Заради цього інтерв’ю я приїхала до Львова. Мій герой – боєць 3-ї окремої штурмової бригади Роман на позивний Хмара, який на цій війні втратив очі. Це сталося в Запорізькій області. Уламок від міни влетів йому у ліве око, пробив ніс і залишився всередині правого.
Я очікувала побачити Романа в сонцезахисних окулярах. Але він їх майже не носить – не соромиться й не комплексує через свій зовнішній вигляд. Вдягнений по формі. Прийшов разом зі своєю дівчиною та побратимом. Вони лишають нас, щоб ми могли поспілкуватися. Ми сидимо у сквері в центрі міста. Роман часто жартує та посміхається. Навіть коли згадуємо поранення та його життя “в темряві”. Пам’ятає найдрібніші деталі подій, про які говоримо. Голос спокійний. На початку вмикаю диктофон і прошу його розповісти про себе.
– Слава Україні! – вітається із читачами. – Мене звати Роман. Мій позивний – Хмара. Мені 25 років. Я родом зі Львова. Останні три роки до повномасштабного вторгнення проживав у Києві. За політикою, подіями на Сході та в Криму стежив ще з 2014 року. Знав, що рано чи пізно я буду в армії, воюватиму. Вирішив для себе: поки навчатимусь у львівському університеті, ходитиму на військову кафедру. Вважав, що це для мене буде нормальною підготовкою – можна здобути хоча б якісь теоретичні знання. Тим більше, там працювали викладачі, які воювали в АТО і ООС. Закінчивши університет, я, як уже сказав, переїхав до Києва…
– Чому вирішили переїхати?
– У Львові я познайомився з дівчиною, а вона якраз навчалася в Києві. Можна сказати, витягнула мене туди. Я їй за це дуже вдячний. Бо Київ – це круті можливості реалізувати себе. До 24 лютого 2022-го я пів року працював керівником відділення на “Новій пошті”. Все було нормально.
– А як для вас почалося те 24 лютого?
– Я його зустрів зранку у своїй квартирі. Тоді моя дівчина ночувала у подруги. Зателефонувала о п’ятій ранку, сказала: “Збирай речі, їдемо на Захід. Почалася війна. На Київ летять ракети”. Я в цей момент навіть їй не повірив!
– Ви ще не чули вибухів?
– Ні. Я вам чесно скажу: мені взагалі до ранку 24-го не вірилося, що таке можливо. Хоча в інтернеті гуляло відео із пересуванням техніки з літерами Z та V територією Білорусі та росії. Вважав, що то просто вкиди – не більше. Але після дзвінка я відчинив вікна, вийшов на балкон і почув, як все гуде та звук сирени. Тоді вже й повірив і попросив дівчину їхати додому збирати речі. А для себе вирішив, що піду обороняти Київ. Їй про це не повідомив. Сказав, що йду відчиняти відділення “Нової пошти”.
– Щоб не хвилювалася?
– Щоб не хвилювалася і швидше виїхала з Києва, тому що події розвивалися надто швидко. Їй повезло заскочити практично в останній вагон. А я почав збиратися. На той час, оскільки я любив ходити в гори, мав рюкзак, спальник, каремат. Після військової кафедри залишилася форма. Тобто були необхідні речі для виживання та базової комплектації бійця.
– Чому обрали “Азов”?
– Я за ними стежив ще з 2015 року. Мені імпонував цей підрозділ, тому що це хлопці, у яких між собою – братські стосунки, а повага та честь стоять на першому місці. Вони для мене були авторитетними бійцями.
На той час у Києві діяв рекрутинговий центр, у якому проходили відбір та фізпідготовку хлопці-добровольці, які хотіли потрапити в частини “Азову” в Маріуполі. Я був упевнений, що вони у своєму телеграм-каналі викладуть пост, що набирають людей і на оборону Києва. Морально був налаштований доєднатися і йти воювати. Не романтизував події. Не мав у голові думок, що я – герой, невразлива людина, мене не поранить. Усвідомлював, що і як відбувається на війні – тут люди гинуть та дістають поранення. Орієнтовно о 10-й ранку канал цього центру виклав пост, що вони збирають усіх бажаючих (військовослужбовців та цивільних добровольців) для оборони Києва. Я вирушив до них. Зачинив двері. Розумів, що, скоріше за все, це дорога в один кінець. Але був позитивно заряджений. Сподівався, що мені допоможуть мої знання. Добиратися довелося пішки, тому що метро вже не їздило, а дороги були перевантажені. Затори величезні – машини просто стояли. Навколо бігали люди. Коли я дійшов до місця призначення, мене перенаправили у пункт постійної дислокації. Це була школа.
До вечора 24 лютого ми чекали, поки назбирається якомога більша кількість людей, і щоб нам підвезли озброєння. Тоді вже формували відділення, взводи та роти. Офіційної назви ще не мали. Тому на початку це була ТрО “Азов Київ”. Кістяком стали ветерани “Азову”, а також інших підрозділів – ті бійці, які перебували в столиці.
– Люди з досвідом.
– Так, велика кількість. У моєму відділенні, напевно, відсотків 75 – це ті, хто мали бойовий досвід. Командування розуміло, що також прийшли й прості цивільні, й ті, хто мають теоретичні знання. Правильно поділили нас. Ввечері нам дали клас, в якому ми жили – “3-й А” (посміхається. – О.М.). Це було доволі смішно. Я тоді в телеграмі почав формувати для нас групу, щоб ми були на зв’язку. Питаю командира, а як назвати? Відповідає: “Не знаю, придумай”. От я і обрав таку назву. Потім було чимало смішних історій, як-от зранку виходить командир, кричить: “”3-А”, шикуйся!”, і тут біжать 20 бородатих “буйволів” (всміхається. – О.М.).
