Заступник командира 3-ї ОШБр, майор Родіон Кудряшов ніколи не хотів стати військовим. Але після Революції Гідності, анексії Криму та наступу росії на Донбасі навесні 2014 року вступив до “Азову”.
– Я виховувався із підвищеним відчуттям справедливості, яке привело мене на Майдан, – пояснює мені в інтерв’ю мотивацію, яка ним рухала. – Коли я побачив, що “беркут” побив студентів – моїх однолітків, інакше діяти й не міг. Крім того, мене дуже обурювала політична ситуація: усі ці розмови про братські народи, дві мови, необхідність будувати союз із країнами снд. Це все виступало проти мого майбутнього та європейського руху України. Після перемоги Революції Гідності у 2014 році на Сході нашої країни відбувалася більш активна протекція росії. Для мене з військової точки зору усе почалося з анексії Криму. Тоді я точно зрозумів: противника – російську федерацію можна зупинити лише зброєю. Це було остаточною краплею для прийняття рішення. Я став добровольцем підрозділу “Азов”. Обрав його, тому що тут рекрутингова система працювала краще за інші: була спрощена процедура, яка потребувала меншої кількості документів. Вистачало лише бажання, яке я і реалізував. На той час це ще був підрозділ “чорних чоловічків” розміром із ротну тактичну групу. Згодом він став батальйоном, а тоді й полком. Я починав безпосередньо з другого номера кулеметника. Далі отримав фах, освіту, звання. Так поступово почав підійматися сходинками – був командиром взводу, а потім виріс до командира розвідроти батальйону. Після того перебував у запасі, а на початку повномасштабного вторгнення став командиром батальйону ТрО.
– Чи не виникало у тебе думки до 24 лютого 2022 року, що росія може здійснити повномасштабний напад на Україну?
– Я розумів, що росія здатна активізуватися на Сході України, підкріпити там сепаратистські настрої та тиснути на нас. Але я не міг уявити, що вона вдасться до того, що застосовуватиме усі сили й засоби проти військових та цивільних в центрі Європи у ХХІ столітті. Будь-яка цивілізована людина не повірила б у те, що зараз, на жаль, відбувається в нашій країні.
– Однак росія все ж наважилася вторгнутися в Україну. Ти вже сказав, що на початку цього нападу став командиром ТрО “Азов” у своєму рідному місті – Дніпрі. Який у тебе на той момент був настрій? Про що ти думав?
– Складно визначити, яким був настрій – хорошим чи поганим. Я памʼятаю, що 24 лютого 2022-го був повністю зібраний: мій мозок і тіло чітко розуміли, що потрібно робити – куди йти, з якими людьми і про що спілкуватися, кого збирати. Того ранку мене розбудила дружина і сказала, що почалася війна. Після її слів я почув перші вибухи. Це були прильоти по аеродрому “Дніпро”, по якому ворог наносив ураження, щоб позбавити нас авіації. Я заправив машину, приїхав на місце збору, зустрівся зі своїми побратимами, з якими продовжував спілкуватися навіть після звільнення зі служби. Прибули й діючі військові, які перебували на той час в Дніпрі у відпустці. Ми чітко визначили, куди і як нам потрібно рухатися. Першого ж дня на наше місце збору, яке ми оприлюднили в Інтернеті, щоб до нас приєднувалося ще більше людей, прийшло ще близько 600 осіб. Формально це вже був стрілецький батальйон ТрО. Десь пʼять-шість днів ми займалися комплектуванням – отримували зброю, форму, необхідні засоби, які були в наявності. Паралельно почали виконувати невеликі бойові завдання, розгортали блокпости, утворювали комендантські та патрульні підрозділи, проводили навчання. За ці дні вже підготувалися до виконання більш важливих бойових задач, до яких якраз і приступили з шостого березня.
– Розкажи, які саме люди потрапили тобі у підпорядкування?
– Дуже різні: починаючи від студентів й IT-шників, закінчуючи будівельниками та інженерами з фаховою освітою. Були бізнесмени із середнім та високим рівнем доходу. Усі різного віку та неоднаковою підготовкою. Але ключову роль зіграло те, що у мене були хлопці із відповідним досвідом – колишні військовослужбовці, які прекрасно знали, що таке війна.
– Де ви спочатку воювали?
