Свого часу всіх заскочив фантастичний зліт популярності пісні “Червона калина”, яку заспівали, майже як у гімні, “Від Сяну до Дону”. Зрозуміло, певна частина популярності прийшла за рахунок відомих виконавців — ідеться про дует Андрія Хливнюка та “Пінк Флойд”. Але чи мало пісень не менш знаменитих музикантів залишилися непоміченими? Зрозуміло, додав до популярності ритм аранжованого варіанту. Поважний ваговитий темп оригінальної мелодії “Калини” більше пасує до урочистих зібрань і походів, а зі стрімким потоком подій, який захлиснув Україну в 2022 році, він просто-таки дисонував.
Утім, не в темпі річ.
Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Не відповідає потоку подій і зміст твору. А ще більше дисонують ролі українців у пісні та в реальності, серед якої вона стала популярною. Пропоную вдуматися: у “Червоній калині” маємо персоніфікацію України в калині, яка “похилилася” й “зажурилася”, та колективну спільноту українців, які “підіймуть”, “розвеселять”, “визволять братів” і так далі. Коли, що, де, як — ближче невідомо. Понад те, у пісні цілком незрозуміло, а що ж робиться для зміни ситуації саме зараз. І головне – а ким робиться?
Натомість у реальності 2022 року ми після першого шоку цілком собі непогано безпосередньо тут і тепер без усяких алегорій та евфемізмів “робили” — били москаля, “визволяли братів” на Київщині, Чернігівщині, Харківщині, в Херсоні. І продовжували співати про те, що ми колись це таки зробимо, цілком не зауважуючи прогалин у логіці. Суттєвим прогресом на тлі дотогочасних публічних практик було те, що почали співати не “з ворогами тан”, а, як і належить, “з москалями тан”. Епоха евфемізмів, на щастя, закінчилася — хоча мала б відійти найпізніше ще у 2015-му.
Одначе “Червоною калиною” корпус патріотичних пісень із символьним навантаженням ніяк не вичерпується. Якимось дивом вона затінила собою ряд інших пісень, які значно краще пасують до мотивації поточного моменту. Передусім — маршових. Це — “За Україну!” “Не сміє бути в нас страху”, “Гей, видно село”, “Гей ви, стрільці січовії!”, “Бо війна війною” та ще купа інших. Вони опинилися поза фокусом уваги настільки, що випадає говорити про “забуття” навіть на традиційно патріотичній Галичині.
Основна різниця між ними і “Калиною” (окрім, звісно, відомості) — настрій і рівень суб’єктності. Практично всі ці пісні “ловлять” свого колективного героя — “нас”, українців, січових стрільців, “лицарів Залізної Остроги” — у момент дії, яка або вже відбувається, або має відбутися. Наприклад, у “За Україну!”:
“Вперед же, браття,
Наш прапор має
І сонце сяє нам в очах!”
Або з “Не сміє бути в нас страху”:
“Не святкуватиме ніхто
над нами перемоги,
Бо ми є лицарі грізні
Залізної Остроги!”
Або з “Гей ви, стрільці січовії”:
“…Ви вперед все поступайте,
Ні на що не оглядайтесь…”
Інші прикметні ознаки — це передусім темп. Швидкий, який ще прискорюється, ритмічний, маршовий. Таке собі “стакато”, яке часом нагадує торохкотіння кулемета. Попри поетичність, там мало символіки, зате багато побутових сюжетів. Наприклад, у “Гей ви, стрільці січовії” є натяки на недобросовісних офіцерів (“Уважайте, командири, щоб не злетіли ковніри, Бо стрільці все добре знають, хоч і вас ще поважають…”) чи на злигодні нещасних обозників, які мусять одночасно стерегти “майно” і пильнувати, “як не заб’є тебе гостра куля”, а ще шукати дорогу —
“Попереду сотник, вісьта-вйо,
В мапу заглядає, гайта-вйо,
Чи далеко славний город Київ,
Чи далеко город Київ — всіх питає!”
І це не дивно, адже переважну більшість цих пісень написали вояки на війні. Усе це — творчість стрілецьких поетів і композиторів, які творили слова й мелодії безпосередньо під час бойових дій.
Зрештою, різниця в акцентах і тональності стане ще зрозуміліша, якщо подивитися на дати й обставини створення текстів. “Червона калина” — це 1912 рік, ще спокійні довоєнні роки перебування України у поділеному між двома імперіями вигляді і мрій про майбутнє визволення. Звідси і майбутній час, і меланхолійні нотки опису сучасності та вихідної ситуації. Характерно, що хоча “Червона калина” врешті стала символом січового стрілецтва, самі стрільці “практично застосовували” на перших порах іншу пісню — “Ой з-за гори чорна хмара встала…” з її енергійним “Та підемо горами-лісами, Та будемо биться з ворогами”. Решта пісень стрілецького циклу — “Гей, видно село”, “Не сміє бути в нас страху”, “Гей ви, стрільці січовії” — з’явилася вже в умовах війни.
