Книга Валерії «Нави» Суботіної «Азовсталь. Сталева пресслужба» розповідає про роботу пресслужби «Азову» з перших днів великої війни та під час оборони Маріуполя. Її Валерія присвятила всім медійникам, у яких ворог забрав голос, а також своєму другові – Артему Дубині, який повернувся з полону під час обміну 13 вересня. З дозволу видавництва «Фоліо» публікуємо фрагмент із книги Валерії Суботіної.
ПРОМОВИ КОМАНДУВАННЯ
Окремим видом мистецтва інформації з «Азовсталі» були промови командування «Азову». Вони мали силу передусім завдяки тому, звідки і від кого вони лунали. Їх цитували по всьому світу тоді, цитують і тепер. Вони закликають іти за собою, підійматися, боротися, не терпіти й не гинути мовчки в страху.
Всі ми звикли бачити командирів бойових підрозділів інакшими в ефірах, правда? Та тут є сила і потужність. Наші командири ідуть разом з бійцями на позиції, вони ведуть своє військо й вони говорять.
Говорять максимально справжні речі. Говорять, стоячи перед своїми бійцями, говорять і на камеру. Не з особливим бажанням, бо головне — бої, та ось зараз вони більше розуміють необхідність говорити, доносити інформацію до суспільства!
Промови Командира «Азову» Редіса чіткі та короткі, бо він постійно зайнятий своїм підрозділом і всіма захисниками Маріуполя. Саме до нього дослухаються, саме йому хлопці й дівчата вірять найбільше, на нього, на його впевненість рівняються абсолютно всі.
Я дивилася на Командира, і мені ставало спокійніше. Він був тут, серед нас, зовсім поруч. Їв те саме, спав менше за усіх, напевно, Він залишався з нами, а це означало, що ми всі маємо тримати стрій. Це ніхуя не пафосні штуки, знаєте. Це щось таке, що не описати словами, і якщо сам не відчув, то навряд відчуєш, просто прочитавши. Гордість за себе просто через те, що перебуваєш поруч з ним, під його командуванням!
Я хвилювалася, коли він йшов на позиції. Я не уявляла собі ситуацію, в якій з ним щось станеться, бо тоді — як?
Промови Калини. У них своя особливість для мене. В них окрема магія, бо і я тут, і ті, хто далеко, слухають їх зачаровано, вбираючи кожну фразу, кожну емоцію. Сприймаючи і намагаючись максимально пережити сказане. І цього, певно, ніяк не навчитись. Мені це знайомо, бо мої тексти схожі. Скільки б освіти не здобував, скільки б не вчився, яких би практичних навичок не набув, — є те, що дано від природи, з чим ти народжуєшся і що розвиваєш в собі, набуваючи ще більше практичного досвіду.
Глибока особистість — так би я сказала про свого безпосереднього командира двома простими, але значущими словами. І ця його глибина грає основну роль в тому, що саме він говорить і як саме це сприймається іншими.
Ми говоримо на певну тему, ми її розвиваємо. Він же створює текст, до якого можна дослухатися, яким би ступенем глухоти не хворіло суспільство насправді. Він говорить так, що люди починають розуміти — це стосується не лише Маріуполя, не лише «Азова», це стосується абсолютно всіх.
Це неможливо передати — ту силу, коли людина не грає, а справді переживає величезний спектр емоцій.
Ми заходимо в якесь приміщення. Ставимо телефон, і він говорить. Те, що вже за мить облетить увесь світ, відбувається тут на моїх очах. Ми не маємо права на помилку, слід говорити зрозуміло й доступно. Та помилок тут бути й не може. Він розповідає правду. Про все, що відбувається навкруги. Про загибель побратимів і посестер, про жорстокість ворога до цивільного населення.
Його промови вражають і чіпляють.
На одному з допитів в Таганрозі росіянин потім скаже мені, що навіть його зачепило сказане моїм командиром. Ось тільки він продовжував і продовжує виконувати накази.
Однак я знаю, що Калину чули саме завдяки його справжності.
Це багато чого мене навчило. Це виростило з мене іншу журналістку. Я раптом побачила на власні очі — наскільки важливо вміти відкриватися перед об’єктивом камери. Що не холодний професіоналізм та стійка виваженість є чеснотами, коли ти в кадрі. Ні, аж ніяк. Емоція. Вміння відкрити душу. Показати свої почуття. Ось справжні чесноти, які цінує глядач насправді.
Якірки. Ось що вам важливо розуміти, якщо ви теж медійник чи цікавитеся цією темою. Для того, щоб про «Азовсталь» говорили, щоб нам співпереживали, необхідні були люди-якірки. Ну, чесно, кого хвилювала смерть сотень тисяч цивільних? Кого хвилювала можлива загибель понад чотирьох тисяч військовослужбовців? Страшно й цинічно, та на це мало хто звертав увагу з тих, хто не мав тут рідних чи друзів. Людей не цікавить статистика, навіть коли йдеться про статистику смертей співгромадян. Людей цікавлять конкретні реальні історії інших конкретних людей. Дізнаючись їх, вони співпереживають, вони навіть готові до якоїсь, принаймні інформаційної, боротьби за цю людину.
Тому ми мали показати конкретні обличчя. Розповісти вам справжні історії. Подекуди ви самі обирали ці якірки. Ви обрали Редіса за його мужність, силу, гордість, професійність. Ви обрали Калину — за його справжність, щирість, людяність. Ви обрали Ореста — за його талант, за його світло навіть у цьому пеклі, у цій темряві.
Ви співчували, бо вже знали їх. Вони не були для вас кимось стороннім. Втратити когось з тих, за ким ви спостерігали постійно, означало б втратити когось вже дійсно важливого для вас.
Підрозділ не був безликий, ні, він мав конкретне обличчя й ім’я. У нього була мама, були діти. Був абсолютно конкретний голос і колір очей. Все набуло значення. Не тисчі людей. Ні. Одна конкретна людина, яку було шкода по-справжньому, втратити яку означало програти.
Герої на війні важливі. Це символи, за якими ідуть, заради яких також стають до боротьби. Символізм завжди перемагає в порівнянні з чимось абсолютно неконкретним і ефемерним.
Тут нам не треба було створювати героїв, нетреба було «підсвічувати» їхні якості, ні. У них і так всього було достатньо. Просто треба було показати їх вам. Просто познайомити з вами. І ми знайомили. А ви вже не хотіли після цього знайомства їх втрачати.
Як придбати книгу?
Замовити книгу можна за посиланням. Вартість паперової — 320 гривень, електронної — 160 гривень.
Головне зображення – світлина Дмитра Козацького
