Фото: Роман Ніколаєв
Юрій Капустяк, позивний Капуста, майор Збройних сил України, Народний герой України багато років віддав службі у 24-ій бригаді. Майже рік тому Юрій пристав на пропозицію Да Вінчі стати його заступником, а після загибелі друга – очолив підрозділ – 1-ий батальйон 67-ої бригади.
Те, що у Юрка – добровольчий норов, підтверджує татуювання, яке він зробив чотири роки рому з дозволу Да Вінчі. Зліва на грудях у бійця – символ 1-ої штурмової роти, яку з 2015 року очолював Дмитро. Він сам носив такий знак на шиї, як і більшість його бійців. Після загибелі командира і друга Юрій тяжко зважувався стати на його місце, прийняти батальйон. Але всі командири підрозділів батальйону висловили довіру саме йому. Коли ж Юра висловлював побоювання, близькі йому люди казали: “Юро, подивись на своє татуювання. Ти його зробив ще за часів служби у 24-ій бригаді. Ти однієї крові з Да Вінчі, ти по духу такий самий, як він. В чому ти сумніваєшся?”
Рішення давалося Капусті так важко ще й тому, що не тільки рік воював пліч-о-пліч з Да Вінчі, а й тому, що в момент загибелі командира він був поруч.
Юрій Капустяк – не майстер давати інтерв’ю. Щоб розпитати його про його бойовий шлях у 24-ій бригаді для першої книги “Народні герої України. Історії справжніх”, довелося застосовувати авторитет тодішнього командира бригади Валерія Гудзя. Він і підказав, про що розпитувати Юрка, і сам згадав декілька ситуацій, коли саме Капуста проявив себе і як боєць, і як командир.
Для мене особисто найповніше Юрка характеризує те, що він, як Да Вінчі у 2017 році в Авдіївці, сідав на броню танка і корегував його роботу безпосередньо під час бою. На двох танках вони ще більш ефективно розбирали ворожі позиції у 2019 році в Мар’їнці. Ніхто більше так не робить…
“НАСТУП РОСІЯН ЗАСТАВ МЕНЕ ВДОМА – Я ЗВІЛЬНЯВСЯ ІЗ АРМІЇ”
– 24 лютого я був заступником командира батальйону 24-ої механізованої бригади, – розповідає майор Юрій Капустяк. – Повномасштабна війна застала мене вдома – я звільнявся, проходив ВЛК. В той же день ввечері вирушив на схід до свого батальйону в місто Золоте.
Мене зразу відправили на Лиман. З ротно-тактичною групою я був два місяці комендантом Лиману. Мені підпорядковувалися прикордонники, поліція і безпека міста. Ми робили блокпости, формували оборону самого міста. В сірій зоні мости великі підривали. На “Жигулях” по цивільному заїжджали готували це все. Тоді ще Рубіжне не було взяте. Активність дій була на ізюмському напрямку. Вже після того дві батальйонно-тактичні групи пішли через село Нове і спускалися на Лиман. Угруповання ішло з трьох напрямків. Коли мене вивели з Лиману, замість мене зайшли три батальйони 79-ої бригади, десантники. Вони довго не втримали місто. До місяця часу ще чинили спротив – і місто взяли. Сили були нерівні. Людський ресурс у ворога дуже великий.
Після Лиману ми повернулися в бригаду і прийшов наказ на мене і нашого начальника штабу Олега Лотоцького – підвищення в 115-ту бригаду командирами батальйонів.
– Коли ти познайомився з Да Вінчі?
– Нас познайомив Валерій Федорович Гудзь. Це був 2017 рік, село Зайцеве. Ми зустрілися на зупинці. Комбриг привіз Діму і сказав: “Від сьогодні ви будете воювати разом”. До того я не мав справу з добровольцями. Я кадровий військовий, закінчував академію, тому ніколи з ними не пересікався.
Діма з “Фагота” мав великий настріл. А ми на Зайцевому ніяк не могли рознести ворожий ВОП. Діма за дві хвилини випустив дві ракети і просто спалив його. Я тоді зрозумів, що можна і так. Він передав свій досвід мені. Ми почали в парі працювати.
– Ви і на танках виїздили разом…
– Ми змушені були сідати зверху танків, щоб не було дружнього вогню від своїх підрозділів. Валерій Федорович дав нам два танки, на один сідав Да Вінчі, на другий я. І корегували вогонь. Багато хто каже, що так не роблять. Але ж на війні приходиться вигадувати те, що досі ніхто не робив. Питання в ефективності. Якщо той, хто корегує, сідає на башту зверху і на виході є результат – знищення цілі, знищення противника, значить, це ефективно.
