Повномасштабне вторгнення росії призвело до небачених втрат для української культури. Мільйони музейних експонатів і культурних пам’яток росіяни вивезли з територій, які перебували або досі перебувають у тимчасовій окупації, багато із цих пам’яток пошкоджено або зруйновано. Це не лише фізичне обкрадання української культури, але й злочинне її присвоєння. Чи можливо повернути вкрадене? Які механізми є для цього? Як світова спільнота може допомогти Україні?
Музей украденого мистецтва у співпраці з Фондом ім. Гайнріха Бьолля 4 грудня запросив експертів у сфері музейної справи, культурної пам’яті та репатріації мистецтва до дискусії про долю культурної спадщини України, яку викрала або знищила Росія під час війни. Вони обговорили можливості повернення в майбутньому втрачених артефактів та способи притягнення Росії до відповідальності за ці злочини.
Суспільне Культура публікує конспект панельної дискусії, у якій взяли участь голова ГО “Українська асоціація музеїв” Мілена Чорна, виконавча директорка Товариства Рафаеля Лемкіна Галина Чижик та директорка Херсонського обласного художнього музею ім. Олексія Шовкуненка Аліна Доценко. Модератор дискусії — Лесь Якимчук, співзасновник та креативний лід Музею вкраденого мистецтва, співзасновник Linza Agency.
Лесь Якимчук: Найперше у цій дискусії нас цікавлять два питання — чи можливо (і якщо так, то яким чином) повернути вкрадені українські артефакти і як притягнути Росію до відповідальності за це?
Для того щоб притягнути когось до відповідальності, треба мати предмет злочину. Для того щоб зрозуміти, як нам повертати артефакти, нам треба зрозуміти, як ми їх документуємо. Чи документуємо, чи записуємо? Я попросив пані Мілену Чорну розказати про досвід евакуації українських музейних інституцій та культурних артефактів у час війни.
Мілена Чорна, голова ГО “Українська асоціація музеїв”
Про складнощі евакуації музеїв
Це питання складне, адже, по-перше, є речі, про які ми не можемо говорити, тому що державна таємниця. А по-друге, тому що це емоційно складно. Щоб розказати вам, як відбувалася або не відбувалася евакуація, треба зробити флешбек у ті перші місяці. А цього робити, повірте, дуже не хочеться. Але давайте ризикнемо.
У перші місяці повномасштабного вторгнення евакуація музеїв із прифронтових територій була фізично неможливою.
Коли я чую твердження, мовляв, українські музейники не були готові, чомусь я чую це переважно від чиновників — я щиро дивуюся, тому що вони були готові. Принаймні ті з них, які вже були на реокупованих територіях, чи двічі релоковані, наприклад, з Луганщини. Так, не було пакувальних матеріалів, міжнародних контактів для того, щоб дістати ці пакувальні матеріали, але вони почали готуватися.
І вони не змогли цього зробити через складність процедур, а також відсутність автономії у наших музейних директорів, тому що вони лишалися на місцях навіть в окупації.
Роль горизонтальних зв’язків
У перші дні війни стало зрозуміло, що музейники змушені діяти самостійно. У кожного була своя база контактів, зв’язків і довіри — і тут я хочу порефлексувати на тему герметичності нашої сфери. Наша герметичність дозволила нам вижити.
Чому ми герметичні? Тому що в музейній справі лишаються лише фанатики — на ставку менше мінімальної заплатні ніхто не піде. І дуже часто це династійно, родинно: тобто, наприклад, моя мати працівниця музею, син мої подруги також став працівником. Не тому що це корупція, а тому що таких “божевільних” мало.
Ми знаємо одне одного багато років, знаємо, куди дзвонити й у які кабінети йти. І це дозволило нам вижити.
Це наше найцінніше. Коли, наприклад, міжнародні колеги питають, чи є у нас свідчення, я кажу, що у нас є люди. Вони вижили і витягнути їх з окупації було надзвичайно складно. Це наш людський ресурс і свідки того, що відбувалося.
