Історія Анатолія Басенка почалася ще навесні 2014 року. Після так званого “референдуму” на рідній Донеччині тодішній шахтар пішов воювати у складі добровольчих батальйонів. За рік до великої війни переїхав у Польщу, де вже практично влаштував своє життя. Але вже через два дні після повномасштабного вторгнення росії Анатолій був в Україні. “Бас” один з тих добровольців, які наприкінці березня 2022-го на гелікоптері полетіли у вже оточене російською армією місто.
Про бойове та цивільне життя до повномасштабного вторгнення, про бажання допомогти побратимам в Маріуполі, про поранення та ампутацію в бункері, про небажання здаватися в полон Анатолій Басенко розповів Свої.
Зустрічаємося з ветераном російсько-української війни “Басом” в кав’ярні, яку він відкрив в серпні. Заклад знаходиться на першому поверсі житлового будинку поруч зі станцією метро “Політехнічний інститут”. Свою кав’ярню Анатолій назвав “Йду на Ви” — це легендарний вислів київського князя Святослава Хороброго, означає оголошення війни та попередження ворога про наступ.
Це невеличке приміщення площею 20 “квадратів”, де одночасно можуть розміститися до 10 гостей. На полиці стоять розмальовані зенітні набої, на стінах розвішані прапори “Азову” і світлини в рамках — на них “Бас” на службі в різних підрозділах, починаючи з 2014 року. А ще стенд з шевронами і картина, на якій зображений гелікоптер з прибулими в Маріуполь добровольцями. Також можна безкоштовно взяти патріотичні браслети на згадку про відвідування кав’ярні.
24, 25 та 26 листопада гроші від продажу чайних напоїв в кав’ярні “Іду на Ви” будуть передані Патронатній службі “Янголи Азову”
“Тут частина моєї історії, якою я готовий поділитися з кожним відвідувачем. Я хочу, щоб люди якомога більше знали про подвиг Маріупольського гарнізону, про війну, яка почалася майже 10 років тому”.
Шахтар, який став воїном. Служба у відомих батальйонах
Анатолію — 29 років. Він уродженець Мирнограду, це місто одне з небагатьох на Донеччині, яке майже не торкнулася війна. Батько шахтар, мати домогосподарка. В родині четверо дітей, він наймолодший. Після закінчення ліцею працював підземним електрослюсарем на шахті “Західна”. Згадує, як навесні 2014-го у сусідньому місті Покровськ, де знаходилася шахта, пройшов “референдум”.
“Мені тоді було 19 років. Не скажу, що був ярим патріотом, але розмови про приєднання Донеччини до росії мене не влаштовували. Я народився в Україні, тут жив і не прагнув бути з росією, як і вся моя родина. А коли почалися бойові дії, приєднався до батальйону “Дніпро-1”. Нас відправили в селище Піски, в міста Авдіївка та Попасна”.
В “Дніпро-1” Анатолій прослужив два роки, потім звільнився і стільки ж часу був цивільним. Одружився. Згодом приєднався до батальйону “Донбас”, де провів також 2 роки. Розлучився.
Фарбував човни в Польщі. На третій день війни був вже в Києві
У 2020-му колишній старший солдат-кулеметник поїхав в Польщу: завод, на якому працював Анатолій, виготовляв човни, а хлопець займався їхнім фарбуванням.
“Я був не як “заробітчанин”. Знав доволі непогано польську мову, тому мене влаштували на роботу саме як поляка. В Польщі рідна сестра живе, вона одружена з місцевим. Перший час вони з чоловіком мені допомогли, далі вже міг самостійно винаймати житло. В місті Олецко прожив рік, там і дізнався з новин про повномасштабний напад росії на українську територію. Одразу став шукати квитки в Україну, а саме як з Польщі дістатися до Маріуполя. Хотів приєднатися до “Азову”, хоча раніше до цього підрозділу не мав відношення. Був момент, коли намагався перевестися в “Азов”, але в “Донбасі” мене вмовили залишитися. Але тоді ще в полку було багато знайомих, саме вони порадили їхати в Київ і доєднатися до ССО “Азов”, це зараз Третя штурмова бригада. Говорили, що треба утримати столицю. 26 лютого я вже був в Києві, отримав зброю. Воював на Київщині, а саме в селах Мощун, Горенка. Потім повернулися до Києва і по суті нічого тямущого не робив. Читав новини про Маріуполь і подумки був вже там”.