Я знайомився з побратимами. Знаєте, вистачало три-п’ять хвилин спілкування з кожним, щоб зрозуміти, що усі поруч – вмотивовані бійці, які не покинуть тебе в біді, що їм можна довіряти. Вони сьогодні воюють на Бахмутському напрямку у складі 3-ї окремої штурмової бригади. По них було видно, що вони – круті воїни, вікінги. Ті, хто був цивільним до повномасштабного вторгнення, за ці півтора роки стали дуже досвідченими, є командирами. Я дуже пишаюся, що мав змогу повоювати поруч, що знайомий з такими людьми. Це дуже круто!
– Коли і куди був ваш перший виїзд?
– Це було 26-27 лютого населений пункт Горенка на Київщині. На той час там стояла 72 бригада, яка тримала Бучу, Ірпінь. А для нас то був більше як підготовчий виїзд. Тоді у багатьох не було необхідного спорядження, броні, касок, РПС, повних аптечок. Навіть у ветеранів, тому що їхня снаряга була на Сході, а доставити звідти її було неможливо. Грубо кажучи, поїхали в курточках і шапочках.
Ми провели там три-чотири дні. Спостерігали, за тим, що відбувається. Під наш контроль був відданий певний сектор. У разі екстреного прориву ми мали виступити на допомогу 72 бригаді. Вважаю, повезло, що не сталося ніякого прориву, хоч очікувати можна було чого завгодно, враховуючи, яка навала рухалася на Київ. Але ці дні у нас все одно були максимально насиченими. Я вперше відчув, що таке артобстріл, коли по тобі постійно летять снаряди, коли над тобою літає авіація. Також ми декілька разів збігали на зачистку в цьому секторі. Це відчуття, які не передати! Просто не вкладається в голові, що з тобою таке відбувається. Більше схоже на комп’ютерну гру. Ще вчора ти був на цивільній роботі, а сьогодні біжиш з автоматом якимись посадками. Взагалі неможливо було повірити, що у тебе за спиною за 20 кілометрів – Київ. А тут стріляють танки, артилерія, летять гелікоптери та ракети. У багатьох з’явилося відчуття, що виїхали кудись на Донбас – добралися експрес-маршруткою за пів години (посміхається. – О.М.). Усвідомлення реальності не було. Воно до мені прийшло вже в госпіталі, коли я лежав після поранення. Прокручував усе в голові: що у Мощуні воювали вдвшники й морпіхи, що нам повезло не вступити у стрілковий бій, коли пішли із зачисткою. До кінця не усвідомлювали, що відбувається, тому що були на адреналіні – очі горіли, хотілося вбивати усю цю русню. Ми йшли з думкою, що зараз вони вже десь під кущами. Слухаєш командира, виконуєш накази береш яйця в кулак, ідеш вперед, потрапляєш під артилерійський обстріл, лягаєш, перечікуєш, коли припиниться, встаєш та рухаєшся далі. Тобто все дуже насичено, тому й не було усвідомлення. А потім у госпіталі лежиш, згадуєш, як біля тебе “лягали” снаряди й думаєш: це реально було зі мною?! Як таке могло бути?! Але скажу так: не шкодую, що потрапив до таких крутих хлопців, що зараз знаю багатьох “азовців”. Це дуже класні пацани! Я гордий, що знайомий з ними. Це – сім’я! Тому вступайте в 3-тю окрему штурмову бригаду. Там круті воїни. Ви не пожалкуєте!
– Що було після цих кількох днів у Горенці?
– Нас там замінили, і ми повернулися до Києва. Знаєте, тоді в столиці творився повний хаос: коли більшість цивільних виїхали, скінчилися затори, було незрозуміло, що відбувається. То говорили, що висаджується десант на Софіївській Борщагівці, то на Оболонь заїхали танки. У нас з ТрО, які були на блокпостах, навіть відбувалися смішні історії. От один з них запустив дрон, інший подумав, що то – гелікоптер, третій у рацію передав: “Летить “повітря””, четвертий починає стріляти, до нас доходить інфа, що це висаджується десант, то ми пакуємося і їдемо, а потім уже виявляється, що то ж наш дрон. Тобто було багато різних моментів – смішних і страшних, незрозуміло чого, і ракетні обстріли. Київ тоді взагалі неможливо було впізнати: повністю пустий. Йдеш вулицею, а там – ні душі! Відкриті декілька магазинів, в яких – шалені черги із наляканих людей, продуктів практично немає. Те саме в аптеках. Машини не їздять – тільки військові. Здавалося, що то якийсь фільм жахів. Апокаліпсис! Реально в голову не вкладалося, що таке можливо.
Так от наступний мій виїзд у складі нашого підрозділу був сьомого березня. Це був Мощун. Тоді орки, які хотіли пройти маршем через Бучу та Ірпінь, отримали супротив. Тому знайшли це село в сосновому борі й почали перекидати усі сили на цей напрямок – переганяти техніку, підтягувати особовий склад і артилерію. Думали пройти через Мощун, а там недалеко – Пуща-Водиця, далі – пряма дорога на Київ. Нам зранку того дня сказали, що ми їдемо на Київщину на зачистку. На той час ми не мали ніякої броні. Були лише жовті “Богдани” з наклейками “Азов” (посміхається. – О.М.). Ми вирушаємо. Хтось із хлопців жартує: “Я, звичайно, розумію, що у нас броньована супертехніка, але де наші пушки?”. Інший відповідає: “Старий, зараз зробимо!”. Відчиняє кватирку, висовує кулемет й каже: “Нормально?”. “Так, піде!” (всміхається. – О.М.). Це було смішно. Поки ми туди їхали, по рації надійшов сигнал, що на нас ніби летить авіація чи наводиться артилерія. Ми паркувалися, вибігали, перечікували, запаковувалися і їхали далі. Нас попередили, що ми після боїв на годину зайдемо у Мощун, зачистимо його й вийдемо. А туди невеликими групами вже встигли потрапити вдвшники та морпіхи, яких першими зустріла наша спецура, яка досить гарно їх “скосила”. Ми заїхали в супроводі танка та спецназу. Групами по вісім-дев’ять людей почали рухатися до центру села вздовж цього населеного пункту – хтось через ліс, інші через приватний сектор, а також дорогою поруч з танком. На цих вискочили орки, вистрілили з РПГ в танк. На щастя, не влучили. Трохи його коцнули спереду. Він розвернувся назад, і ми продовжували рух без нього. Намагалися наздогнати тих орків. Хоча все одно доводилося пересуватися повільно, тому що під кожним кущиком могли бути “зеленые человечки”. Але нам зустрічалися вже “відпрацьовані” тіла – “тушки”. Було видно, що ми йдемо впритул за ними, тому що в деяких будинках були свіжі калюжі крові – тобто тут хтось тільки-но надавав собі допомогу. Було багато покинутих автоматів, кулеметів…
– Навіть зброю лишали?
