На кіноринку в межах Берлінале-2025 представлені два проєкти українських фільмів. Один із них — дебютна повнометражна стрічка “30 днів літа” режисерки Анастасії Солоневич. Під час кіноринку автори фільмів можуть знайти партнерів для реалізації проєктів. Про участь у кіноринку та про сюжет майбутнього фільму Анастасія Солоневич розповіла в ефірі програми “Культура на часі”. Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Для початку розкажіть, що для вас означає участь на кіноринку?
Кіноринок — це надзвичайно велика і серйозна можливість представити свій майбутній проєкт на міжнародному ринку, а на Берлінале — один із найбільших міжнародних ринків у кіноіндустрії. Представити проєкт у Берліні для мене особиста і приємна нагода, оскільки ідея фільму прийшла саме у Берліні.
Ба більше, чудово, коли є декілька українських проєктів на копродукційному маркеті й до них прикута увага преси та кінопрофесіоналів. Це можливість знайти хороших партнерів, а також промотувати українське кіно та культуру.
Які у вас особисті очікування від участі у кіномаркеті?
Це один із найкращих маркетів для пошуку німецького партнера. Тому очікування — залучити саме німецького партнера на проєкт.
Також я, як любителька кіно, буду намагатися відвідувати покази. На Берлінале є чудова програма з особливим поглядом, з артхаусним та авторським кіно.
Це величезна концентрація різних енергій. Туди з’їжджаються кінопрофесіонали з усіх куточків світу, це надзвичайно у плані знайомств, співпраць та пошуку людей. Тож я очікую не лише розповідати про кіно та дивитися кіно, але й знаходити людей.
Режисерка Анастасія Солоневич, 2019 рік. Facebook/Anastasiia Solonevych
Про що буде ваша стрічка?
Це історія про Анну — українську біженку, яка з початку повномасштабного вторгнення живе в Берліні.
Проте ми не зустрічаємо її в Берліні, ми зустрічаємо її в мілітарному кемпі — таборі для тренування українських солдатів, де Анна працює перекладачкою. Працюючи у таборі, вона раптом зустрічає свою сестру Валерію, яка доєднується до тренувань як військова перед відправленням на фронт. Вони не бачилися енну кількість років з моменту, коли Анна поїхала з України, не були в контакті. На цей момент це майже три роки. Уперше за ці роки Анна бачить свою сестру, яка ухвалила рішення піти воювати.
Вони зустрічаються на нейтральній території мирної країни, але в дуже немирному середовищі: у військовому таборі для українських солдатів, яких тренують інструктори НАТО, аби пізніше вони повернулися в Україну захищати її від російського загарбника.
Як ви дізналися про цю історію двох сестер?
У 2023 році мені самій запропонували працювати перекладачкою на подібних тренуваннях. Тоді я думала, що це чудова можливість бути корисною і використати знання англійської мови для допомоги, але не думала про фільм. Попрацювавши у таборі, я ближче познайомилася з місцем і людьми.
У цей момент до мене прийшла ідея про сестер. Я також маю сестру, між нами велика різниця у віці й різні способи життя. Ми не близькі, проте маємо однакову кров. Мене зацікавило дослідити тему зустрічі близьких людей, проте з відчуттям дистанції в таких екстремальних і цікавих обставинах.
Так народилася історія: можна сказати, що вона доволі особиста. Історія рефлексує над особистим досвідом, досвідом знайомих і друзів та більш універсальним досвідом тих, хто поїхав, і тих, хто залишився. Це нерозв’язаний конфлікт, засудження одне одного, не приймаючи того, що може бути різний вид життя. Війна не є нормальною ситуацією загалом і кожен ухвалює рішення так, як ухвалює. На цьому конфлікті побудована їхня основна лінія.
Цього року на Берлінському кінофестивалі буде представлено два українські фільми: “Стрічка часу” Катерини Горностай та “Спеціальна операція” Олексія Радинського. Чи плануєте їх переглянути на Берлінале і які у вас очікування?
Фільми планую переглянути. Якщо говорити про “Стрічку часу” Катерини Горностай, то це перший український фільм за 28 років, який потрапив в основний конкурс Берлінського кінофестивалю. Це величезне досягнення для Катерини та для української кіноспільноти.
До основної програми прикута увага світової преси та світової кіноспільноти. У дуже акуратному стилі, як працює Катерина, можна донести дуже тремтячі та важливі теми того, що відбувається з дітьми України. Я прийду на прем’єру 20 лютого.
Те саме стосується документального фільму з камер із Чорнобильської АЕС. Я впевнена, що це надзвичайно потужне кіно, з потужним меседжем. Я дуже щаслива за своїх колег і нічого не очікую, бо не люблю чогось очікувати, проте я прийду їх підтримати.