Друга з ряду пісня — це “За Україну”, написана у 1917 році, на початку боротьби за українську державність і в розпал світової війни. Чи не найзвучніша її строфа — “Тюремні пута ми вже порвали І зруйнували царський трон!” Тут треба пояснити: для тогочасних політичних українців монарші трони були чи не більшим авторитетом, ніж совок як пострах для покоління кінця 1980-х. Тут ішлося також про освячену віками традицію (чого не було і бути не могло у совку), а також про кардинальну зміну логіки зобов’язань: з обов’язку перед троном на обов’язок перед нацією і національною державою, яку тільки належало, зрештою, збудувати. Й от серед усього цього — “…І зруйнували царський трон!” Фактично з викликом — “так, ми змогли! І що ви нам зробите?” Нагадаю: більшовикам ніякого трону валити не треба було — на момент їхнього перевороту його вже пів року не існувало.
Галичани, попри стереотип “тірольців Сходу”, виглядали аналогічно: у пісні “Не сміє бути в нас страху” з’явилися воістину революційні, як на послідовно лоялістський відносно Австрії підхід тогочасного політичного класу, “Не страшать нас і цісарів Високії пороги!”
Після цього стає зрозуміло, що основна різниця між “Червоною калиною” і затіненими нею в усіх сенсах текстами і мелодіями — це рівень суб’єктності, переданий через активний спосіб і теперішній час дієслова. По суті, перед нами не що інше, як чистий кайф від позиції суб’єктного дієвця. Ми є, ми можемо, ми змогли!
У наступному поколінні ця насолода від власної суб’єктності перейде вже і в пісні радше символічні, призначені для урочистих моментів. У всякому разі, у швидкому ритмі їх співати тяжко і зміст їх суто “високий”. Такою є “Зродились ми великої години”, яку 1932 року написав Олесь Бабій — до речі, колишній січовий стрілець. Вона теж сповнена суб’єктності: суцільно теперішній час, перша особа й активний стан: “І ось йдемо у бою життєвому… Велику правду, для усіх єдину, Наш гордий клич народові несем…” Причому ця суб’єктність не питає дозволу — всього-на-всього в останньому куплеті йдеться про “батьків полеглих славу”, яку можна читати і як апеляцію до авторитету, і як формулювання морального обов’язку.
Та ж історія — з текстом “Марширують добровольці” авторства Романа Шухевича:
“Марширують добровольці
Як давно колись стрільці
Сяє зброя їх на сонці
Грає усміх на лиці
Вже не буде ворог лютий
Мордувати нам братів
Не вливатиме отрути
В чисті серця юнаків!”
Те ж — суб’єктність і активна дія прямо тут і тепер.
Треба визнати: цей темп значно краще пасує до темпу війни. Отож вкотре виникає запитання — чому про ці пісні не згадали ще у 2022 році?
Мабуть, тому, що популярність “Червоної калини” — це історія про те, що наші вибори кажуть про нас більше, ніж ми хочемо інколи знати про себе самі. Насамперед про те, що ми справді довойовуємо “велику незакінчену війну”, чий гарячий етап розпочався у 1917 році. І нам важливі не так слова, мелодія і темп, як символьне навантаження й можливість зафіксувати символічну спадкоємність у формі, зрозумілій і доступній для відтворення кожному. Тому — наповнена символами “Червона калина” у пришвидшеному, зручному для популярного виконання темпі.
Друге — ми все ще не зробили останнього кроку в усвідомленні своєї суб’єктності. Тим паче, не навчилися нею насолоджуватися. Тому нам зручніше зайняти позицію “зараз усе кепсько, але ото ми як встанемо, як влаштуємо!…” Ми все ще на інерції постколоніального синдрому, який підказує нам шукати легітимації у когось могутнішого і більш авторитетного — тому тримаємося саме того тексту, який освячений традицією й авторитетом славних предків сильніше за інші. Це не робить його кращим чи гіршим — це просто констатує факт. Що тут справді гірше — це наше “невстигання” за собою ж. Так і хочеться сказати: агов, земляки, ми ж уже влаштували, якщо що! Яремні пута порвали, валимо царський трон, марширують добровольці і вже “видно село” — яке там, Кринки чи Робітне? Натомість згадуються польські вояки, які на “Днях НАТО” в Лодзі, крокуючи в строю, співають Przbyli ułani… — пісню з часів Легіонів, сучасників наших УССів, притому далеко не найпафоснішу, за своїм символічним навантаженням абсолютно не гімн — але головне, що роблять це цілком не дбаючи про думку сторонніх, бо переймаються лише власною суб’єктністю, зафіксованою в діях і, зрештою, граматичних категоріях тексту співаної ними пісні.
Ще ця історія — про вагу держави. Пісня-символ бездержавного народу — це одне. Це красивий екзотичний товар. А ось пісня держави, яка воює за свою незалежність, — це зовсім інше. Це можливість символічно долучитися до чогось справедливого і належного, а також, у разі потреби, відповідні організаційні та представницькі спроможності. Саме тому треба було ста років боротьби також і для того, аби пісня-символ української боротьби стала відома всьому світові.