Документація і втрати
За офіційними даними, в Україні зберігалося 12 мільйонів артефактів, з яких 1,7 мільйона опинилися на окупованих територіях — і це ми лише припускаємо. Лише 350 тисяч із них перебувають у розшуку.
А чому ми лише припускаємо? Тому що до 22 листопада нинішнього року в нас не було реєстру музейних колекцій! Усе писалося ручкою, і до цих пір це у нас обов’язково: інвентарні книги ми пишемо ручкою.
Диджиталізація у нас почала діяти у 2019 році — але ж у кого як. І відповідно, всі ці інвентарні книжки втрачені. Добре, що у нас є кейс Херсонського обласного художнього музею й ще кілька кейсів, коли люди закопували зйомні диски й інвентарні книги в землю.
Вибачте за емоційність, але отримуєш дзвінок об одинадцятій вечора з окупованих територій, людина питає: підкажіть, як правильно герметично запакувати пакет? я пакую ці 10 кг інвентарних книжок, і якщо ми з вами більше ніколи не побачимося, то вони закопані там-то, від цієї грушки три метри вліво, а потім у напрямку хати. Я вам скажу так: я цю людину більше не побачила.
Тому щодо документування — ми маємо бути реалістами. Ми не знаємо, скільки в нас всього втрачено й чи знайдемо ми колись докази цього, чи знайдемо цю інвентарну книжку й чи герметично вона запакована.
Проблеми і перспективи
Тому будемо оперувати тим, що у нас є. Щодо документації — у нас дуже багато ініціатив, людей, які їздять по країні й намагаються допомогти. Є організації, як-от Electing Society, згадаю Віталія Титича, який з 2014 року почав допомагати музейникам відновлювати втрачений облік.
З документацією в нас біда, але будемо щось робити. І для повернення на землю — справи з культурної спадщини дуже складно сформувати. Навіть на тому мінімальному матеріалі, що в нас є, наші шанси невеликі. Будемо реалістами. Але добре, що в нас хоча б є шанси.
Лесь Якимчук: Ця дискусія існує зокрема для того, щоб ми разом з вами зрозуміли складність роботи музейників і складність того, що відбувалося. Я помітив, що було багато критики в суспільстві, спрямованої незрозуміло на кого — мовляв, чому не документували, чому не було диджиталізовано, чому немає 3D-моделей. Я впевнений, що всі люди, які тут присутні і які ні, також ті, хто вже не з нами, робили все, що могли, в тих умовах, в яких вони були, і з тими ресурсами, які вони мали. Тому я хочу подякувати вам за те, що ви працюєте на цій ниві.
Далі хочу передати слово пані Аліні Доценко, щоб вона розказала про досвід Херсонського обласного художнього музею ім. Олексія Шовкуненка. Вона залишалася у музеї, коли він переживав окупацію.
Аліна Доценко, директорка Херсонського обласного художнього музею ім. Олексія Шовкуненка
Херсонський художній музей: історія та колекція
Музей понад 60 років був серцем культурного життя Херсона та його гостей. У його колекції зберігалися унікальні твори мистецтва: роботи Олексія Шовкуненка, Миколи Пимоненка, Івана Айвазовського, Михайла Врубеля та багатьох інших. Загалом у колекції було понад 14 тисяч експонатів — живопис, скульптура, ікони, предмети прикладного мистецтва з усього світу, зокрема з Італії, Японії, Німеччини.
Особливе місце займали ікони іконостасу Катерининського собору, створені художником князя Потьомкіна, Михайлом Шибановим. Будівля музею, пам’ятка архітектури початку ХХ століття, розроблена архітектором Мінкусом, сама була цінною частиною історії.
Музей під час повномасштабного вторгнення
Ця війна — проти гуманізму та світової культури. З жовтня до листопада 2022 року окупанти вивезли найцінніші експонати. Вивезення відбувалося під охороною озброєних військових, а картини вирізали з рам, залишаючи лише пусті обрамлення. Це приклад військового злочину, спрямованого проти культурної спадщини.