– Перші завдання, як я сказав, були в Дніпрі та Дніпропетровській області, а з шостого березня ми перемістилися на Запорізький напрямок. Перебували на перехресті трьох областей – Дніпропетровської, Запорізької та Донецької. Це такі населені пункти, як Времівка, Велика Новосілка, Гуляйполе. У цьому напрямку наш підрозділ почав свій славетний рух. Ми звільняли Времівку і Новодарівку. Потім брали участь у деблокаді Маріуполя, де наші війська спільно з Силами спеціальних операцій та ГУР Міноборони виконували завдання по прориву саме в напрямку міста. Спроб було дві. На превеликий жаль, обидві не призвели до бажаного результату. Але, тим не менш, на Запорізькому напрямку наш підрозділ провів близько 14 місяців. Повністю була збудована лінія оборони, що унеможливило рух противника в сторону Запоріжжя, Дніпропетровської області й безпосередньо Дніпра. На той момент ми з хлопцями чітко розуміли, що буде тяжко, важко й страшно, але за наші дії нам точно не буде соромно. Тому працювали, виконували роботу по обороні нашої країни й продовжуємо робити це по сьогодні.
– Ти згадав про деблокаду Маріуполя. Що саме ви робили?
– Тоді наш підрозділ безпосередньо виконував задачі по прикриттю гвинтокрилів, які літали в оточене місто, по створенню сухопутного коридору для прориву наших військ і деблокади Маріуполя. Це були комбіновані заходи разом із тими польотами, із сухопутним прикриттям та намаганням прорватися до міста через поля із Запорізького напрямку.
– Чи відчув ти якесь розчарування, коли все ж не вдалося деблокувати Маріуполь, а нашим військовим з “Азовсталі” довелося здатися в полон?
– Не можу сказати, що було розчарування або відчай. Спроби не досягали своєї мети, але у нас не опускалися руки. Ми продовжували вірити, як у те, що наші хлопці та дівчата будуть врятовані, так і в свої сили, що нам все вдасться. Мрія про звільнення Маріуполя та нашої країни і зараз є ключовим аспектом, який продовжує рухати нас, як підрозділ, як військових, вперед.
– На жаль, нам досі не вдається повернути з російського полону усіх наших цивільних та військовослужбовців, зокрема захисників “Азовсталі”, серед яких чимало “азовців”. У тебе там є друзі та знайомі?
– Звісно! Дуже багато моїх побратимів та посестер зараз знаходяться в російському полоні. Також немало друзів звідти звільнено. Вони пройшли реабілітацію і вже виконують бойові завдання в лавах Нацгвардії. Ми не маємо права здатися та скласти руки. Тому, користуючись нагодою, хочу вчергове наголосити: чимало наших героїв з “Азовсталі” досі у полоні. За них потрібно боротися як на полі бою, так і в публічній площині. Треба продовжувати розголошувати інформацію про полонених українців, спонукати український народ до того, щоб він теж про них не забував, а також виконувати бойові завдання, щоб пришвидшити звільнення наших людей з полону російської федерації.
– Але ситуація на полі бою у нас досі залишається непростою. Зараз проведення бойових дій ускладнюють ще й погодні умови. Правда, не лише нам, а й ворогові. Ти перебуваєш на Бахмутському напрямку, який весь час повномасштабної війни був один із найгарячіших. Яка тут сьогодні обстановка?
– Погодні умови, справді, працюють симетрично на два боки. Але на сто відсотків не зупиняють бойові дії. До речі, минулої зими Бахмутський напрямок був вкрай гарячим. Пора року й, відповідно, погодні умови відігравали свою роль на полі бою, але не були ключовими. Тому навіть під час великих злив, дощів, снігопадів та заморозків на всій лінії фронту противник намагався наростити втрачене положення, щоб тиснути на передній край Збройний Сил України, а ми робили й робимо усе, щоб проводити штурмові дії, також тиснути ворога та створювати йому напругу на тих чи інших відрізках лінії бойового зіткнення. Звісно, техніка взимку менше застосовується. Піхота більше. Їй, звичайно, тяжче виконувати задачі зі стійкої оборони, аніж влітку. Але на Бахмутському напрямку зараз відбувається чергова технічна революція в засобах ураження. Наприклад, з середини осені й початку зими 2023 року як противник, так і ми почали активно застосовувати дрони, зокрема FPV, які дуже чітко завдають ураження, та на яких сьогодні тримається лінія бойового зіткнення. Вони є фундаментальним засобом, який вирішує проблеми із виконанням бойових завдань. Як би це не звучало, але ми звикли, готові, більше того – хочемо звільняти нашу землю і нищити ворога. Ми розуміємо: єдиний шлях до свободи та незалежності нашої країни – знищення імперської російської влади, яка зараз тероризує не тільки Україну, а й весь світ.
