Культура не може бути поза політикою. Особливо, коли культура – один із видів політики, який використовує ядерна держава-терорист як зброю у війні проти світової демократії, – стверджує міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко у колонці для “УП“.
Російська культура – це частина російської державної військово-тоталітарної машини.
Саме носії “великої російської культури” вбивають, ґвалтують, грабують українських мирних жителів, влучають ракетами та шахедами у пологові будинки, лікарні, житлові будинки, знищують пам‘ятки культури й спалюють українські книжки на окупованих територіях.
Російська культура виконує свою особливу “місію”: весь час свого існування прикриває всі страхіття природи спочатку російської імперії, потім СРСР, а пізніше росії.
Російська культура прикриває арешти та вбивства опозиційних діячів, терор проти ЗМІ, відновлення сучасної диктатури, прикриває численні злочини у Чечні, Грузії, Молдові, Сирії та Україні.
Російська культура – “потьомкінські дєрєвні”, що використовуються для того, щоб виглядати “цікавими та охайними”.
І ще особлива “родзинка” культури держави-агресора – створений для західної аудиторії міф про “загадкову російську душу”.
Міф створювався наполегливо та професійно, щоб у критичні моменти, наприклад, такі діячі, як нинішній Папа Римський Франциск заявив, що жорстокість російських військових, з якою вони діють в Україні, не притаманна російському народові: “Я волію думати так, бо маю велику пошану до російського народу, до російського гуманізму”. І під час цієї ж промови від 6 листопада Папа згадав Достоєвського, який, за словами понтифіка, до сьогодні “надихає християн до осмислення християнства”.
Щоб сповна усвідомити російський “гуманізм”, у який вірить Папа, було б достатньо просто відвідати Україну і побачити Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Нікополь, Миколаїв, Запоріжжя.
Відвідати поранену українську столицю, бо саме люди, виховані на книгах Достоєвського, ведуть людожерську війну в Україні. Й у цьому контексті дуже влучно прозвучить думка української літературознавці Тетяни Калитенко: “Творчість Достоєвського взагалі надзвичайно промовиста в контексті відображення національних російських характерів. Усе, що ми бачимо під час повномасштабного вторгнення, було вже… І в тім наша біда, що по сусідству з нами живуть Карамазови й Раскольнікови, які ніколи не осягнуть повністю своєї провини, а Соні Мармєладови або князі Мишкіни усе усвідомлюватимуть, але не зможуть нічого з цим усім вдіяти або через хворобу душі, або через безвольність”.
І гучномовним свідченням тому розміщення символу “Z” на підтримку війни в Україні на фасаді Московського театру Олега Табакова. А Театр Єрмолової під керівництвом Олега Меньшикова розпочав “творчу співпрацю” зі Слідчим комітетом РФ…
На початку осені відбулося підписання серйозного документа, який поставив крапку у дуже тривалій та виснажливій дискусії про зв‘язок між російської культурою і російської державою.
Диктатор путін 5 вересня підписав указ про затвердження “Концепції гуманітарної політики Російської Федерації за кордоном”. Цей документ – прямий доказ тому, що російська культура є інструментом політики та становить загрозу не тільки Україні, а й решті світу. Свіжою ілюстрацією цьому стала нещодавня ескапада від міністра закордонних справ рф Сергія Лаврова, який продекламував уривок вірша Пушкіна “Наклепникам Росії” у рамках участі в телевізійному проєкті “Першого каналу” та Міністерства культури “Слово класика” (відео за участю міністра було опубліковано 31 жовтня у Telegram-каналі МЗС РФ).
У відеоряді, що супроджував виступ міністра РФ, були презентовані умовні адресати послання – західні лідери, союзники України.
“Наклепникам Росії” – це хрестоматійний приклад шовіністичної агітки. Така демонстрація від міністра Лаврова стала ще одним свідченням заскорузлої імперської ментальності сучасних росіян та того, що культура для росії – не останнє у списку за важливістю знаряддя війни. А для українців це ще один аргумент, чому в Україні не має існувати понад 400 вулиць, які носять ім‘я співця російського імперіалізму Пушкіна.
Над культом “великої російської культури” працювали пропагандисти різних часів, паралельно просуваючи наративи про “другорядність” інших культур.
Україна довгий час самовіддано боролася з цими стереотипами. І сьогодні ми через біль й трагедію заново відкриваємо українську культуру в мiжнародному iнформацiйному полi. Прикладів таких відкриттів багато. У цій колонці подам лише кілька штрихів.
Україна завжди славилася своєю оперною школою. На найпрестижніших сценах світу – чи то Королівський Ковент-Гарден, чи “Метрополітен-опера”, чи “Ла Скала” – потужно звучали і звучать українські голоси.