– Лишали. Під кущем я побачив одного з орків з пробитою головою. Біля нього було два кулемети. Схоже, що вони йшли вдвох, одного “зняли” наші снайпери, а другий просто всрався, кинув усе, що у нього було, й втік. Певне, не очікували, що їм тут можуть розквасити голови.
– Звичайно! Багато хто з них навіть парадну форму прихватив.
– Ще й “беркутівські” щити, щоб розганяти протести людей. І форма була. А тут їм: “Добрий вечір!” (всміхається. – О.М.).
Так от ми дійшли до середини села. На той момент орки почали його рівняти із землею – “крили” квадратами з країв, а ми були посередині. Скоріш за все, не вірили, що ми можемо так нахабно до них запетляти. Хоча снаряди свистіли у нас над головою, ми зайняли позицію. Командир сказав, що буде кругова оборона. По рації повідомили, що ми лишаємося на декілька днів. А у нас взагалі нічого не було – ні їжі, ні води. Лише спорядження й БК. Цю першу добу все відбувалося на адреналіні. Не хотілося ні їсти, ні пити. Весь час щось летить, свистить, поруч вибухає. Пам’ятаю, під вечір на пікапі приїхали хлопці з “Айдару”. Виїхали на другу сторону села, почали кошмарити орків. Такий “салют”! Тобто в той день було умовно “весело” (посміхається. – О.М.). Далі ми очікували на штурм з їхнього боку. Вночі, коли обстріли більш-менш закінчилися, вони випустили розвідувальні дрони. Ми старалися ховатися під деревами, щоб нас не було видно. Ближче до ранку я почув, як орки кричать: “Давай быстрее!” та звуки техніки. Суть в тому, що вони на річці зробили понтонні переправи і через них ганяли техніку. Тобто готували позиції, підтягували БК. А нас через відсутність провізії повернули на базу і замінили іншими хлопцями. Ми приїхали в Пущу-Водицю. А нас спитали, чого ми тут? Їдьте назад! (сміється. – О.М.). Ми зібрали їжу, нові трофеї, які з орків познімали, та поїхали.
– Які саме трофеї?
– Гранати, кулемети, доволі багато приборів нічного бачення, тому що у кожного ведевешника та морпіха було по дві штуки.
– А зброя яка? Радянського зразка чи новітня?
– Радянська. Стара, як світ. Було тільки декілька новітніх рацій. Я так розумію, якихось командирів. Ще були більш новенькі АК-100. Але прибори нічного бачення – допотопні (посміхається. – О.М.).
– Оце підготовлені!
– А, я ще запам’ятав, що у них були такі рюкзаки, з якими діти ходять до школи. До них скотчем були примотані спальники (всміхається. – О.М.). А це ж у Мощуні була еліта російської армії! Такі фраєри.
Отже, ми приїхали назад. Декілька днів сиділи на нашому пункті. Спостерігали. Штурму ще не було. Працювала арта. Потім нас знову замінили іншими хлопцями. Тільки вони зайшли, через декілька годин почалися штурми з боку орків. Але наші їх успішно відбили, відпрацювали.
Орієнтовно 15-16 березня наш підрозділ звідти повністю вивели в Пущу-Водицю. Ми сиділи в резерві – на підхваті. Навіть ночували вдягнені, тому що у будь-який момент могли підняти по тривозі. А туди завели повноцінні бригади з технікою, артилерією. Проблемою були ті понтонні переправи, які ніяк не могли зруйнувати. Декілька вдалося, але одна залишалася цілою. Через неї орки постійно підганяли техніку та підкріплення. Я чув, що командуванням було ухвалено рішення зруйнувати дамбу вище по річці. Зробили так. Понтони змило, залило їхню техніку. Я бачив відео з дрона, де все плаває. А село вже було схоже на руїну. Будинок, в якому ми з хлопцями певний час сиділи, був повністю зруйнований – залишилися лише фундамент та сходи.
У кінці березня, коли орки відступили від Київщини, у нас було два тижні на підготовку, доукомплектування. Всередині квітня ми виїхали на Запорізький напрямок. На той час наш підрозділ вже називався ССО “Азов Київ”. Тут важливо сказати, що паралельно нашому ТрО в інших містах теж були створені ТрО “Азов”, до прикладу, у Дніпрі. 3-тя окрема штурмова бригада в майбутньому була створена з цих підрозділів, які були доповнені. Я в ній зараз є бійцем. Правда, скажімо так, на лаві запасних (посміхається. – О.М.)
З кінця квітня нас відправили на допередові позиції в село Малинівка Запорізької області – якщо я не помиляюся, це приблизно за 10 кілометрів до лінії зіткнення. Ми були в резерві. До шостого травня ми там жили в одному з населених пунктів, копали окопи, робили все, щоб розвіддрони не бачили нас. Було декілька веселих побутових історій. Одна з них: побратими дізналися, що в Малинівці, де йшли бої, орки розбомбили ферму, і по селу бігають свині. Почали діставати командира: “Пусти нас, ми привеземо шашлик”. Він сказав, щоб вирушали вночі, коли не стріляє арта. Десь о четвертій ранку вони стрибнули у пікап і поїхали. Один з побратимів з калашмата настріляв двох свиней. Закинули їх в багажник, привезли. Був класний шашлик. Але іронія в цій історії така, що вони не покликали мене з собою. Я спав. А потім сказали: “Хмара, бери віник, відмивай багажник від свинячої крові” (посміхається. – О.М.). Скажімо так: я усю дорогу служби в цьому підрозділі потрапляв під “гарячу руку” командира. Тому що хлопці, які раніше воювали, були досвідчені, якось інтуїтивно відчували. От ми сидимо в кімнаті. Заходить командир, і буквально через секунду в кімнаті нікого, окрім нього й мене, немає. І він такий: “О, Хмара! А чого ти тут лежиш і нічого не робиш?! Там БК привезли. Біжи – розвантажуй!”. Так було постійно (посміхається. – О.М.). Це було смішно.