– А який зараз ворог? Чи змінився? Військові, з якими я спілкуюся, розказують, що росіяни вчаться і роблять висновки зі своїх помилок. Тому не варто їх недооцінювати і казати, що вони слабкі та дурні…
– Дійсно, ворог еволюціонує, робить висновки зі своїх помилок. Наприклад, якщо ми намалюємо його фотопортрет на початку повномасштабного вторгнення і порівняємо із сьогоднішнім, це дві різні армії. Тоді вони програвали в оперативному контролі поля бою з неба, а нині тут домінують. Я зараз говорю про безпілотники “Орлан”. Тут росіяни наростили свій технічний потенціал і створюють ними на передньому краї великі проблеми Збройним Силам України. Також ворог проаналізував помилки у тактиці контролю бою й почав застосовувати “Мавіки”, взявши до уваги те, що ЗСУ вдало використовують ці засоби, які є ключовими для штурмових дій та й взагалі під час виконання бойових завдань. Далі ворог почав більш ефективно користатися своїми перевагами, а саме в кількості особового складу та засобів. Він тепер більш вдало залучає свою піхоту. Закидає нею, влаштовуючи “мʼясні штурми”, але робить це прагматичніше й цинічніше, аніж раніше, щоб отримати від цих дій максимальний результат. Так, у росіян велика кількість артилерійських засобів та боєприпасів. Саме за допомогою комбінацій контролю оперативного поля бою через “Орлани”, тактичного через “Мавіки” почав влучніше стріляти. Але це не означає, що ми програли і зневірилися. Ні! Йдеться про те, що нам – ЗСУ потрібно ще швидше вчитися, використовувати нові прийоми, засоби та освоювати їх. Так чи інакше, сила нашої армії саме в якості, а не кількості. Ми продовжуємо працювати у цьому напрямку, щоб гідно чинити опір ворогові та підвищувати свою результативність на полі бою.
– Памʼятаю, як рік тому якраз на Бахмутському напрямку росіяни влаштовували “мʼясні штурми”, про які ти зауважив, залучаючи “вагнерівців”. Їх вивели. Чи почали росіяни тепер “економити” свій військовий людський ресурс?
– Не скажу, що кількість таких штурмів зменшилася. Повернуся до того, що ворог має і такий “досвід”, тож почав прагматичніше використовувати цей ресурс. Тепер за допомогою керування літальними апаратами закидає піхоту в ті точки, які його цікавлять. Продовжує застосовувати артилерію. В принципі, тут глобально нічого не змінилося. Але ми нині ефективніше захищаємося та відбиваємо їхні атаки. Знайшли інструмент, який бʼє по ворогу й не дозволяє вдало використовувати свою піхоту, як це було раніше.
Про конфігурацію військ противника на Бахмутському напрямку можу сказати: справді, вона змінилася. Раніше ключову роль відігравав “вагнер”, який був підкріплений регулярною армією російської федерації. Зараз – регулярники, яким підпорядковані добровольчі підрозділи типу “Шторм-Z”, а також добровольці з так званих днр і лнр.
– До вас у полон потрапляли ці представники днр і лнр? Спілкувалися з ними? Що вони говорять?
– Ми брали багато полонених. Але треба ще більше, щоб поповнювати наш обмінний фонд і робити все можливе, щоб звільнити наших з російського полону.
А зрадники-сепаратисти з Донецької та Луганської областей говорять одне й те саме: їх змусили, знаходилися під впливом пропаганди. В принципі, те саме чуємо і від російських регулярників. Але після десяти років війни я розумію: вони таке розказують, щоб хоч якось виправдатися і покращити своє юридичне становище перед обміном, і щоб на нього взагалі можна було розраховувати. Думаю, багато хто погодиться з моєю думкою, що всі військовослужбовці чи добровольці, які воюють на боці терористичної російської федерації, повністю усвідомлюють, що саме зараз роблять на території нашої країни. Вони прийшли грабувати, гвалтувати та вбивати нас – українців. Прекрасно це розуміють та продовжують так чинити. А коли опиняються в полоні, повністю перефарбовуються та розказують про те, які вони “білі та пухнасті”. Але це неправда.
