На цьогорічному Київському тижні критики відбулася українська прем’єра стрічки “Жодного вибору” корейського режисера Пак Чханука, який отримав дев’ятихвилинні овації на Венеційському кінофестивалі та представлятиме Південну Корею в номінації “Найкращий іноземний фільм” на “Оскарі”.
Стрічка, над якою Чханук працював понад 17 років, є екранізацією роману Дональда І. Вестлейка “Сокира”. У центрі сюжету історії — успішний працівник компанії з виробництва паперу, що раптово втрачає роботу і наважується на відчайдушний крок — убити своїх головних конкурентів на нову посаду.
У рецензії для Суспільне Культура кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, як легендарному постановнику вдалося зняти водночас смішну та криваву сатиру на сучасні капіталістичні суспільства, і як стрічка слугує цікавим новим кроком у творчій еволюції одного з найважливіших південнокорейських режисерів сучасності.
Якщо ви асоціюєте легендарного Пак Чханука переважно з трагічним фінальним сюжетним поворотом брутального та похмурого “Олдбоя”, то дарма: після безумовно незабутньої “Трилогії помсти” корейський режисер зняв низку менш провокативних (принаймні, за рівнем безнадії та кровопролиття), але не менш цікавих стрічок. Деякі його експерименти видалися менш вдалими за інші — переосмислення “Тіні сумніву” у “Стокері” вочевидь програє у психосексуальній напрузі “Служниці” або ж безсоромно нуарному “Рішенню піти” — але всі стрічки демонструють уміння постановника еволюціонувати з часом та щоразу підходити до нових тем із фірмовим жорстоким гумором та технічною віртуозністю.
Власне, якраз гумор, який завжди був навіть у найбільш песимістичних роботах Чханука, останніми роками став більш прямолінійним та помітним — це вже не поодинокі жарти крізь сльози розчарування найгіршими сторонами людства, як у “Співчутті до пані Помсти”, а скоріше трохи нервовий сміх з абсурдності людського буття загалом.
На відміну від фільмів із “Трилогії помсти”, “Жодного вибору” вже не стрічка про героя, травмованого неймовірно складною індивідуальною долею, який стає на шлях помсти, що з’їдає і його власну душу. Персонаж Лі Бьонхона (ви його, можливо, бачили у “Грі в кальмара” — ще одній корейській нищівній сатирі суспільства пізнього капіталізму) Ман Су втрачає душу разом із роботою, адже вся його ідентичність, самооцінка та зв’язок із зовнішнім світом тримається винятково на тому, що він вважає себе хорошим працівником паперової компанії.
Навіть зрозумівши, що боротьба за робочі місця в інших виробників паперу занадто запекла, Ман Су відмовляється шукати інші кар’єрні шляхи. “Папір годував мене протягом 25 років”, — заявляє він, відтворюючи ідентичну промову свого колеги за нещастям. “Я не можу змінити роботу”. Тож, затиснутий у задушливі соціальні рамки південнокорейського суспільства, безжальної капіталістичної гонитви за самореалізацію крізь роботу та власної впертості, протагоніст іде на крок, який йому видається набагато логічнішим за зміну фаху — починає вбивати своїх конкурентів. Зрештою, що ще робити людині, яка ось-ось втратить заміський будинок, що мав слугувати архітектурним доказом його успіху в житті?
Кадр із фільму “Жодного вибору”. Adastra Cinema
З опису сюжету може скластися враження, що давній поціновувач Гічкока Пак Чханук зняв серйозний похмурий трилер про безжального маніяка, звихнутого на роботі, але з усієї фільмографії батька трилерів “Жодного вибору” нагадує хіба що абсурдно-гумористичні “Неприємності з Гаррі”, а Ман Су — така ж жертва системних проблем, як і бідолахи, яких він закопує в охайному дворику свого дому. Неважливо, у кого в руках пістолет, вироблений у Північній Кореї — справжнім убивцею лишається всюдисуща культура корпоративної гонитви, яка ламає власні гвинтики заради мізерної оптимізації.
Вбивства, недолуго скоєні Ман Су — гротескний та кривавий, але цілком логічний розвиток подій у світі, де людське життя цінується, лише поки воно заповнює потрібну позицію в корпоративній ієрархії, а компетенція не є запорукою успіху. І хоча це все складається в історію, сповнену безглуздих випадковостей, непродуманих планів та найбільш позбавлених будь-якої грації бійок, які лише можливо уявити, Пак Чханук у кожному кадрі створює ідеальну картину, немов диригент, що віртуозно створює ілюзію суцільного хаосу. Останні стрічки режисера були менш стилізованими за його найвідоміші роботи, але тут постановник відривається на повну, згадуючи кожен візуальний трюк, який лише можна використати у кіно.
Чи можна режисерові дорікнути, що часом він не надто обмежує себе у хронометражі та затягує історію, аби лише втиснути в стрічку якомога більше вигадливих монтажних склейок та переходів і не залишити у монтажній жодної вдалої сцени? Так, цілком — фільм би лише виграв, якби його скоротили на якісь 20 хвилин. Але навіть попри це стрічка ніколи не стає нудною, а часом митцеві можна пробачити надмірну закоханість у власний матеріал.
Постановнику завжди вдавалося змушувати глядацтво співпереживати морально складним персонажам, але тут він прямо-таки віртуозно балансує почуттями, які в нас викликає головний герой. З одного боку, Ман Су — карикатурний у своїй амбітності персонаж, який на кожному кроці переоцінює власний хист до вбивств, ускладнює життя не лише собі, але й усій родині (і при цьому переконує себе, що йде на всі злочини саме заради них), відволікається на ревнощі та дивні спроби знайти точки зв’язку з майбутніми жертвами.
З іншого — важко не співчувати герою, який під час реалізації своїх убивчих планів (які скоріше нагадують мультфільми про Дикого койота та Дорожнього бігуна) неодмінно знаходить час відповісти на відеодзвінки від дружини та готуватися до танцювального вечора. Тут варто відзначити акторський дует Лі Бьонхона та Сон Є Джін, яким вдається наповнити сцени подружнього життя такою ніжністю та дивним, але відчутним взаєморозумінням, що за їхнє родинне щастя хочеться вболівати навіть попри ті криваві злочини, якими Ман Су намагається його забезпечити.
Попри те, що у фокусі стрічки — переважно досвід корейських чоловіків, від яких непорушно ієрархічне суспільство досі вимагає повністю забезпечувати родину, стоїчно терплячи усі удари долі та шукаючи розраду хіба у склянці віскі, героїні Сон Є Джін та Йом Хьоран показують не менш складну долю корейських жінок. І попри те, що фраза “Жодного вибору” звучить із вуст героя Лі Бьонхона немов лейтмотив фільму, якраз жінки в цій історії приймають власні вибори — хоч і в умовах строгих гендерних норм та соціальних очікувань.
Кадр із фільму “Жодного вибору”. Adastra Cinema
Стрічка “Жодного вибору” Пак Чханука — приголомшливий (навіть як для режисера “Олдбоя” та “Служниці”) експеримент із поєднання діаметральних протилежностей: мізантропії та гуманізму, гумору та насильства, хаосу та віртуозного режисерського контролю над кожним кадром.
“Жодного вибору” вийде в широкий український прокат 11 грудня.