Спорядження немає, зброї теж, проблеми зі спиною. Боюся літати, але відступати не можна
В один з днів до “Баса” підійшов старший: “Ти ж рвався в Маріуполь? Є варіант допомогти хлопцям”.
“Повезли, скажімо так, на співбесіду, хлопців було близько сотні. Вишукувалися. Перше питання: хто ніколи не брав участь у бойових діях? Половина підняли руки. Їх відразу відсіяли. Наступне питання стосувалося здоров’я, зокрема спини, чи немає з нею у бійців проблем. Я ще працюючи під землею на шахті зірвав спину, постійно лікував її, вколював блокади. Але питання проігнорував, нібито я здоровий як бик. Потім запитали, у кого є своє спорядження, це щоб не затягувати момент виїзду. У мене половини з потрібного не було, але продовжував залишатися в строю. Ще питання — у кого повністю сформована аптечка? Продовжую стояти, хоча в аптечці тільки бинт і турнікет”.
Ось таке в Анатолія було велике бажання допомогти нашим хлопцям в Маріуполі. Але він ще не знав, для того, щоб дістатися до Маріуполя, треба буде летіти на гелікоптері. А “Бас”, як з’ясувалося, боїться висоти. Лише один раз летів на літаку, так весь шлях міцно тримав друга за руку і тоді пообіцяв, що більше ніколи знову…
“Тоді в Києві й розмови не було про гелікоптер. Тоді вся ця операція, якою керувало Головне управління розвідки, була засекреченою. Про гелікоптер я дізнався вже в Дніпрі за дві години до польоту. Але назад дороги вже немає. Як зараз пам’ятаю: вийшли з автобуса, погода холодна, а я легко одягнений. Поки Максим Жорін (тоді ще один з командирів полку “Азов”, зараз — заступник командира 3 ОШБр — Свої) розповідав деталі спецоперації, холод пробирав до кісток і мене почало трохи трясти. Повертаюся до побратима і кажу: “Зараз командир подивиться на мене і скаже, кого ви привезли, стоїть трясеться від страху”. Я по життю не відмовляюся від своїх слів. Якщо вирішив, то треба летіти. Батьки в той час знаходилися в Польщі. Ще коли був в Києві, подзвонив матері, сказав, що на зв’язок деякий час не буду виходити. Можливо хтось від мене буде з нею зв’язуватися і передавати звістки про мене. Вже з Дніпра написав: “Їду на море”. Вона все зрозуміла, бо коли я ще перебував в Києві, постійно казав, що мені треба в Маріуполь. Я знав, що врешті-решт туди дістануся”.
Політ тривав півтори години: 45 хвилин по українській території та стільки ж по тимчасово окупованій. “Бас” зізнається, спочатку було страшно, при зльоті, коли гелікоптер набирав швидкість і його почало трясти. За десять хвилин Анатолій вже спав. Прокинувся, коли гелікоптер почав пікетувати: то злітати, то знижуватися майже до землі. То вже летіли над територією, яку зайняв ворог.
“Бас” подивився в ілюмінатор і побачив Маріуполь — весь у вогні та чорному диму.
“Був момент, що я думаю — до міста призначення не дістанемося. Підлітаємо до моря, а в ньому російські катери. Я їх добре бачу, а отже так само добре і вони нас бачать. Але все ж таки ми приземлились в морському порту. Ми все розвантажили й гелікоптер одразу же полетів на “Азовсталь” за важкопораненими. Коли вже був там, одразу зідзвонився зі старшим братом:
— Ти де?
— В Маріуполі…
— Навіщо воно тобі треба? Ти що не розумієш, куди ти потрапив?
— Ти краще підтримай мене, ані ж нагнітати. Зворотного шляху вже немає…
З морського порту добровольців з вантажем забрали автобуси. Хлопців відвезли в штаб. Це було приблизно о шостій ранку. Ближче до вечора прийшов старший, забрав 8 хлопців з першої “вертушки”, ще стільки ж залишилися на цьому пункті. Серед них і “Бас”. Далі забрали шістьох, залишилися Анатолій і Євген, тоді побратими, а зараз вже куми. Хлопців забрали на позиції останніми. Перші бої вони прийняли на території військової частини 3057 в Приморському районі Маріуполя.