– Може, ви були наймолодшим? Тому так ставилися.
– А, справді, я був наймолодшим. Але все одно, якби я інтуїтивно відчував, що зараз буде якась роздача, одразу б пропетляв (всміхається. – О.М.). Та я не ображався. Мені нормально.
Як я сказав, так ми жили до шостого травня. Тоді вночі я спав, як убитий, тому що перед тим накопався окопів. Зранку прокинувся. Хлопці уже були зібрані й стояли на вулиці в подвір’ї. Сказали, що там якась двіжуха, чути вибухи. Командир повідомив, що бойова тривога, в населеному пункті йдуть бої, є інформація, що відсовують противника, і нам треба виїхати на сектори для зачистки. Ми були вже укомплектовані. Стрибнули у чотири машини. До речі, я їхав на тому пікапі, який відмивав від свинячої крові (посміхається. – О.М.). Коли ми почали їхати, нас вже частково накривали артою. Я бачив навколо розриви від мін. Ми залетіли в цей населений пункт. Командир крикнув: “Займайте сектори!”. Ми вискочили. Пам’ятаю, як один з побратимів питає: “А де можуть бути орки?”. Командир відповідає: “Усюди!”. У того очі стали просто квадратні!
На той час я вже мав літати на дроні – навчався до того (іронічно те, що я так і не встиг зробити жодного бойового вильоту). Тоді у мене була карта. Я зміг зорієнтуватися, де перебуваємо ми, а де – противник. Зайняв, як я думав, безпечне місце – на перехресті біля дерева. Збоку був паркан і техніка, що згоріла, зі “смаженими” орками. Я лежав на землі в очікуванні. Нас почали накривати артою. Перші чотири-п’ять прильотів “лягали” поруч з нами. Перший був десь у 15 метрах від мене по діагоналі в районі будинку. Камінчики від нього підкотилися до мене. І я крикнув побратимам: “Хлопці, шукайте якийсь підвал, бо буде біда!”. Вони у відповідь: “Усі закриті!”. Обстріл продовжувався. Десь на шостому прильоті попало по моїх побратимах, які були за парканом біля будинку. Я почув звідти крики й стони. Зрозумів, що треба щось робити. Як мінімум – бігти й надавати медичну допомогу. Я ж лежав за парканом й не міг побачити, що там конкретно відбувається. Ще й димка після вибуху. Я вирішую перестрибнути через паркан до хлопців. Останнє, що я побачив, піднімаючись з землі, як ліворуч в метрах півтора від мене розривається міна. Ще встиг в ті секунди подумати: “О, нормально!”. Але далі було не норм, тому що я отримав удар в голову. Мені збило каску, контузило. Думав, що це кінець, тому що на фоні ще почалися стрілкові постріли. Я впав на землю. Уже не відчував ліві ногу та руку. Також декілька уламків попали мені в спину. Ще було відчуття, ніби мені відірвало половину обличчя. Ніс і рот заливало кров’ю…
– Ви вже нічого не бачили?
– Так. Була абсолютна темрява. Кров текла, як із краника. В моменті виникла думка смикнути гранату, тому що мені здавалося, що я взагалі не живий (всміхається. – О.М.). Починаю рухати правою рукою. Розумію, що вона повністю робоча, та все, в принципі, не так і погано. Я абстрагувався від того, що відбувається навколо. По нас далі летіла арта, але мені уже було все одно. Став на коліна й почав перевіряти тіло – спочатку ліві руку та ногу. Вони на місці й вже відходили від вибуху та працювали. Натиснув на ліву лопатку, куди залетіли уламки, і зрозумів, що там нічого страшного, бо сильного болю не відчув. А обличчя я не чіпав – страшно торкатися брудними рукавицями. Після перевірки знову ліг на землю. Згадав, що нас обстрілюють. Повернувся до реальності. Двічі покликав медика. Він прибіг, зловив шок, коли я підняв голову. Каже: “Старий, ти будеш піратом!”. Відповідаю: “Нічого страшного, переживемо!”.
– Думали, що одне око постраждало?
– Про те, яке саме у мене поранення, я вже дізнався аж у госпіталі. До того не розумів, що зі мною відбувається. Просто тоді мого лівого ока не було, як такого, тому він і сказав про пірата. Затягнув мене в машину. Я крикнув: “Хлопці, газуємо звідси!”. Я усвідомлював, що сиджу в автомобілі, який запакований БК. Навколо падають міни. Якщо залетить хоча б один уламок – все! А після того, як я пережив таку подачу в обличчя, якось перехотілося “злітати” ще раз (всміхається. – О.М.). Мені відповіли, що у нас багато поранених. Їх усіх затягують у машину. Я заспокоївся. Сидів і чекав. З рота витікала кров…
– У вас не було паніки?
– Загалом, ні. Спочатку була думка, що помер. Потім розумію – живий. Був холоднокровний процес мислення: що робити та як вийти із цієї ситуації? Виникла паніка хіба на пару секунд, коли мене посадили в машину, і я сказав газувати. Але після слів про поранених побратимів відпустило.
Виїжджали під обстрілами. Перше, що я тоді почув позитивного, це слова побратима-медика, якого я впізнав по голосу. Він якраз відчинив двері в машину, коли ми приїхали в сусідній населений пункт. Я спитав, чи тут не стріляють? Він відповів, що ні. Я йому кажу: “У мене в правій кишені телефон. Діставай його й зроби мені фото на пам’ять”. Він починає мене вмовляти, що не треба. Я наполягаю…
– Навіщо вам це було треба?