Боротьба за повернення колекції
Зараз найкращі твори українського та світового мистецтва перебувають у полоні російських окупантів. Це не лише крадіжка культурної спадщини, але й символічна атака на ідентичність України. Ми продовжуємо боротися за повернення нашої колекції та відновлення музею як осередку культури Херсона.
Коли звільнили Херсон 11 листопада, я почала відкрито говорити про події, закликати до розслідування. Генпрокуратура та Інтерпол розпочали спільну роботу, складаючи формуляри на викрадені роботи.
Я співпрацюю з найкращими американськими університетами, які допомагають перекладати матеріали англійською. Вони самі на мене вийшли на одній з міжнародних конференцій. Вони допомагають перекладати з української мови на англійську, тому що Генпрокуратура просто не може потягнути цю роботу.
Так ми намагаємося боротися за повернення нашої колекції. Росіяни вдають, що зберігають колекцію, уникаючи питань про її повернення. Я сподіваюся на повернення наших культурних цінностей, але коли я 16 листопада уперше зайшла у фондосховище, де раніше не було де яблуку впасти, настільки в нас була велика колекція… А тут я заходжу в порожнє приміщення. І тільки на стінах висять переліки, що там було. Я просто сідаю на підлогу і все.
Лесь Якимчук: Те, що ви робите зараз, ваша присутність на цій події, спілкування з медіа та міжнародними організаціями — це саме те, що нам усім разом потрібно робити, я дякую вам. Дякую за вашу неймовірну історію, дуже прикро, що у вас вкрали те, що ви будували 50 років вашого життя.
Я б хотів, щоб ми поговорили про те, що ми можемо зробити. Хочу попросити пані Галину Чижик розказати нам про юридичний бік питання. Що ми можемо зробити в юридичній площині зараз чи після завершення війни?
Галина Чижик, виконавча директорка Товариства Рафаеля Лемкіна
Називати речі своїми іменами
Найважливіше — називати речі своїми іменами і правильно означувати ті злочини, які росіяни вчиняють проти української культурної спадщини. Це, безумовно, воєнні злочини, і пані Аліна один із них згадала.
Атаки Росії на українську культурну спадщину є не лише воєнними злочинами, а й злочинами проти людяності. Ці дії систематичні й цілеспрямовані, що дає підстави говорити про геноцид.
Росія прагне знищити нас як націю, зокрема через руйнування культурних та історичних пам’яток, грабування музеїв, спалювання українських книг, руйнування церков, заборону мови та переслідування культурних діячів. Тому я закликаю нас всіх, коли ми говоримо про злочини проти української культури, говорити про те, що це геноцид. І росіян треба карати саме за геноцид.
Росіяни не можуть вбити нас усіх, але вони можуть вкрасти наше мистецтво, присвоїти його собі, забравши у нас те, що нас об’єднує і робить українцями.
Ми розуміємо, що цей геноцидальний намір іде від російського керівництва. І тому, якщо ми хочемо, щоб були покарані військово-політичні лідери країни, то, безумовно, маємо добиватися того, щоб ці дії кваліфікували як геноцид.
Необхідність міжнародної відповідальності
Для покарання за такі злочини потрібні вироки міжнародних судових інстанцій, зокрема Міжнародного кримінального суду, Міжнародного суду справедливості, також ми знаємо, що йде мова про створення спеціальних трибуналів щодо агресії. Ці три інституції — це ті суди, які мають можливість і повноваження для того, щоб покарати росіян саме за геноцид.
Це не станеться найближчим часом, так само ми не можемо сподіватися, що за нас усю роботу зроблять наші міжнародні партнери. Ні, ми маємо самостійно докладати для цього зусиль, тому вирішальну роль гратимуть українські правоохоронні органи в межах національних кримінальних проваджень.
На початку року в Офісі генерального прокурора в так званому департаменті війни було створено відділ, що займається розслідуванням злочинів проти культурної спадщини. Ці факти важливо збирати для того, щоб сформувати той масив, з яким ми потім підемо у міжнародні суди й будемо вимагати покарати злочинців.