Останнім повинен був пливти на “Азовсталь”. Через обстріл отримав поранення в ногу
15 квітня — день, який доброволець буде пам’ятати все життя. Тоді військові Маріупольського гарнізону відступали на “Азовсталь”. Хто в пішій колоні, хто на техніці. Анатолію пропонували прориватися в бік заводу на одній з військових машин, але він відмовився. Каже, що в той момент більше своїм довіряв, ніж тому, хто за кермом.
“Техніка — все ж таки пріоритетна ціль для росіян. Не вся техніка в той день дісталася до “Азовсталі”. Багато хлопців загинули, багато дістали поранення різної ступені важкості. На той час я був старший на позиції, сказав, що піду пішки, зібрав свою колону. Поки йшли, весь час були під мінометними обстрілами. 100 метрів йдеш — лежиш, 100 йдеш — знову лежиш. Добралися до ріки Кальміус, через неї вже “Азовсталь”. Там невеликий рибацький порт і нам треба було дістатися на протилежний берег. На всіх, а це десь двісті людей, було 4 надувних плоти. Одні діставалися до заводу, інші мотузкою ті плоти тягнули до себе, потім вони пливли і так допоки всі не перебралися. Так сталося, що я і ще 9 побратимів були останніми в групі прикривання”.
Коли “Бас” з іншими хлопцями тягнули плоти до себе, почався обстріл. Снаряди прилітали по воді здалеку, а потім все ближче до берега, де знаходилися наші бійці. Останнє, що Анатолій пам’ятає, як лягає на живіт в ямку і на нього летить земля. А далі тиша та темрява. Коли прийшов до тями, зрозумів, що нічого не бачить, у вухах стоїть дзвін. Поступово зір став повертатися, і слух теж.
“І чую, що кажу: “Нога. Нога. Нога”. Я не кричу, а просто постійно це повторюю. Поруч вбиті та поранені побратими. Опускаю голову і бачу свою ліву ногу, вона повністю перебита, висіть на шкірі. Намагаюся накинути собі турнікет, але нічого не виходить. Я нібито примагнічений до землі. Поруч ще один побратим, у нього посічене обличчя, осколок прямо в шоломі застряг. Він накинув турнікет, але слабо, тому що нога кровоточила. Сказав, щоб накидував ще один вище коліна. Ми деякий час лежали, бо нас постійно обстрілювали. Три “200”, стільки ж “300” і четверо вціліли. Ми вже не могли самостійно потягнути плоти, по рації попросили допомоги. До нас з іншого берега “Азовсталі” приплив хлопець, у нього був човен з веслами. Поранених завантажили, а мій побратим, з ким я летів з Дніпра, вплав поруч з човном. Він живий, повернувся з полону і продовжує воювати. Яка доля хлопця з човном, який нас врятував, я не знаю”.
На “Залізячці” Анатолія “усипляли” двічі. Ампутація і через 4 дні реампутація
“Баса” одразу віднесли в “Залізячку”: Анатолій був поранений о третій дня, а в шпиталь, який медики облаштували в одному з бункерів “Азовсталі”, вже потрапив десь о десятій вечора. Йому хотілося спати, але через нестерпний біль не міг заснути. Тільки після уколу знеболювального, Анатолій на деякий час занурився в сон. Операцію по ампутації ноги зробили о шостій ранку, бо тоді в шпиталі було багато поранених, з травмами набагато важчими, ніж в Анатолія.
“Лікар сказав, що під час операції не буду відчувати нічого нижче пояса. А стан буде нібито на порожній шлунок випив 300 грамів горілки. Я попросив маску, щоб повністю заснути, бо я все це не переношу, як і польоти. Лікар спочатку відмовився, тоді я сказав йому:
— Я ж тобі привіз ці ліки, а ти не можеш мене “усипіть”?
— На “вертушці” прилетів?
— Так.
— Все буде…
Я прокинувся, операція вже закінчилася. Мені намагалися зберегти коліно, але нога почала гнити, м’ясо не трималося. І через 4 дні зробили реампутацію. Знову маска, сон, операція. Проснувся, а ноги немає. Після другого наркозу днів п’ять не міг отямитися, все було ніби в тумані. Коли вже прийшов в себе, побратими підбадьорювали, “Бас”, не переймайся, 21 століття, зроблять тобі протез, будеш не тільки ходити, а і бігти. На що я відповів: “Дайте мені машину з автоматичною коробкою передачі, я сів та поїхав. Мені ця ліва нога була тільки для рівноваги”.
