Український кінопроцес нині переживає і підйом, і кризу водночас. Від державних рішень, вподобань глядацтва та сміливості творців залежить, чи зможе галузь використати свій потенціал.
У кінотеатрі “Жовтень” 29 листопада відбулася церемонія вручення премії кінокритиків “Кіноколо”. Напередодні події Суспільне Культура запитало у кінокритиків Володимира Войтенка, Ярослава Підгори-Гвяздовського та Олександра Гусєва про головні перешкоди й можливі шляхи розвитку кіноіндустрії.
Несформована індустрія й нестача системної політики
Володимир Войтенко одразу окреслює головне: українське кіно існує, але повноцінною індустрією так і не стало, як і у багатьох інших державах: “Найсуттєвіший виклик у тому, що повноцінної кіноіндустрії досі не сформували”.
Попри покращення інфраструктури, саме відсутність системної державної кінополітики, на його думку, створює головний гальмівний ефект.
“Банально потребується системна державна кінополітика й розуміння, що держави / країни / нації сперечаються й воюють передусім у культурному й світоглядному сенсі”.
Кадр із фільму “Плем’я”.
До цієї проблеми додається і те, на що звертає увагу Ярослав Підгора-Гвяздовський: нестабільність із Держкіно. “Ручне управління в Держкіно, що давно перетворилося на системну загрозу (…) Ця структура зараз в межах змін… Головна загроза існуванню кіно — коли можна ним вручну керувати. Всі останні роки Держкіно показувало, що воно не самостійне, суспільство йому не довіряло… протестували саме проти непрозорості, проти існування своїх і визначення чужих”.
З 30 травня 2025 року очільником Держкіно є Андрій Осіпов — продюсер, письменник та керівник Одеської кіностудії. Підгора-Гвяздовський сподівається, що з новим керівництвом ситуація зміниться, водночас підкреслює: творчих людей в Україні надзвичайно багато:
“З талантами, я авторитетно можу сказати, проблем в Україні немає. А проблема з фінансуванням… На дебютний фільм витрачали 15 мільйонів. А на це неможливо зробити в наших умовах нормальне кіно”, — каже Підгора-Гвяздовський.
Вплив війни: скорочення підтримки та зростання документалістики
Повномасштабне вторгнення болісно вдарило по індустрії. Уряд на засіданні 4 червня 2025 року вніс зміни порядку використання коштів із держбюджету на підтримку державної кінематографії. Відповідно до рішення, у 2025 році держава фінансуватиме лише ті фільми, роботу над якими розпочали раніше.
“Фінансування ігрових фільмів скоротилося… Неігрове кіно множиться, але переважно має ознаки телевізійної та мережевої візуальної продукції”, — каже Войтенко.
Підгора-Гвяздовський коментує ситуацію з ігровим кіно: “Змінилось, погіршилось… через зменшення фінансування, зменшилась якість кіно, і зменшена кількість людей, які були залучені… Але традиційно в Україні залишилась сильна документалістика… Наше кіно стає кращим, сильнішим”.
Гусєв зауважує, що продюсери все частіше дотягують проєкти до знімального періоду, але роками не мають можливості їх завершити — те, що він описує як “речі, виробництво яких почалося, але воно не є доробленим”.
Кадр із фільму “Ти – космос” Павла Острікова. Кіноманія
Водночас режисери працюють у дуже різних умовах: хтось шукає копродукцію, хтось покладається на нестабільні приватні інвестиції, а хтось просто вимушено зупиняється.
Чому українські хіти фестивалів може оминати масова аудиторія
Одним із найболючіших моментів кінокритики називають розрив між авторським кіно та масовим глядацтвом.
Підгора-Гвяздовський деталізує механіку цього розриву: “Наші медіавласники… зробили все, щоб наш глядач очікував від гарного українського фільму, що він буде схожий на те, що цей глядач звик дивитися у праймтаймі”.
За його словами, інтерес до українського кіно після 2022 року виріс, але розібратися в справжніх зборах складно:
“Люди більше цікавляться українським кіно, це точно. Наскільки — до кінця сказати, я думаю, що ніхто не може”.
