував Влад.
“Школьнік”
Через кілька днів “Школьнік” доєднався до своїх побратимів з ГРСП. Пересуватися міг тільки на милицях.
“Був на рації. Але протримався недовго: через постійні болі у нозі, кулею перебило нерв, і вона віднялася. Без знеболювальних уколів терпіти цей біль було несносно. Тому знову повернувся на “Железяку”, — сказав хлопець.
Евакуювати “Школьніка” з “Азовсталі” вдалося тільки з третьої спроби.
“Тролю” прострелили голову — в лікарні в Дніпрі сказали, що він щасливчик
Разом зі “Школьніком” на борту був боєць “Азову” Андрій “Троль”, який 28 березня отримав поранення голови. У той день він йшов міняти побратима на посту спостерігача. Пригадує, що вже майже дійшов до місця, але раптом почув стрілкотню та впав, пише Цензор.нет.
Спочатку він думав, що це легка контузія, але насправді куля пройшла крізь голову, створивши “тунель”.
Бійця евакуювали на “Азовсталь” в кілька етапів, де медики намагалися стабілізувати його. Чоловік думав, що за кілька днів зможе повернутися в стрій, однак його поранення виявилося дуже важким. Лікарі, які працювали в шпиталі на “Азовсталі”, вилікувати “азовця” не могли — лише знеболювали, а згодом почали готувати до евакуації в Дніпро.
Троль на “Азовсталі” після поранення в голову
За день до евакуації Андрій та інші поранені відправилися в довгий шлях. Спочатку вони їхали на тентованих КРАЗах, потім пливли човном, йшли пішки. Нарешті сіли у вертольоти. “Троль” був у першому гелікоптері.
“Прилетіли ми до Дніпра, виходимо з гвинтокрила, а він тут же і глохне. Я спершу подумав, що це так і треба, що його вимкнули і все. Але виявилося, що в наш гвинтокрил потрапила ворожа ракета ПЗРК, але не здетонувала, а просто розбила нам двигун. І ми долетіли на одному двигуні! Коли ми приземлилися, ми і заглохли. Тобто, якби нам довелося довше повисіти в повітрі, ми просто впали б”, — розповів “Троль”.
В лікарні імені Мечникова в Дніпрі медики назвали його щасливчиком — з такими пораненнями виживають одиниці.
“Усе доставимо, усіх врятуємо, прорвемося. Це стандартний політ”, — перед вильотом сказав пілот Юрій Тимусь
Через 10 секунд після обстрілу першого вертольота, командир екіпажу Євген Соловйов спробував викликати по рації другий борт, який летів слідом. Відповіді не було. Ввечері у Дніпрі стало відомо — кілька ракет з ПЗРК влучили в другий гвинтокрил, і він впав поблизу села Рибацьке під Маріуполем.
У збитому Мі-8 вижили лише двоє — “азовець” Дмитро “Одесит” Лабінський та боєць ГУР Сергій Бабак. Екіпажі третього й четвертого вертольотів, почувши про засідку, обрали інший маршрут і благополучно повернулися на аеродром, хоча й по них противник відкрив вогонь.
Пілотом у збитій “вертушці” був майор Юрій Тимусь, льотчик першого класу 16-ої окремої бригади армійської авіації “Броди”.
“Усе доставимо, усіх врятуємо, прорвемося. Це стандартний політ. Давай, я тобі зроблю чайку з медом. Не переживай, нічого страшного немає”, — сказав Юрій Тимусь другу і колезі перед вильотом до Маріуполя, пише “Меморіал”.
“Тимусь”
Про те, що погодився взяти участь у польоті до Маріуполя, Юрій не сказав дружині Ользі. Усі розуміли, що це не просто бойовий політ з мінімальним ризиком. Тимусь намагався всіх підтримати, мовляв, не вперше треба виконувати надскладні завдання.
“Десь о третій ми встали. Ще раз уточнили завдання. Попили каву. І полетіли. Ніч була темна. Летіли в окулярах нічного бачення. Вже коли виконували маневр на захід, то бачили Маріуполь. Пошкоджені будинки, дим стелиться, темрява — вогнів, за якими видно будь-яке велике живе місто, вже не було. Просто морок. Враження було гнітючим”, — розповів Віталій, командир одного з екіпажів.