З першого дня знайомства з Да Вінчі ми кожного дня телефонували одне одному, постійно шукали варіанти, як можна знищити противника, як ефективніше це зробити. З дня зустрічі на зупинці ми постійно спілкувалися з Дмитром.
– Він особисто запропонував тобі піти до нього в підрозділ?
– Так. На початку повномасштабки де тільки Діма не був. І під Києвом працював, і в Запоріжжі, до мене в Сєверодонецьк приїздив, коли я прийняв батальйон 115-ої бригади. Тоді ж сказав, що всі його бійці мобілізуються. І запропонував іти до нього заступником. На що я зразу сказав: “Мені тебе сам Бог відправив”. Я не роздумував абсолютно, бо в 115-му була важка ситуація. Я приїхав приймати батальйон, якого вже не було. Управління майже відсутнє… Та я вже хотів радіотелефоністом хоч кудись іти.
Спочатку ми були в Силах спеціальних операцій. Я доєднався до підрозділу в Лисичанську. Ще офіційно значився в 115-ій, але вже реально воював з Да Вінчі. В Білогорівці ми тоді багато роботи зробили. Першу трофейну техніку разом брали. Танк Т-72. Два БМП. Шторм-С. Все це на Білогорівці взяли.
– Ти особисто переганяв цю техніку. Про це розповідав Дмитро у останньому інтерв’ю, яке ми записали біля Лиману…
– У нас було багато людей з ССО, а я, як кадровий військовий, в академії під час навчання всі зразки озброєння вивчав, міг завести будь-яку техніку і їхати на ній. Мій сержант Володя Луцик дуже вмілий механік. Разом з ним ми 80 відсотків техніки діставали.
– У вашого підрозділу єдиного в країні є “Сонцепьок”.
– Це Да Вінчі ще його під Києвом взяв. Снаряди до нього ми шукали по всій Україні. Де тільки не лазили, щоб знайти пару ракет. Назбирали більше ніж 60 ракет. І працювали досить ефективно. Машина робоча, на ходу. Так само танкова рота у нас складається виключно із трофейних машин. Своїми силами відремонтували, поставили на баланс і на їхніх танках, їхніми снарядами вбиваємо їх. Прекрасно!
“МИ МАЄМО ПЕРЕМОГТИ І ПРИЙТИ НА МОГИЛУ Да ВІНЧІ ІЗ СЛОВАМИ: “ДІМА, МИ СПРАВИЛИСЯ!”
– Як формували батальйон? Тобі першому з армійців Да Вінчі запропонував перейти до нього?
– Так, я був першим саме з армії. Ми розуміли, що офіційний батальйон – це має бути сильний начальник штабу.
Я тоді запропонував Дмитру Лотоцького. Ми разом з ним служили в 24-ці. Олег Васильович три роки був начальником штаба. І він – один з найкращих, хто міг і справляється на цій посаді. Зампотеха Дениса Русецького запропонував, начальника логістики – Віталіка, позивний Танцор.
Це все кадрові військові, які вчилися військової справи, мають розуміння та бажання, вміють розбудовувати систему, добре знають, що таке батальйон. За рахунок цих людей наш підрозділ і має право на існування.
Спочатку ми були в ССО. А це інший штат. Ми виконували спеціальні дії, спеціальні задачі. А коли нас переформотували в Сухопутні війська, механізовану бригаду, отримали броньовану техніку, артилерію. І стали механізованим батальйоном. Ми з Лотоцьким тішилися – бо ми все життя в піхоти. Нам нічого дивного. А для хлопців було трохи не зрозуміло з ССО іти в піхоту. Це не дуже круто. Але у нас же служать мотивовані люди. Їм не треба пояснювати, чому вони прийшли саме в цей підрозділ, що їх чекає. Всі поставилися до змін з розумінням.
– На Новий рік ледь не вперше Діма і його бійці поїхали на полігон.
– Так. Ми вперше всі зібралися на полігоні, побачили один одного. Бо до цього переважно діяли групами. Одна група працює там, інша – на другому напрямку. А тут батальйон пройшов злагодження. Це було необхідно.
