Вистава “Сірі бджоли” в Театрі на Подолі поставлена у 2019 році за однойменним романом Андрія Куркова, який увійшов до короткого списку номінантів “Книги року BBC-2018”. Історія про двох чоловіків, які живуть у сірій зоні, — останніх двох мешканців села на лінії фронту між Україною та Росією. Звуки війни, окупанти, російська мова й українські військові. Про те, як у виставі “Сірі бджоли” перегукуються тригери минулого й сьогодення, читайте в матеріалі Софії Коваленко, Суспільне Культура
“Сірі бджоли” розпочинаються знайомими кожному українцю звуками вибухів. Зараз постанова про життя на сході України у 2018-му сприймається крізь призму великої війни: як було тоді і як є сьогодні. Змінилися відчуття й розуміння сенсів — події та люди ті самі.
Сценічний простір розділений на декілька секторів, основним є будинок Сергійовича (актор Богдан Бенюк), де відбувається переважна кількість сцен. Металеве ліжко, під яким скриня з медом, буржуйка, дипломи на стіні, шафка та стіл зі стільцем. Сергійович живе на вулиці Леніна, а на сусідній, Шевченка, мешкає його ворог дитинства й колишній однокласник — Пашка (актор Сергій Бойко).
Вони — єдині, хто лишилися в Малій Староградівці з початком війни у 2014-ому. Уже чотири роки…
Та війна не може тривати довше, ніж Перша світова, тож скоро все скінчиться. Лише згадайте: ми дійсно були в цьому певні. Вірили, що ще трохи — навіть на початку повномасштабного вторгнення.
Сергійович і Пашка, м’яко кажучи, недолюблюють одне одного. Але спілкуються, бо більш нікого в селі нема, крім “сєпарів” та українських військових. Перші ходять до Пашки, а другі — до Сергійовича. У кожного свої “наші”.
Вистава “Сірі бджоли”. Театр на Подолі
Головні герої спілкуються про все й ні про що, сваряться, посилають один одного — буденність. Особливо цікавим, як на мене, є те, що у певному сенсі не змінилися нагальні повсякденні проблеми, як-от перейменування вулиць. Процес декомунізації досі триває і триватиме, допоки не зникнуть наслідки зросійщення свідомости українського суспільства. Сергійович і Пашка існують по різні боки ідеологічної російсько-української війни, проте в сірій зоні, удома, є тільки вони. Колишні однокласники як спомин про безхмарне й кольорове минуле, про щось рідне й стале.
До Пашки ходить такий собі Владлєн (актор Мирослав Павліченко) — типовий спадкоємець радянського світу. Святкування “23 фєвраля”, мундир із нагородами за заслуги перед батьківщиною, обов’язкова випивка та наспівування так званого гімну “Ввічливі люди”, присвяченого “возз’єднанню Криму та Росії”.
“Вежливо люди с вежливым взглядом. Вежливо смотрят, вежливо просят. Просто стоят они вежливо рядом. Просто оружие вежливо носят”, — століттями східний сусід ввічливо носить зброю біля наших кордонів та окупованими територіями.
“Ввічливі люди” ввічливим поглядом дивляться на Україну як на предмет своїх імперіалістичних зазіхань.
Також Пашка радісно приймає дарунки від ДНР-івців (актори Кирило Карпук і Петро Зузяк). У виставі сцена за їхньої участі демонструє російський світ. Вони крадуть їжу і речі, погрожують зброєю, та й загалом цей збірний образ достеменно передає поведінку російської людини.
Є у виставі персонаж (актор Михайло Кришталь), який об’єднує світогляди головних героїв. Коли в селі ще не було чути відгомону артобстрілів, а мешканці не виїхали деінде, він приходив до Сергійовича полежати на вуликах і якось подарував йому туфлі, для яких той навіть зробив туфельницю. Хазяїн Донбасу з краденою норковою шапкою та характерними інтонаціями голосу… Черговий тригер, щоб повернутися трохи більше ніж на десять років тому і вкотре прожити ті події, зробивши висновки.
Вистава “Сірі бджоли”. Театр на Подолі
Глядачі спостерігають лише за двома жіночими образами у “Сірих бджолах”. Віталіна (акторка Анна Саліванчук) та Свєтка (акторка Лариса Трояновська). Віталіна — дружина Сергійовича, яка з донькою поїхала від чоловіка до батьків у Вінницю. Вона ніби примара, образ створений уявою Сергійовича, щоб надати кольорів сірій реальности. Тільки-но бачиш її на сцені, відчуваєш, що вона надто яскрава для героя. Зустрічі з Віталіною — це тепла грайлива фантазія, обмежена жорстокими часами.
Свєтка ж більш схожа на промінчик надії та радости, що пробивається крізь чорні хмари покалічених війною регіонів (жінка з окупованої території). Колишнє кохання Сергійовича: така ж простакувата, як він; з усмішкою на обличчі й бажанням знову відчути любов і тепло.
До Сергійовича, на відміну від Пашки, навідуються українські військові, як-от Петро (актор Юрій Феліпенко). Щирий хлопець із добрим гумором, який не відмовив Сергійовичу в допомозі: зарядив телефон і приніс трохи харчів. Погодьтеся — разючий контраст із гостями Пашки.
Нині цей герой є паралеллю між нами тодішніми й сьогоднішніми. Підсумок того, наскільки за наше життя вчепилася війна. Наприкінці показу, який я відвідала, Богдан Бенюк (виконавець ролі Сергійовича та директор — художній керівник Театру на Подолі) попросив у залі тиші й оголосив, що Юрій Феліпенко (виконавець ролі українського військового Петра) віднині йде на фронт.
Роман “Сірі бджоли” Андрія Куркова вперше опублікований у 2018-ому, прем’єра вистави за твором відбулася у 2019-ому. І ось сьогодні, у 2024-ому, актор, який у виставі тримав бутафорну зброю, бере до рук справжню, щоб захищати Україну від того самого ворога — Росії.