Долетівши туди із такими важливими для захисників міста вантажами, учасники польоту вже своє завдання виконали мінімум на 90%. У порту гелікоптери швидко розвантажились, швидко забрали поранених і вирушили назад.
“В ефір ведучий групи запитав: “Готові до зльоту?”. Пішла доповідь. Юрин борт йшов другим — переді мною. Він доповів, що готовий. Я — теж. За мною борт також був готовий. Вже почали злітати, але в останню секунду під’їхали ще кілька машин із важкими пораненими. Наші два борти залишились їх забрати. Чекати на нас двом першим гелікоптерам було небезпечно – коли вертоліт у повітрі, він менш вразливий, ніж на майданчику. Хлопці полетіли, щоб не ризикувати собою і пораненими. Затримка була недовгою довгою — 2-3 хвилини максимум. Але це означало розрив у групі більше, ніж у 10 км. Вже коли гелікоптери злетіли, зрозуміли, що із першою парою щось пішло не так, і почали перебудовувати маршрут”, — згадує Віталій.
Денис Бадіка сказав рідним, що має за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами
Штурманом у вертольоті був 21-річний Денис Бадіка. Початок повномасштабного вторгнення молодий офіцер зустрів у відрядженні. Його ротація як пілота розпочалася у середині березня на Київщині, де він керував гелікоптером Мі-8 і виконував бойові завдання зі знищення ворожої техніки та живої сили.
“Денис розповідав, що від командира екіпажу отримав традиційну бойову кепку, якою його посвятили після першого бойового вильоту і ураження ворога”, — згадував батько Михайло.
“Бадіка”
Молодий льотчик ніколи не розповідав, де і що він виконував у повітрі, зберігаючи таємницю своєї служби. Це було важко для сім’ї, але рідні завжди підтримували Дениса і розуміли важливість його роботи. Лише напередодні своєї загибелі хлопець сказав батькові, що має за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами, професіоналами, з якими зараз виконує бойові завдання. Він наголосив, що з ними йому нічого не страшно.
“Він мені подзвонив у “Сигналі” якраз перед своїм останнім польотом. Син не сказав, що планується, але дав настанови, кому дзвонити і що робити, якщо його більше доби не буде на зв’язку. У мене тоді аж холодок пробіг по тілу. Але син мене заспокоїв, запевнив, що це на крайній випадок. Та вже за добу я дізнався з інтернету, що російські війська під Маріуполем збили гелікоптер”, — розповів Михайло.
Іван Ваховський єдиний серед екіпажу не отримав звання Героя України
Третім з членів екіпажу був старший лейтенант Іван Ваховський. Він, як і Тимусь з Бадікою, служив у 16-ій окремій бригаді армійської авіації, його посада — бортовий авіаційний технік.
Востаннє Галина бачила сина за чотири дні до його загибелі. Ввечері він із дівчиною зайшов до батьків у гості — до того цілий день відновлював гелікоптер після виконання попереднього завдання і готував до наступного. Сказав, що коли повернеться, вони з Яриною одружаться. Однак про що саме йшлося, звідки повернеться – не розповів. Наступного ранку Іван знову прийшов — батько мав його завезти на аеродром, пише “Меморіал”.
Переліт із Дніпра до маріупольського порта тривав годину і 17 хвилин. Гелікоптер приземлився у порту. Іван відкрив двері, поставив авіаційну драбину.
Іван Ваховський
“Хлопці зустрічали нас не просто як тих, хто доставив вантаж. Нас зустрічали із захопленням. Розуміли, що ми йшли на ризик, щоб до них прилетіти, і вони це цінували. Ми морально хотіли їх підтримати теж”, — розповів Віталій.
Тіло Івана повернули Україні у червні 2023 року. Його осколком вбило ще у вертольоті. Ще майже рік тривала процедура ДНК-експертизи.
Посмертно старший лейтенант Іван Ваховський отримав звання капітана та був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Через два роки після загибелі Юрій Тимусь та Денис Бадіка отримали звання Героїв України. З усіх членів екіпажу Іван Ваховський єдиний, хто не був удостоєний цього звання.
