Новий канал продовжує публікувати історії незламних українців, що рятувалися від великої війни
Підготовка та зйомки української версії «Поля» проходили в Нідерландах, тому учасників шукали в цій або сусідній країні. Більшість з українців, які знялися в шоу Нового каналу, опинилася за кордоном уже під час повномасштабного вторгнення, рятуючись з окупації, виїжджаючи з-під обстрілів або ж втративши домівку. Сьогодні Новий канал ділиться історією 43-річної Марії Рєзнік, яка виїжджала з окупованої частини Харківщини. Коли президент України Володимир Зеленський оголошував воєнний стан, ворог уже оточив її село. За лаштунками зйомок українка розповіла про виїзд через російський кордон, втрату двох будинків і розлуку з донькою.
– Я закінчила економічний факультет у Харкові, після чого пропрацювала в банку 15 років. Згодом зрозуміла, що мені мало жити однією професією. Тому вивчилася на психолога й пішла працювати в дитячий центр. Досі пишаюся своїм вибором кардинально змінити професію. Згодом відкрила студію, в якій працювала з дітками. Але довелося покинути улюблену справу через війну. Село, в якому ми з чоловіком проживали, розташоване за 25 кілометрів від Бєлгорода. Тоді, коли президент казав, що почалася війна, навколо нас уже стояла військова техніка окупантів. З першого дня вторгнення в нас не було світла, газу, так ми прожили три тижні. Потім вирішили з невісткою виїжджати через росію, бо не мали іншого варіанту: шлях через Україну був закритий. На кордоні нас зустрічали російські солдати, волонтери і казали: «Дякую, що їдете до нас, ми ж вас рятуємо». А я боялася відповісти, бо якби не сподобалася їм, – повернулася б назад. Ми їхали від голоду і холоду, а поруч із нами стояла немолода пара, в якої вже й будинку не було. Дідусь і бабуся їхали в авто без вікон. Росіяни підійшли до них із камерами і сказали: «Ви ж розумієте, що це українці знесли ваш дім?» Дідусь здивовано подивився на них: «Як? А я думав, що це ви». І так мені хотілося підійти і сказати, щоб вони всі схаменулися, й розповісти правду.
Спочатку Марія з мамою, дружиною брата та двома племінниками виїхала до Словаччини. Вони спеціально обрали країну поруч з Україною, бо розраховували на швидке повернення додому.
– Брат воює у ЗСУ. Коли росіяни дізналися про це, прийшли до нього додому й забрали нашого тата. Ми не знали, що з ним протягом семи місяців. Зверталися до багатьох організацій та установ, які займаються пошуком полонених, питали в кожного, хто міг би щось знати. Але людина просто зникла. Та, на щастя, побачили в новинах, що відбувся обмін, і впізнали в натовпі тата. Він приїхав не в своїх речах і дуже схудлий. Але це був мій батько! І я вдячна долі за це. Хай ворог забирає будинки, машини, головне – щоб близькі були живі та поруч. У вересні 2022 року наше село звільнили. Тоді ж ми отримали звістку, що двох будинків – мого і маминого – вже немає. І вирішили переїхати в Нідерланди, аби трохи підзаробити.
В Україні залишилися дві найдорожчі людини Марії – донька та чоловік. Дівчина живе в Харкові в районі, що недалеко від Північної Салтівки, та працює айтішницею.
– Донька не хоче виїжджати за кордон. Я розумію, підтримую її і щодня дякую Богу за те, що вона просто жива. Зараз продовжую працювати з дітками, а саме – бебіситером (нянькою, – прим. ред.). І якби не мала досвіду роботи з маленькими українцями, психологічних і педагогічних знань, то не змогла б працювати без знання нідерландської. Довго міркувала над тим, куди б витратити головний приз. Вирішила, що за ці гроші побудувала б осередок, де житимуть діточки, які залишилися без батьків. Їм не потрібні цукерки, стильні речі чи іграшки, тому я хочу створити місце, в якому насамперед їх будуть любити.