Останній бій зі зброєю не можливий. Була думка — застрелитися
Коли бункером розійшлася інформація про вихід у “почесний полон”, в Анатолія на це були різні думки. І виходити не хотів, але і залишатися він не міг, бо був прикутий до матрацу на підлозі. Ще була думка застрелитися. Знаючи жорстокість росіян і враховуючи свій послужний список, Анатолій розумів — солодко йому не буде навіть у “почесному полоні”.
“Пам’ятаю, до мене підходили зі списком і запитували, чи буду я виходити. Попросив дати час, бо тоді я ще не визначився. Одні казали, що спробують скористатися шансом і через полон повернутися додому, інші, що не будуть за росіян робити їхню роботу, тобто скорочувати собі життя. У мене було два виходи: здаватися або стрілятися. Бо останній бій зі зброєю я прийняти не міг. Стрілятися довелося на очах у всіх. Тому залишався полон. Побратим дав 3 таблетки трамадолу, щоб збезволити фантомні болі. То було про запас, бо в полоні навряд хтось буде співчувати моєму болю. Але я не став чекати й всі три разом проковтнув. Мене в полон вже виносили “на вєсєлє”. Це було 16 травня. Російські солдати мене обшукують, а я кажу, що у мене тільки ложка і посміхаюся”.
Тилові пацюки найнебезпечніші. Ми нацикі, які “8 лет бомбили Донбасс”
Ніч в лікарні Новоазовська, а далі поранених відвезли в Донецьк.
“З медвака нас вивантажували в третю лікарню. Одні робили свою роботу мовчки, інші скалили обличчя та крили матом. Здебільшого озлобленість на нас було у тилових пацюків, вони казали, що ми “азовці” — нацикі, нас треба не лікувати, а розстріляти. Серед медичного персоналу теж були різні: хтось без питань давав знеболювальне або заспокійливе, а хтось заводив улюблену тему про “8 лет бомбили Донбасс”.
Анатолія та інших важкопоранених обміняти повинні були ще 2 червня 2022 року. Але обмін зірвався. На українську землю “Баса” доставили 29 червня, а четвертого серпня йому вже встановили навчальний протез.
“Все це робота Патронатної служби “Янголи Азову”. Не дивлячись на те, що офіційно не рахувався в “Азові”, все одно служба повністю зайнялася моїм лікуванням та реабілітацією, а ще документацією. Я можу подзвонити в “Янголи Азову” по будь-якому питанню, пов’язаному зі здоров’ям, і служба все вирішить. Зараз у мене постійний похідний протез, він на три роки. Далі за державні кошти ставлять електронний протез”.
Цілий день не знімає протез. Незручний Київ для людей з інвалідністю і суспільство, яке їх не розуміє
Перший час Анатолій Басенко по дому пересувався на одній нозі, але після народження третьої дитини частина хатніх справ лягла на його плечі. Коли дружина зайнята Артемкою, якому лише кілька тижнів, а старші діти — 6-річний Ігор та однорічний Михайло — потребують постійної уваги, то “Бас” вимушений бути майже з ранку до вечора бути в протезі.
“До того, як отримати інвалідність (до речі, в Анатолія друга група інвалідності, він отримує щомісячну виплату в сумі 13 тисяч 139 гривень — Свої), не помічав, наскільки Київ незручне місто. А коли батько і ти з візочком, в якому малеча, то спуститися в підземний перехід і піднятися з нього — майже місія нездійсненна. Тут без сторонньої допомоги не обійтися.
“Мене ще обурює, коли приїжджаю з родиною в торговельний центр і хочу припаркуватися на місці спеціально передвизначеному для людей з інвалідністю, але там стоїть автівка здорового бугая. У мене водійський стаж 10 років і я жодного разу не ставив машину на ці місця. Суспільство повинно вже починати адаптуватися під наші потреби та приймати нас ветеранів, які обмежені у своїх рухах”.
Поки писався матеріал, Анатолій отримав біговий протез. Каже, що коли було дві ноги не бігав особливо, а зараз є таке бажання — жити повноцінно!