Актор, режисер, генеральний директор і художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Ростислав Держипільський став гостем нового випуску програми “Точка опори” на каналі “Дім”.
Ростислав розповів, як поступився своїми амбіціями актора заради успіху театру, який очолює, і наголосив на важливості розвитку української культури як протидії російському впливу. Також режисер поділився історією про те, як випадково отримав роль у фільмі “Довбуш”, розповів про виникнення ідеї вистави “Лісова пісня на полі крові”.
Репертуар театру, в якому режисер виступає ще й директором і художнім керівником, завжди резонував і резонує з сьогоденням. Однак до повномасштабного вторгнення Держипільський працював і над виставами російських класиків, від яких згодом все ж відмовився.
“Дуже чітка, пропрацьована століттями пропаганда. У нас було поставлено “Три сестри”… це дуже смішна історія. Чехов. Нас виховували на ньому, що для акторів це вершина. І це далі складна історія для Європи, їм важко від цього відмовитися. Тож, “Три сестри” у нас було, і це було в обовʼязковій програмі для мене як викладача. Мене так вчили програмі навчання акторській майстерності. Достоєвський був одним із моїх улюблених авторів. І, власне, 12 березня мала бути премʼєра “Ідіот” – одна з моїх мрій. Я собі вже потім задумався: “Як це так? Мене, хлопчика з горів, умовно кажучи, гуцула, так було затуманити, що я так вірив і вчив своїх студентів, що треба знати цю драматургію”, – відверто розповів Ростислав Держипільський про вплив російської пропаганди.
Саме початок повномасштабної війни відкрив очі режисеру і він повністю змінив своє ставлення до так званої театральної класики:
“У мене наче пелена впала, що це все спеціально придумали, що нам століттями накидали цю пропаганду. Причому це проплачено і на Захід, на світ вони працювали, але ми перші впали під цим. Наше сприймалося, як другосортне, а про те, що в наших західних сусідів є, ми знали дуже мало або не знали нічого. Тепер я себе ловлю на думці, що ставлю майже тільки українське – це якесь надолуження. І, ну напевно, це теж феномен, чому сьогодні в Україні дуже багато людей ходять саме на українську класику, тому що нація відчуває потребу і вину, за те, що століттями дивилися на це, як на другосортне. Зараз є потреба пізнати себе і виправити помилки. І я в цьому не виняток”, – поділився художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.
Режисер впевнений – в українській літературі є неймовірні глибини, які потрібно доносити глядачам у всьому світі. Цим вони з трупою і займаються щоденно. Держипільський впевнений: єдине, що може зруйнувати цю навʼязливу пропаганду – це мистецтво і театр зокрема. Доказом цьому став показ “Солодкої Дарусі” на сході України, який свого часу був заборонений.
“Ми були з цією виставою і в Києві, і в різних куточках України, у Польщі, Італії, Німеччині, США та Канаді, а у Донецьк нас не пускали. І уявіть собі, коли я очолив театр, це було за півроку до початку окупації Луганщини, Донеччини та Криму, ми потрапили у ще мирний Донецьк, і нам сказали, що це вперше за історію їхнього театру (з 39-го року), коли на сцені Івано-Франківська трупа. Вони свідомо нас не пускали і це були перші гастролі. Зал стояв. Люди прийшли у вишиванках, і нас не відпускали біля 40 хвилин з оплесками. Тобто про нас закинули штучний міф, що ми бандерівці і там непотрібні. Потім я зрозумів, що нас спеціально не пускали, щоб там не бачили, що ми нормальні люди, як вони українці, а не якісь рогаті і тд”, – розповів про руйнування російських міфів театром режисер Ростислав Держипільський.