– Це ж історія! Нехай люди бачать. Чому ні?! Тим більше, я вже був у безпеці, можна й поприколюватися (посміхається. – О.М.). То він мені намотав бандаж, а потім все ж зробив фотку. Вже коли я був у госпіталі, розказав мені, чому так зробив: моє обличчя не заслуговувало на номінацію премії Оскар. Плюс, дівчата з медеваку, які приїхали нас забирати, трохи бліднули, коли дивилися в мою сторону. Тому побратим вирішив прикрити усю ту срамоту (всміхається. – О.М.). Коли нас перегрузили в медевак, ми поїхали до першого стабілізаційного пункту – у Покровське Дніпропетровської області. По дорозі було складно. Мене на той час попускав адреналін. Починала боліти голова. Але мене наколювали препаратами. Тут ще наздогнала контузія – нудило. Все, що я міг на той час робити, це блювати в пакет, який тримав у лівій руці, а на правій піднімати палець догори, показуючи, що все люкс, коли мене питали, чи все нормально. Поруч біля мене лежав мій побратим Максим, позивний Шрам, який боровся за життя. Йому було вкрай тяжко. Мав дуже складне поранення. Була масивна кровотеча, пневмоторакс. Багато уламків, важка контузія. Мене мучить совість через те, що я не встиг з ним попрощатися. Поки ми доїхали до Покровська, він загинув. Але ж я цього не знав, тому що не бачив. Коли мене витягували з машини, я почув фразу: “Діставайте другого”. А у відповідь: “Він вже все”. Я під цими препаратами й не розумів, що навколо відбувається. Лише зранку наступного дня, коли приїхали побратими, сказали, що Шрам загинув. Я зрозумів, що був останньою людиною, яка була біля нього, але не спромігся навіть попрощатися…
– Але ж ви не бачили.
– Це так… Після стабілізації з Покровська мене відправили до Дніпра в Мечникова, де мені ввечері зробили першу операцію.
– Яке саме у вас було поранення?
– Уламок від міни, яка пролетіла біля моєї голови, залетів під ліве око, розбив його, пробив ніс, розтрощив орбітальну кістку і залишився всередині правого ока. Тож перша операція полягала в тому, що мені вирізали ліве око. Робили її без повного наркозу – наживо. Просто наколювали в обличчя обезбол.
– Чому?
– Не знаю. Я просив: “Накачайте мене наркозом, щоб я заснув”. Але сказали, що не можна. Думаю, через те, що поки я туди їхав, мені кололи знеболювальне, протиблювотні препарати та ті, що проти контузії. Скоріш за все, вирішили: через це серце може не витримати наркозу.
Я лежав на кушетці. Мене попередили: “Зараз вирізатимемо тобі око”. Відповідаю: “Окей, дівчата, які проблеми?!”. (всміхається. – О.М.) Не скажу, що це було приємно…
– У мене від ваших слів холоне спина, а ви так спокійно про це говорите! Ще й всміхаєтеся.
– Тому що я на позитиві! Знаєте, це все пережито. Ми ж з вами ще не дійшли до якихось позитивних емоцій, а почали з найскладнішого. Зараз дійдемо до гумору, і вам буде веселіше (посміхається. – О.М.)
– Так ви й так весь час жартуєте!
– А куди без жартів?! Вони допомагають легше жити. Кажуть, на війні треба вміти правильно збожеволіти. Думаю, можливо, у мене це сталося таким чином, що я жартую. Але мені так легше. Я себе нормально чухаю.
Так от мені вирізають око. Кладуть на реабілітацію. Наступного дня, в суботу, приходять побратими. Кажуть, що Шрам загинув. Я в шоці… Ті два дні я дзвонив родичам, розповідав, що сталося. У понеділок до мене приїхали мати та моя дівчина Ірина. Знаєте, я їй дуже вдячний. Вона – класний боєць! Круто з цим справилася, хоч їй було важко – багато чого пережила. Але це її не зламало. Сильно мені допомагала і продовжує це робити, за що я їй вельми дякую.
Тоді тиждень ми лежали в цій лікарні в Дніпрі. Я був з пробитим носом, розбитою правою орбітальною кісткою і правим оком в поганому стані. Все, що мені робили – кололи обезболи. Причому під очі. Це були пекельні відчуття: ніби під шкіру заливають кип’яток – набагато болючіше, аніж тоді, коли мені в обличчя прилетіла міна. Такі “акції” проходили тричі на день. Не прикольно (посміхається. – О.М.). Також були уколи препаратів проти контузії.Наприкінці тижня мене на гелікоптері евакуювали до київського госпіталю…
– Вас інакше не можна було транспортувати?
– У мене в черепі був сантиметровий уламок, був пробитий ніс та розбито пів обличчя. Якби інакше перевозили, це могло погано закінчиться. Для важких є систематичні рейси. Тоді летів я, двоє поранених, один з яких лежав, два медики й пілоти. Історія польоту теж з приколами. От нам сказали, що не можна їсти, щоб не нудило. Я ніколи на гелікоптерах не літав. Тому так і зробив. Посеред дороги приземлилися. Я запитую, де ми? Відповідають, що у якомусь населеному пункті на стадіоні, тому що насувається буря – треба перечекати. Дійсно, за декілька хвилин почалася сильна гроза. Ми стояли. Біля нас зібралися місцеві жителі. Пригостили кавою. Я уже відчув, що літати не страшно і не нудить, то я її випив, з’їв цукерку й булочку. А пораненому, який сидів поруч, дали 0,5 тушонки. Він просить ще. Пілот каже: “Друже, не бери стільки, бо ми не злетимо!” (посміхається. – О.М.). Коли дощ закінчився, ми подякували людям, попрощалися й полетіли далі до київського госпіталю. Там у лорвідділенні мені зробили носа, почистили орбітальну кістку від уламків, вставили туди титанову пластину. Через декілька днів завдячуючи професору Рубану Андрію Миколайовичу з мого правого ока дістали сантиметровий уламок, залишивши надію на відновлення зору. У цьому госпіталі я пробув приблизно до 20 червня. З одного боку, було весело. З іншого – не дуже.