– Ти раніше розказував, що ви брали в полон росіян з різнокольоровими стрічками. Як з’ясувалося, з жовтими були ті, у кого гепатит С, з червоними – хворі на СНІД. Таких багато було?
– Так, немало. Також було багато таких цікавих людей, які, потрапивши до полону, не могли відповісти на питання, хто президент росії, тому що не знали. Це свідчить про те, що їхній розумовий потенціал – нижче плінтуса. Те, що вони не бачили нормальних доріг та туалетів – абсолютна правда. Ми маємо справу з тими, хто залишився на рівні тваринного розвитку. На мою думку, ми зараз воюємо не з людьми, а з такою нечистю, якою російська імперія хоче реалізувати свою задачу по захопленню України. На полі бою вони і живуть, і справляють свої потреби. Роблять все, що візуалізує їх як тварин.
– Але їх, дійсно, багато – вони значно перевищують нас у кількості. Ми бачимо, що росія не збирається припиняти наступальні дії. Очевидно, мають достатній мобілізаційний ресурс. Сьогодні навіть на Заході періодично звучать думки про те, що Україні треба готуватися до багаторічної війни і тривалого стримування рф. Ти зсередини як бачиш ситуацію? Що про це думаєш?
– Давай так: уже будь-хто розуміє, що швидкої перемоги у нас не буде. росія робитиме все, щоб затягнути цей конфлікт та перейти на постійні військові рейки, щоб висмоктувати з нас сили як в економічному потенціалі, так і у людському – мобілізаційному.
Дійсно, часто говорять про те, як довго триватиме війна? Нині очевидно, що росія не відмовлятиметься від своїх планів. Вона зайшла вже дуже далеко у своїх настроях. Її зараз все влаштовує. Тобто у них, як ти зауважила, є великий мобілізаційний потенціал, який вони планують поступово застосувати та втягувати нас у дуже довгу історію протистояння. Своєю чергою нам, як країні, потрібно прийняти сьогоднішні реалії. Перше: ми в стані війни. Вона не закінчиться за пару тижнів, як дехто заспокоював на початку повномасштабного нападу.
Друге: так чи інакше, нам треба ставати на військові рейки – перебудовувати свою економіку, промисловість та інакше ставитися до мобілізації. А цей ключовий мобілізаційний процес має працювати з двох напрямків – не тільки з боку влади та адміністративних органів, а й цивільного населення. Вони мають не віддалятися, а наближатися один до одного. Тобто влада повинна давати чітке розуміння, як людина буде мобілізована, на який період часу, куди саме, яку проходитиме підготовку, і як застосовуватиметься безпосередньо на полі бою. У свою чергу, цивільні, які підлягають мобілізації, не повинні переховуватися та ухилятися від повісток та перепливати кордон на човнах. Зрештою, усім треба усвідомити: сьогодні від наших кроків залежить навіть не наше життя, а й життя майбутніх поколінь. Йдеться про існування нашої країни. Спонукаю тих, хто зараз з тієї чи іншої причини не у війську чи не дотичні до нього, переглянути свої погляди на те, що відбувається і, можливо, змінити свою думку. Нині війна вже торкнулася великої кількості наших людей. А далі ще торкнеться кожного українця в нашій країні.
– Сьогодні якраз багато говорять про втому цивільних від війни. Як ти до цього ставишся?
– Дійсно, на нашу країну йде велике навантаження – на військових та цивільних, зокрема і на їхній психічний стан. Але нам треба ще раз підкреслити, що ми не маємо права втомитися. Якщо це станеться – одразу програємо. Як би ми не хотіли відпочити, абстрагуватися від цієї війни, реалії досить суворі: якщо хоч на хвилину розслабимося – ми її програємо. Тому сьогодні нам потрібно мобілізувати весь свій дух та потенціал, щоб продовжувати чинити опір та боротися. Саме такий шлях дасть нам свободу.
– Підсумовуючи, попрошу тебе продовжити фразу: “Для мене нинішня війна – це…”.
– Для мене нинішня війна – це шанс, який нам дала доля, щоб позбутися ворога, який всю нашу історію намагається забрати у нас свободу. Ми можемо остаточно отримати свободу і незалежність та передати їх нашим наступним поколінням. Керуючись цією ідеєю, хочу звернутися до всіх, щоб ми не зневірювалися та не розслаблялися, а вірили у краще. Тому що саме від наших кроків залежить майбутнє, як я сказав, не тільки наше, а й наших дітей.
Фото надані Родіоном Кудряшовим