Дуже важливо, щоб у цьому процесі брали активну участь українські музейні працівники, які надають унікальну інформацію щодо вкрадених чи зруйнованих об’єктів.
Прокуратура, Служба безпеки України або Нацполіція часто не мають досвіду, як працювати зі справами, які стосуються культурної спадщини. І активна участь музейників у розслідуванні цих справ справді може привести до швидших результатів та зробити таке слідство ефективнішим. Тому що саме музейні працівники, такі як пані Аліна Доценко, є носіями унікальної інформації про те, що саме зберігалося в музеях і яку цінність становили об’єкти, які там зберігали.
Ми як товариство Рафаеля Лемкіна пропонуємо музейним інституціям свою допомогу на засадах pro bono, безкоштовно. Ми залучаємо адвокатів для того, щоб представляти права та інтереси потерпілих музейників у кримінальних процесах. Знову ж таки, на жаль, тому що держава не пріоритизує це. Але це готові зробити ми.
Питання субституцій і репарацій
Ми хочемо відновити справедливість, але також хочемо відбудувати і повернути те, що у нас зруйнували і вкрали. І тому нам потрібні судові рішення — як національних, так і міжнародних судових інституцій. Ми говоримо про кошти на відбудову зруйнованих будівель, повернення викрадених артефактів, і також дуже важливо говорити про компенсацію того, що було зруйноване, і те, що неможливо повернути, тому що його більше не існує.
Юридичний термін “субституція” означає заміщення зруйнованих об’єктів іншими, які мають аналогічну цінність.
Ми знаємо, що Росія веде цю війну не три і не десять років, це багаторічна війна. І протягом минулих століть росіяни вивозили чимало українського мистецтва з українських територій. Зокрема, багато всього вони вкрали в нас у першій половині минулого століття.
В ситуації, коли внаслідок якоїсь ракетної атаки чи з іншої причини були безповоротно знищені певні артефакти, ми маємо право говорити про те, щоб вони нам компенсували це. Можливо, не їхнім мистецтвом, але ми хочемо забрати своє.
Для нас є інструмент повернути його через заміщення іншими артефактами, які мають таку ж цінність.
Зрозуміло, що те, про що я кажу, також недосяжно в якійсь короткостроковій перспективі. Але щоб це стало можливим через певний час, нам зараз потрібно працювати на те, щоб встановлювати перелік об’єктів, які були вкрадені чи знищені, фіксувати це матеріалами кримінальних проваджень, за можливості встановлювати тих осіб, які були відповідальними до вчинення конкретних атак, нападів.
На жаль, на загальнодержавному рівні, на рівні Офісу генерального прокурора у нас найбільше проблем із тим, щоб ці окремі епізоди поєднувати в одну велику справу, яка буде про те, що атаки на українську культуру є цілеспрямованими. Що це не є якісь випадкові втрати: мовляв, Росія, цілячись у якийсь військовий об’єкт, влучила в музей.
Приклад — цілеспрямована атака росіян на музей Сковороди
Я можу навести такий приклад. Це атака на музей Григорія Сковороди в Сковородинівці у травні 2022 року, коли приміщення музею було знищене внаслідок прямого ракетного влучання. При цьому в діаметрі 30 кілометрів від музею не відбувалося ніяких воєнних дій.
Приміщення музею не використовували військові, вони там не перебували, не зберігали ніяку техніку. Це дозволяє нам обґрунтовано припускати, що ця атака на музей була цілеспрямованою, тому що росіяни хотіли знищити музей.
Це лише один із прикладів, таких прикладів у нас є дуже багато. З цими справами важливо працювати у комплексі для того, щоб показувати, що російські дії об’єднані метою знищити нас через знищення нашої культури. Власне, саме кваліфікація російських дій як геноциду дозволить нам порушувати питання про репарації на міжнародному рівні.
Олеся Котубей-Геруцька, Суспільне Культура
Головне зображення: Зруйнований російським обстрілом музей Григорія Сковороди на Харківщині. Травень 2022 рік. Фото: t.me/synegubov