– Що ви маєте на увазі?
– Весело, тому що у нас була сімейна палата. Там лежав ще один воїн, який мав поранення очей. На сусідньому ліжку – його дружина. Ще на одному я і на іншому мати або дівчина (вони чергувалися). У нас був такий family camp. Ми здружилися. Це було прикольно. Плюс, до мене приїжджали побратими.
– Це дає додаткові сили? Допомагає така підтримка побратимів? Тому що деякі важкопоранені військові говорять, що в такі моменти їм буває складно, адже відчувають себе слабкими, а інколи навіть певною мірою немічними…
– Я, будучи незрячим, у цьому госпіталі навчився самостійно виходити на коридор, на вулицю, де на мене чекали побратими. Я не відчував себе якимось не таким. Ми приколювались. Наш чорний гумор допомагає жити (посміхається. – О.М.). Це було весело. Потім цілий день згадуєш ці приколи і тобі смішно – то якось і не думаєш про негатив. Тут треба розуміти, що такі жарти можуть собі дозволити тільки ті побратими, які разом воюють, або дуже добре знайомі. Бо якщо ти підійдеш до когось на вулиці й щось подібне скажеш, за таке можна отримати по обличчю (всміхається. – О.М.). А коли друзі жартують один з одного – це нормально. Наприклад, як я з побратимом, який підірвався на танковій міні, дістав важку контузію і має провали в пам’яті. Я йому сказав: “Старий, у нас тепер нові позивні. У мене – “Включи світло!”. У тебе – “Нагадайте, будь ласка!””. І нам смішно (посміхається. – О.М.).
А важко було через те, що щовечора приїжджали медеваки, повністю запаковані пораненими. Постійні крики, стони. Було й таке, що привозили вже мертвих – у родичів істерики. Це, справді, складно. Більше моїй дівчині. Але я ж кажу: вона у мене – молодець, боєць! Справилася! Хоч стільки всього тут побачила, що деякі військові за весь час не бачать, якщо не були поранені. Тому що в госпіталях, особливо в Дніпрі, куди привозять з “передка”, це дуже сильне випробування для морально-психологічного стану. Особливо дівчини. Але вона – красава!
Наприкінці червня мене виписали. Сказали, що зробили усе, що могли, а далі треба реабілітація, відновлення. То я вже був вдома.
– Розкажіть про цей початковий період. Адже одна річ після такого поранення бути в госпіталі під наглядом лікарів, інша – вдома.
– Під наглядом лікарів – це умовно. У мене – “шило” в одному місці, то я в госпіталі самостійно ходив по кімнаті, до туалету, в коридор та на вулицю. У мене була мета – рухатися. Усі лікарі казали: “Ромчику, куди ти йдеш? Зайди в палату. Ми за тебе переживаємо”. А я відповідав: “Дайте мені спокій! Дайте дитині побавитися, бо якщо вона сидітиме в палаті й плакатиме, то ви усі будете бідні” (всміхається. – О.М.). Знаєте, я досі пам’ятаю цей свій маршрут. Виходив з палати, клав руку на стінку праворуч та пересувався. Там внизу спочатку одна кушетка, далі – дзеркало на стіні, ще одна кушетка, двері, через які я проходив. Потім праворуч знизу – крісло-каталка. Через декілька метрів – поворот у перев’язочну. Невеликий отвір. За ним – невеликий столик, на яких стоять шахи (я теж вчився у них грати). Далі – пам’ятник Філатову. Потім – двері в ординаторську, до головного лікаря, між якими – лавочка. Тоді – вішалка, вузенькі двері, ще одна вішалка. Сходи вниз, і ти виходиш на вулицю. Такий от квест (посміхається. – О.М.). Я собі “вмикав відеогру” в голові й рухався. Не міг просто лежати на ліжку й втикати у стелю. Я слухав аудіокниги, новини. Спілкувався з військовими. На момент, коли вчився пересуватися коридором, один з них підійшов, сказав, що лежить тут вже два місяці, але я був першою людиною, яку він побачив у цьому офтальмологічному відділенні, яка ходить і щось робить. Можна сказати, що я, навівши трохи шуму, змотивував інших хлопців. Потім мене питали, як потрапити до туалету, як вийти і таке інше.
– Дехто міг не виходити з палати через депресію. У вас, до речі, її не було?
– Ні. Це взагалі для мене якесь дивне слово. Я виїжджаю за рахунок жартів та чорного гумору.
А коли ми приїхали додому, то спочатку треба було просто звикнути. Я ж пам’ятав, що де розташоване. Коли ми заходили в квартиру, міг сам роззутися, повісити куртку, зайти до туалету, помити руки, в кімнаті поставити телефон на зарядку. Звісно, дівчина допомагала на початках. Як і зараз. В основному, приготувати їжу, щось подати, якщо я забув, де взяти, чи кудись закинув і завтикав (посміхається. – О.М.)
– У вас життя навпомацки.
– Типу того. Така цікава штука. А ще також проскакують флешбеки. От я зараз уявляю, що ви сидите біля мене, в руці тримаєте диктофон. Ми на лавочці в парку, а я пам’ятаю як він виглядає. І у мене проскакують картинки такими туманними силуетами, як нібито я вас уже колись бачив. Як і оці речі – форма, яка на мені, шеврон, берці, моє татуювання (“рукав” на правій руці. – О.М.), яке я також не бачив.
– Як ви вирішили його “набити”?
– Поки лежав в госпіталі, уже планував. А коли приїхав до Львова, знайшов майстра, розказав йому, що хочу, як воно має виглядати, і ми зробили цю круту роботу.
– Що означає ваше татуювання?
