Микита Лиськов – український режисер анімаційного кіно, двократний лауреат нагороди “Золота дзиґа”, переможець цьогорічного “Кінокола” та володар гранпрі декількох іноземних фестивалів. Його короткометражні анімаційні роботи сповнені чорного гумору, відсилок до міської культури Дніпра (де, власне, виріс та почав свій творчий шлях митець), сюрреалізму та духу сьогодення. Нещодавно його “Київський торт” потрапив у добірку “Операція анімація” з семи українських анімаційних стрічок на “Такфлікс” – їх можна подивитися онлайн та з англійськими субтитрами.
Суспільне Культура поспілкувалося з режисером про його творчий процес, ставлення до штучного інтелекту як художнього інструменту, недоліки української художньої освіти та його специфічний візуальний стиль, який колись збирав критику викладачів, а сьогодні вже є візитівкою Микити.
Розкажіть, будь ласка, про процес роботи над “Київським тортом”. Знаю, робота над проєктом тривала більш ніж два роки та відбувалася за підтримки естонської мультиплікаційної студії, але що саме надихнуло вас на такий сценарій, і як відбувалася робота над ним?
Зазвичай я починаю думати над сценарієм фільму, коли ще працюю над попереднім. У моїй короткометражці “Кохання” був такий персонаж — чоловік з оселедцем, що чекає на маршрутку. І я почав думати про нього — про те, що було б цікаво придумати персонажа-козака, але не героїчного і красивого, а трохи підбитого життям.
Потім я спостерігав за ще якимись деталями з власного життя — наприклад, коли жив на зйомній квартирі та щомісяця фотографував хазяйці лічильники, то в один момент зрозумів, що цей лічильник поступово перетворюється в моїх очах на антагоніста, бо я боюся на нього подивитися та побачити, що там якась страшна сума за газ, наприклад. Так я далі й складав цю історію, немов пазл: поступово у козака з’явилася дружина, дитина, ще якісь деталі. Взагалі робота над сюжетом для анімації нагадує складання пазла — ти збираєш її по дрібних шматках, а не відразу пишеш від початку і до кінця. Принаймні мені друзі-аніматори теж казали, що у них такий робочий процес, та і своїх студентів я вчу так працювати.
Кадр з анімації “Київський торт” Микити Лиськова. Takflix
До речі, про навчання: в якомусь інтерв’ю ви казали, що під час навчання у художньому коледжі вам викладачі дорікали, мовляв, потрібно дотримуватися класичних пропорцій, загалом малювати більш “конвенційно”. Як вам вдалося протистояти цьому тиску та зберегти власне бачення?
Коли я випустився з художнього, у мене почалася справжня депресія, і я навіть деякий час думав шукати себе у чомусь взагалі іншому. Бо нас там вчили малювати класично, реалістично, з правильними пропорціями. І у радянські часи це ще мало якийсь сенс — все одно випускникам треба було потім малювати Леніна.
Але коли ми випустилися, світ був геть інакшим, з іншими викликами, і треба було передавати ці емоції, реагувати на те, що відбувалося навколо. Я почав стежити за творчістю інших незалежних художників анімації, побачив, що Стьопа Коваль (Степан Коваль — дніпровський режисер анімації, відомий своєю роботою з пластиліном — Ред.) вигравав на міжнародних конкурсах, і подумав, що можна розвиватися у цьому напрямку.
Цікава особливість ваших робіт — велика кількість візуальних відсилань до української попкультури, дніпровських міських легенд, та і просто колоритних персонажів, яких можна зустріти на вулицях українських міст. Чи не виникає у вас побоювання, що такий локальний контекст може бути складно зрозуміти глядачам з-за кордону?
Звісно, іноземним глядачам складно зрозуміти цей контекст — окрім, можливо, тих, хто справді любить розбиратися у якихось деталях, вивчати якісь нові культури. Але я переважно роблю анімаційні фільми для українського глядача, щоб він міг пізнати у кадрі своє життя. Ось візьмемо, наприклад, нещодавній “Ти — космос” Павла Острікова. Це ж чудово, коли глядач у кіно може впізнати самого себе і бачить на екрані, як звичайний українець летить у космос. І загалом я вважаю, що варто створювати мистецтво для себе, а не думати насамперед про те, аби воно було комерційним чи усім сподобалося.
Як ви мотивуєте власних студентів не втрачати творчі амбіції у світі, де лише й говорять про те, як ШІ замінить усі творчі професії?
Знаєте, а тут я оптиміст. Я не забороняю своїм студентам використовувати ШІ для роботи, але вони мусять використовувати його саме як інструмент: робити якісь концепти, щоб побачити, як воно виглядає, чи виконувати за його допомогою якусь механічну роботу, яка б вручну займала місяці.
Анімація — дуже дорога справа, вона займає багато часу та зусиль, а фінансування зазвичай отримують вже відомі та успішні митці. Завдяки новим технологіям і молоді художники можуть реалізувати свої ідеї з мінімальними затратами. Але потрібно паралельно з цим розвивати власну творчість, придумувати нові ідеї, бо творча жилка для художника — як м’язи для спортсмена, і її потрібно тримати в тонусі.
Як змінилися перспектива для українських режисерів анімації за останнє десятиліття?
Найкраща зміна — можливості для самоосвіти. Взагалі у мене багато претензій до нашої художньої освіти: серед викладачів мало професіоналів і людей, які взагалі хочуть цим займатися, їхні зарплати мізерні, і будь-хто талановитий йде з цієї сфери. Але зараз є можливості навчатися самостійно, дивитися курси наших молодих режисерів, як у того ж самого Острікова, або ж читати їхні книжки — наприклад, ось мені дуже подобається книга “Мої думки про кіно” Антоніо Лукіча.
А якщо вивчити англійську, то простору для розвитку, різних матеріалів надзвичайно багато. В іноземних художніх вишах, наприклад, вчать навіть на таких курсах, як створення мерчу для промотування своїх робіт. Нашим університетам теж варто вчити студентів не лише створювати щось якісне, але й продавати його і представляти себе.