Кадр з фільму “Песики”. Новий Канал
У підсумку найуспішнішими за зборами стають комедії, тоді як фільми, що збирають нагороди по світу, в Україні залишаються майже непоміченими:
“Широкий глядач найкращі українські стрічки повністю ігнорує, — вважає Гусєв. — Це переважна більшість фільмів, що отримали визнання на українських і іноземних фестивалях та у кінокритиків, наприклад «Плем’я» Слабошпицького, «Атлантида» та інші фільми Васяновича, «Донбас» Лозниці. «Ля Палісіада» Сотниченка. Лише, мабуть, «Мої думки тихі» Лукіча можуть похвалитися більш-менш (все ж таки менш) пристойними зборами, хоча не певен, що цей фільм окупився. Сподіваюся, більшу увагу глядача отримує «Ти — космос» Острікова”.
Після початку повномасштабної війни інтерес до українського кіно зріс, але критики застерігають: це може бути короткотривала реакція. Гусєв називає її “допінгом, який не буде діяти довго”.
Фільм “Ля Палісіада”. Фото: Film UA
Страх нестандартного: проблема культурних очікувань
Гусєв також говорить про іншу больову точку — ідеологічну надчутливість, яка ускладнює появу творчо ризикованих робіт: “Багато людей… бояться речей нестандартних, некомфортних… які є… правдиво патріотичними”.
Цей страх породжує тенденцію до безпечних рішень і “правильних” історій, натомість реалії воєнного часу вимагають складніших, чесніших творів.
Міжнародна представленість: уваги більше, але просування слабке
Українські фільми дедалі частіше з’являються у конкурсах світових фестивалів — від Роттердама до Локарно. Наприклад, цьогоріч на фестивалі документального кіно в Амстердамі (IDFA) показали п’ять українських фільмів. Зокрема, стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь” була в Міжнародній конкурсній програмі та зрештою отримала відзнаку за операторську роботу. Низку нагород на фестивалях зібрав і фільм “Ти — космос” Павла Острікова перед тим, як вийти в український прокат 20 листопада.
Кадр із фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука “Тиха повінь”. Надано командою фільму
Войтенко наголошує на якостях фільмів, які викликають зацікавлення: “Увагу в будь-чому привертає особливість, унікальність, але й водночас універсальність”.
Підгора-Гвяздовський каже: “Українське кіно… доступне до закордонних глядачів або через фестивалі, або через ретроспекції… На фестивалях наші фільми представлені… неймовірними зусиллями наших продюсерів…”.
І уточнює про проблеми з міжнародним прокатом:
“У нас немає копродуктів з усіма країнами… немає офіційної копродукції з США… Потрапляння у широкий кінопрокат — питання складне, немає рецепта”.
Гусєв підкреслює: увага світу до України є безпрецедентною, але її потрібно підтримувати. За його словами, ключове — просування, медійна підтримка й інституційні механізми, від участі українців у програмних комітетах фестивалів до підтримки копродукцій.
Чи сказано вже все про війну
І Войтенко, і Гусєв, і Підгора-Гвяздокий заперечують тезу про “вичерпність” воєнних сюжетів.
Войтенко нагадує про універсальність мистецтва: “Існує всього-на-всього сім класичних сюжетів… І хіба за цей час не створено нічого цікавого?”. І додає: “Будь-яка людина, будь-який творець переживає війну по-своєму. Отже, все залежить від таланту”.
Підгора-Гвяздовський же зазначає: “Є люди, яких війна не так сильно вдарила… у них є більше сил для творення”.
Гусєв підкреслює, що мистецтво не може померти — ані через війни, ані через кризи:
“Мені видається, це ніколи… не відповідає дійсності… мистецтво завжди допомагає нам зрозуміти реальність”.
Він нагадує: саме під час воєн були створені ключові світові кінематографічні твори — від “Касабланки” до “Риму, відкритого міста”.
Що далі? Попри різні акценти, критики сходяться у кількох ключових пунктах:
Українське кіно має потужний творчий потенціал.
Головні проблеми — інституційні, культурні, комунікаційні та фінансові.
Державна політика та прозорість Держкіно — фундаментальні умови розвитку.
Глядацькі очікування мають змінюватися так само, як і сама індустрія.
Українське кіно — це не лише комедії, а спосіб розмови про нас самих.
Підгора-Гвяздовський підсумовує:
“У нас дуже добрі перспективи щодо кіно. Тільки треба… переформатування Держкіно і збільшення бюджетування”.