“Рясік” напередодні польоту сказав, що він невезучий…
Серед важкопоранених на борту гвинтокрила був Євген Рясний — “азовець” родом з Луганщини. В Маріуполі кілька разів був важко контужений. За словами старшого брата Дмитра, одного разу від пострілу ворожого танку на Євгена завалилася стіна будівлі. Дякуючи побратимам, “Рясіка” вдалося знайти серед завалів.
“Одного ранку отримую повідомлення від Жені: “Все, братику, тепер я інвалід”. І надсилає світлину: він лежить на кушетці з перемотаною частково ампутованою ногою, а через бинт сочиться кров”, — сказал Дмитро, який свого часу служив в “Азові” і мав псевдо “Мясний”.
Коли стало відомо про спецоперацію, командування запропонувало “Мясному” полетіти на гелікоптері в Маріуполь. Дмитро Рясний зізнається, що вагався, чи летіти на вертольоті. Тому подзвонив Євгену, щоб порадитися.
“Рясік” в Маріуполі
“Кажу, брате, я можу до тебе прилетіти, ти згоден? А Женя був категоричний. Щоб я навіть і не думав сюди летіти, бо в Маріуполі справжнє пекло, і ми не очікували таких інтенсивних боїв. Сказав, що його подали у списки на евакуацію, тому наказав чекати у Дніпрі. Ми говорили ввечері 30 березня, і це була наша остання розмова. Я потім ще написав повідомлення: “Давай, братику, повзи швидше, щоб тобі місця вистачило”. І це все…”, — пригадує Дмитро.
“Рясік” був лежачим, тому шанси вибратися з охопленого полум’ям гелікоптера були мінімальні. Побратим “Школьнік” згадує, що лікарі взагалі не хотіли “Рясіка” евакуювати, бо після ампутації і кількох днів ще не пройшло.
“Він в ніч перед евакуацією казав: “Не сідай зі мною в один гелікоптер, я невезучий!” Я тоді “Рясіку” відповів, що я такий самий. Але доля нас розкидала по різним “вертушкам” і наша підбита змогла долетіти…”, — поділився “Школьнік”.
Таких кулеметників як “Горан” більше не буде
У першому гелікоптері мав летіти 51-річний кулеметник Андрій “Горан” Шкворець, але останньої миті його пересадили в другий гвинтокрил. Уродженець Донецька на війні з 2015 року. “Горан” отримав поранення 21 березня під час бойового завдання.
Командир Вадим Бойко каже про “Горана” як про людину із золотими руками, величезним серцем і називає його кулеметником космічного рівня.
“Горан”
“У нього не було другого номера на ДШКМ (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна). Бо другий номер знайти важче, ніж власне кулеметника. “Горан” фігачив за двох. Трудяга і сіль цієї війни. “Горан” умудрявся коригувати сам себе в бінокль, ідеально маскуватись. Він стріляв не так як всі. Не правильно. З корявою вкладкою і приціл він прибивав не по книжці. Але це був шаман. Коли він возився з кулеметом, туди не ліз ніхто. Бо він свої дистанції закривав як боженька. Дуже сором’язливий, але чесний, і відкритий. Я не уявляю ситуації, яка би не дозволила йому відкрити вогонь і не забезпечити своєю роботою виконання задачі. Я абсолютно впевнений, що для нього гріх не виконати свою роботу був гірше смерті в сотні раз. Таких кулеметників вже не роблять. Я часто згадував його ставлення до роботи. Там можна було не перевіряти, а контролем цієї роботи я би його образив. А ображати його було не можна. Він переживав це, як дитина. Пішов величезний профі, і просто один із найкращих людей, яких я зустрічав на війні”, — сказав Бойко про кулеметника Андрія Шкворця.
У збитому гелікоптері також загинули бійці полку “Азов”: Дмитро “Рекс” Рейниш, Максим “Міні Мі” Дяченко, Сергій “Мангол” Коваль, Андрій “Ромель” Романов, боєць 12 БрОП Владислав “Крам” Крамаренко, боєць 36 ОБрМП Дмитро Вовчок.
Кожен із них — герой, який до останнього виконував свій обов’язок, захищаючи Україну та допомагаючи побратимам у оточеному Маріуполі.