– Це пов’язано зі скандинавською тематикою. Від плеча до ліктя у мене Одін – головний скандинавський бог, бог війни та мудрості. Він в шлемі, від якого йдуть пір’їнки. Також у нього на голові є руна Соулу, яка означає сонце, здійснення мрій. На звороті біцепсу – два вовки, які виходять з напівмісяця й напівсонця. Мають червоні очі (Роман лівою рукою водить по малюнку й чітко показує те, що називає. – О.М.). Це Гері та Фрекі, що в перекладі означає жадібний та прожерливий. Вони – вовки Одіна, які подорожують з ним світами. На лікті у мене компас Вегвізир – скандинавський оберіг. Навколо нього – декілька рун Старшого Футарка, кожна з яких має значення. Тут написано мій позивний Хмара. Далі – скандинавська берегиня. Намальовано так, ніби вона обіймає двох дітей. На згині ліктя – два ворони Гугін і Мунін, що в перекладі означає думка та пам’ять. Вони літають світами, а ввечері прилітають до Одіна й розказують йому все, що відбувається. Внизу у мене Мощунський ліс, а на зап’ясті – Валькнут. Це такий сакральний старий символ, який має багато значень, зокрема єднання світів, шлях воїна від його народження й до смерті. Також це магічний оберіг від усього злого, але який постійно випробовуватиме свого власника на те, чи він достойний володіти цим магічним захистом (посміхається. – О.М.). Я хотів після кожного бойового виїзду робити собі одне татуювання. Не склалося. Але нічого страшного. Я все одно реалізував свої плани після поранення.
А загалом у мене доволі позитивне життя, як би не було. Я весь час намагаюся чимось займатися. Зараз вчуся грати на гітарі. Мені це дуже подобається.
– Самостійно?
– У мене в телефоні є програма, за допомогою якої я можу знайти на YouTube будь-яке відео, а також набирати текст тощо. Я просто шукаю обучалки, де людина розказує: такий-то палець кладемо на таку-то струну і так далі. Початок був дуже складним. Я створював мелодії на одній струні. Зараз вже можу зіграти чимало пісень різними акордами. Правда, поки без баре, але в процесі. Думаю, через місяць-два лабатиму на електрогітарі (посміхається. – О.М.). Я стараюся. Бачите, які пальці (показує мозолі на пальцях лівої руки. – О.М.)
– Ви – молодець!
– (Роман всміхається. – О.М.) Плюс, слухаю книжки, спілкуюся з людьми, намагаюся зустрічатися з побратимами, які приїжджають на ротацію.
– Ви сказали, що лишається надія на відновлення зору. Яка?
– Ми були на обстеженні в Німеччині. Ніби було доволі оптимістично. Але професор сказав, що з рогівкою допомогти неможливо. У мене вона травмована і не пропускає світло в задні стінки сітківки. Потрібно міняти рогівку. Поки не знайшовся лікар, який це зробить. Я вірю, що там щось зберіглося. Тому що через місяць після операції, коли дістали уламок, у мене з’явилася реакція на світло – бліки, промінчики. Я подумав, що прозрію. Але у певний момент все пропало. Зараз у мене перед очима просто хаотичні пікселі, які не мають жодного зв’язку із зовнішнім світом. Я слухав про те, що це так мозок не може змиритися з тим, що око не надає йому сигналів, тому він сам формує якісь для того, щоб “забити ефір”. Це просто фантомне бачення, яке крутиться перед оком, і заважає. Але я вже з цим змирився та звик.
Я вірю, що з часом з’явиться технологія, і лікарі зможуть замінити рогівку. Або ще один варіант. З 2015 року почалися експериментальні операції зі вживлення чипа у відділ мозку, який відповідає за зір. Людині вдягають окуляри з камерою, яка передає сигнали на цей чип. Одна така операція була проведена іспанськими та нідерландськими професорами. Але через пів року той чип перестав працювати, бо заріс м’якими тканинами. За два роки вони планують провести п’ять-шість таких експериментів.
– Ви б погодилися на експеримент?
– На експеримент – ні. А коли нормально вдосконалять, тоді так. Не дуже хочеться, щоб ще щось з головою зробили (всміхається. – О.М.). Тому такі два варіанти: або дочекатися чипа, або щось зробити з рогівкою – я сподіваюся за можливості потрапити в Нідерланди на обстеження. Жаліти себе не потрібно. Треба займатися тим, що приносить тобі задоволення, радість, а, можливо, й користь. Тому живемо, радіємо, жартуємо. Якщо чесно, я інколи забуваю, що не бачу. Якось моя дівчина поїхала у справах. Я мав зустрітися з побратимами. Вдягаюся, хочу вже виходити за двері, а тоді згадую, що не бачу. Куди я далеко зайду?! (всміхається. – О.М.). Телефоную другові й кажу: “Забери мене!”. Але вважаю, це круто, що я інколи забуваю, що не бачу. Це має право на життя.
– Знаєте, деяких людей таке ламає. Це надскладне випробування…
– Усе залежить від людини, починаючи з того, з яким наміром вона йшла на війну. Чув історію, коли чоловікові відірвало великий палець на нозі, він сидів і плакав: “Як я житиму?!”. Це нонсенс! Я вам говорив, що йшов на війну усвідомлено, без романтизації та думок, що я – безсмертний. Виходячи з квартири, я себе морально поховав. Був готовий до будь-чого. Але в цій історії є своя іронія. Я думав про відірвані кінцівки, але жодного разу не уявляв, що можна отримати поранення в очі. Однак сталося саме так. Але я не засмучуюся. Уламок міг залетіти на сантиметр вище, вибити мізки, або потрапити в бік, пробивши легені, серце, і я так би і залишився лежати там під деревом. Тому вважаю, що мені, справді, повезло.