Українські оперні співаки традиційно входять у топ кращих світу. Серед них Ольга Безсмертна, Тарас Штонда, Сусанна Чахоян, Зоряна Кушплер, Валентин Дитюк та інші.
Хто назвав сопрано росіянки Нетребко номер один у світі?
Українка Людмила Монастирська отримала шанс у “Метрополітен-опера” ще раз довести, що вона не тільки найкраща “Аїда” світу (таку славу саме у “Метрополітен” Монастирська здобула понад десять років тому), а й чудова “Турандот”, коли замінила росіянку Анну Нетребко, звільнену дирекцією “Мет” за підтримку режиму путіна.
Бо, коли ж на найпрестижніших майданчиках світу співають умовні нетребко, грають мацуєви, диригують гєргієви, то такі, як директор Музею Ермітаж в Санкт-Петербурзі Михайло Піотровський безсоромно прямолінійно заявляє про використання культури як прикриття та виправдання війни, ксенофобії, імперіалізму та пропаганди.
У своєму скандальному інтерв’ю для видання “Российская газета” наприкінці червня Піотровський назвав війну проти України “спецоперацією” і зауважив, “що Чайковського все одно не “скасуєш”.
Так, Чайковського, можливо, й не скасувати, але поставити на паузу виконання Чайковського як символу російської культури, необхідно.
Всі українські театри відмовилися виконувати Чайковського під час війни. Цього ж ми закликаємо закордонних колег.
На жаль, відмовитися від російської класики змогли одиниці провідних театрів світу. Сьогодні навіть ті, хто раніше відмовився від виконання російської музики, від співпраці з російськими артистами, які підтримують війну, знову поновлюють співпрацю з ними.
На афішах, наприклад, “Ла Скала” знову з’явилися російська класика та заплановано виступи “вірного солдата” путінської армії культури Анни Нетребко.
А ще Міланський оперний театр новий сезон, який стартує 7 грудня, планує розпочати з російської опери Мусоргського “Борис Годунов”. На офіційне звернення до мера Мілана Джузеппе Сала та директора “Ла Скала” Домініка Мейєра я отримав відповідь, в якій вони завірили у підтримці України перед лицем драматичних подій. Але водночас наголосили, що планування сезонів театру відбувається “на основі шкали оцінювання художньої якості творів та відповідності всім критеріям виконавців”.
Ще влітку пан Мейєр заявляв: “Я не полюю на відьом, не підтримую скасування російських творів, не ховаюсь, коли читаю Пушкіна”.
Прикро, що діячі культури такого рівня в Європі не розуміють, що подібні заяви та дії виглядають танцями на кістках людей. І шкода, що менеджери від мистецтва свідомо обмежують себе у виборі, у знайомстві з геніальними новими чи старими шедеврами, старанно посунутими, прихованими чи відверто вкраденими “великою” культурою.
Штучні марафони “Лускунчика” скрізь у світі заганяють людей у суцільну одноманітність. Тому я щиро радію за Париж, який цьогоріч на різдвяні свята чекає на гастролі балетної трупи Національної Опери України в одному із своїх найвідоміших Théâtre des Champs-Élysées.
Українці представлять “Снігову королеву” за мотивами однойменної казки Ганса-Крістіана Андерсена. В оновленому балеті замість музики російських композиторів, що становили значну частину музичного полотна спектаклю, звучатиме музика європейських композиторів, зокрема, Едварда Гріга, Жюля Массне.
І ще буквально на днях в Одеському національному академічному театрі опери та балету відбулася прем’єра нової вистави “Білосніжка” на музику польського композитора Богдана Павловського (лібретто Яніни Кісельової) за мотивами казки братів Якоба та Вільгельма Гріммів. На прем‘єрі був повний аншлаг. Так що гідну заміну “Лускунчику” шукаємо й знаходимо, не позбавляючи дітей в Україні казки й пропонуючи здорову альтернативу світу.
Українська митці, літератори, музиканти, виступаючи сьогодні на різних майданчиках світу, своєю харизмою привертають глобальну увагу до нашої країни.
Маємо ще активніше знайомити світ з нашими музикою, оперою та балетом, з літературою, живописом, монументальним та декоративно-прикладним мистецтвом.
І мета, що об’єднує сьогодні всіх, – здолати світове зло під назвою росія.
Тому так важливо об‘єднати зусилля. Кожному на своєму рівні у своїй сфері закликати представників цивілізованого світу витримати бойкот російській культурі. Хоча б до кінця кривавої війни. Не має бути жодного діалогу з культурою терористів. До й заради нашої справедливої Перемоги!