– До вас в батальйон приходили цілими колективами…
– Коли я прийшов, основна маса людей вже була в підрозділі. У нас одна з найкращих артилерій завдяки Да Вінчі, який вибудував мінометну батарею, артилерійську батарею. Вони реально одні з найкращих в країні. “Гонор” вступив у підрозділ ротою. Вони прийшли ще до мене. “Дике поле” сформувалося вже у нас на базі батальйону. Хлопці придумали собі таку назву. Це наші розвідники. Вони також одні з найкращих у Збройних силах. Відважні, розумні, сильні. Зараз наші справи дійшли до того, що з 1 липня ми будемо окремим батальйоном, і він носитиме ім’я Героя України Дмитра Коцюбайла, друга Да Вінчі. Рухаємося.
– Після злагодження вас завели спочатку на Лиман, а потім перекинули на Бахмут…
– Він був ще наш. Ми мали втримати трасу на Хромове – її називали дорогою життя. Противник вже вийшов на цю дорогу. І ми три дні штурмували, відбивали посадки, щоб завести нашу піхоту на втрачені позиції. В ті дні ми мало спали. Постійно вели штурмові дії, була велика кількість обстрілів. Після штурму ми повернулися в Часів Яр, де нас накрила ворожа артилерія, касетні снаряди.
Нас було троє. Я, Мітчел і ДаВінчі. Нам пощастило, а в Діму влучив один уламок, який був не сумісний з життям.
Мітчел забіг в під’їзд, а ми з Дімою були в дверях. Вибух. І Діма розвернувся до мене, видавлював з себе, що поранений. Хвилина часу, до хвилини – і він знепритомнів. У нас був евак, були лікарі, кров. Все мали. Але поранення було не сумісне з життям…
Коли загинув Да Вінчі, шматочок мене з ним помер. Це був мій близький друг, ми проводили з ним дуже багато часу, спілкувалися багато. Раділи разом. Плакали разом. У нас купа моментів була спільних.
Цей знімок Дмитро виставив на своїй сторінці 6 березня, напередодні загибелі. Командир батальйону і його заступник в Бахмуті
– Ти готовий був прийняти батальйон?
– Чим вища посада, тим більше відповідальності. Я дуже не хотів ставати командиром батальйону. Так склалося, що наші хлопці виразили мені довіру. І рішенням командирів підрозділів було ухвалено, щоб я очолив батальйон.
Це робота. Складна. Важка. Багато її. Діма кожного дня, не покладаючи рук, працював і на виході ми маємо прекрасний батальйон. Його ім’я – ім’я підрозділу. Батальйон виконував і виконує всі поставлені задачі.
– Аліна Михайлова, кохана Да Вінчі, залишається керівником медичної служби…
– Після смерті Да Вінчі Аліні важко. На неї багато чого обвалилося. Аліна зробила одну з найкращих в країні медичних служб “Ульф”. У нас прекрасні фахівці, забезпечення по медицині космічне. В інших підрозділах, де я мав можливість бути, такого рівня медичної служби майже не має ніхто. Це заслуга Аліни.
Спочатку вона не знала, як їй буде краще. Їй пропонували іти кудись вище, але слава Богу, вона поки з нами. Допомагає батальйону. Аліна – весь час на евакуації, шукає точки евакуації, поранених витягує. Вона молодець. Сильна жінка! Справляється з тим, що сталося, вже справилася.
– Ти розповідав, що декілька років тому зробив у себе на грудях татуювання підрозділу. Таке, як у Да Вінчі на шиї.
– Я спитав дозволу у ДаВінчі, чи можна мені набити цей символ. Це був 19-й рік, ми в Мар’їнці були. Він втішився дуже, що я захотів те зробити. Але тоді я навіть подумати не міг, що ситуація так складеться, і я стану частиною цього підрозділу.
– Днями ви видали бійцям новий шеврон підрозділу…
– На ньому зображені три вовки, як символ вовчої зграї, в якій б’ються один за одного. Це бойові шеврони нашого батальйону. Розробляв його особисто Да Вінчі. Ці бойові шеврони вручаються бойовим побратимам за бойові заслуги. Вручає особисто командир батальйону. Ще Да Вінчі розробив коін батальйону. Найкращим військовослужбовцям під час збору батальйону їх вручаємо. Це від командира батальйону за бойові заслуги.
– Віриш у нашу перемогу?
– Перемога буде однозначно. Всі ми тут зібралися лише щоб перемогти, вигнати противника з нашої землі, щоб мирно і гарно ми всі зажили в нашій країні. Було б сильно – прийти до Да Вінчі на могилу і сказати: “Діма, ми перемогли. Ми справилися”.