Ще хочу додати, що перший час перебування в госпіталі я не знав, якої складності у мене поранення. Просто лікарі не договорювали. Вже наприкінці сказали, що все – не можуть нічого зробити. А спочатку, коли приходили побратими, я говорив: “Пацани, не списуйте мене нікуди! Я тиждень-два тут і повернуся!”. Є фотки з того часу, де у мене синє й запухле обличчя. Я обирав собі пов’язку на ліве око, адже думав, що праве зроблять. Питав хлопців, який вигляд маю, чи є у мене хоч шрами на обличчі, типу я такий брутальний дядько (посміхається. – О.М.). Відповідали: “Старий, розслабся, у тебе зараз таке обличчя, ніби ти місяць бухав, а потім тобі ще алкаші в падіку насипали люлей” (всміхається. – О.М.)
– Захоплююсь вашим почуттям гумору і ставленням до життя!
– Я не один такий. Зараз часто слухаю відео з військовими. Дехто, хто втратив ноги і зараз на протезах, каже: “Та є плюси! Ноги не воняють. Не треба змінювати шкарпетки”…
– Але вони мають протези і більш-менш адаптовані…
– Звісно. Знаєте, я вивів для себе таку шкалу складності поранень, які отримують на військовій службі. Паралізованість через травму хребта – це найважче, тому що все при тобі, мозок працює, а ти нічого не можеш зробити.
Друге – важкі контузії та психологічні травми, отримані на фронті, коли людина фізично тут, а мізками “літає” десь далеко. Я таке теж бачив у київському госпіталі. Це важко.
На третьому місці я вже вважаю повністю втрачений зір. А далі – відірвані кінцівки. Знаєте, якби зараз хтось підійшов і сказав: “Віддай мені дві ноги нижче колін, а я тобі – праве око”, я б відповів: “Не питання! Два турнікета, обезбол і погнали!”. На жаль, такої “акції” немає (посміхається. – О.М.). От руки уже б не віддав, бо вчуся грати на гітарі.
– Зізнаюся, я очікувала побачити вас в окулярах. Але ви не соромитеся. Як на вас зазвичай реагують люди на вулицях?
– У мене немає комплексів. Справді, я не соромлюся. Це зараз я по формі, бо зустрічався з побратимами. А так я ходжу у цивільному. Просто зелену кепочку накидаю, щоб було видно, що я хоч десь поруч біля служби стояв, й усе.
Коли ми з дівчиною ходимо, я тримаю її за лікоть. Якщо в окулярах, то у 90 відсотків випадків мене штовхають плечем. Тому я без них. Нехай люди дивляться. Може, після того, як мене побачать, задумаються та задонатять на 3-тю окрему штурмову бригаду. Це теж мотивація.
– У містах, які далекі від лінії фронту, для деяких цивільних війна знову “десь там” чи її взагалі немає. Але ж це не так. А військові після важких поранень поруч – це наші реалії. Однак мені видається, не всі їх сприймають. Зокрема, діти. Тому я вас і запитала, як реагують люди? У мене складається враження, що наше суспільство не готове до такого.
– Я з вами погоджуюся. Бувало таке, що в Києві підходили чудики напідпитку й один одному казали: “О, у него нет глаз!”. Тоді до мене: “А что случилось?”. Так не гарно. Я відповів, щоб петляли звідси, додавши: “Воював, щоб ви тут бухали, от і немає очей”. Вважаю, що люди не можуть так поводитися з військовими, в тому числі зі мною. Я ж не якийсь експонат, щоб мене розглядати.
Розкажу про дітей. Інколи підбігають, хочуть дати рекламку. Потім за спиною говорять: “А, у нього немає очей!”. Багато хто не розуміє. Якось ми з дівчиною їхали в поїзді. Сиділи хлопчик з мамою. Я зняв окуляри. Він голосно питає її: “Что с ним случилось?”. Вона перепитує: “Де ми живемо?”. Він: “В Україні”. “А що зараз відбувається в Україні?”. “Війна”. Вона: “От тобі й відповідь!”. Тоді хлопчик зрозумів.
– Дітям якраз треба постійно роз’яснювати.
– Так. Мені здається, що зараз ще немає на вулицях багато поранених. Вони в госпіталях, на реабілітаціях. Десь через рік повернуться – без очей, на протезах, візках тощо. Думаю, кожен десятий на вулиці буде “300-м”. Люди, справді, мають бути до цього готові. Дехто взагалі далекий від війни. Сидять тут на жопі рівно й навіть не допомагають армії. Є такі, кого вона не торкнулася. Вони у барах курять кальяни. Щоб у них ще потім не було ПТСР, а не у тих військових, які повернулися з фронту.
– Війна триває. Вийдуть не лише ті військові, які зараз на лікуванні чи реабілітації, а, на жаль, з’являться й нові…
– Звісно! Тому ми всі маємо робити усе, щоб наближувати нашу перемогу. Цивільні, які живуть, ходять на роботу, повинні донатити на ЗСУ, зокрема на 3-тю окрему штурмову бригаду. Адже на фронті є, грубо кажучи, одноразові речі – машини, пікапи, дрони. Вони максимально дороговартісні, але дуже ефективні, і сьогодні або завтра комусь врятують життя. Однак збори зараз, дійсно, закриваються дуже тяжко. Я стежу за цією тенденцією. Це вкрай прикро. Сьогодні не назбирали грошей, не купили пікап, а завтра в хлопців зламалася машина, вони потрапили під обстріли й “300-ті” та “200-ті”. А було б нормальне авто, лишилися б цілі й вижили. Таких історій багато.
Те, що відбувається на фронті, має бути закрито щільним тилом, який повністю його підтримує. Але у нас є певний прошарок населення, який далекий від війни. Незважаючи на те, що у нас – постійні тривоги, а ракети та дрони літають по всій Україні. Це дуже прикро.
Наостанок Роман просить закінчити нашу розмову словами: Слава нації!
P.S. Якщо ви маєте бажання підтримати Романа, реквізити: https://send.monobank.ua/jar/3ZYzi7ZxeP
r.krutiak@gmail.com – пошта, до якої прив’язано PayPal
Актуальні збори 3-ї окремої штурмової бригади: https://www.supportazov.com/fundraisers
Фото авторське і надані Романом Хмарою
