У програмі «Моя історія» на телеканалі «Інтер» глядачі побачили розмову з українським співаком та композитором Владом Дарвіном. Він – дорослий чоловік, який не боїться зізнатися: під час війни почав багато плакати. І водночас – не припинив створювати музику. Його трек «Аманда, Лінда і Роуз» лише у TikTok зібрав понад півтора мільярда переглядів.
Шанс для українців
– Владе, у своїй пісні воєнного часу «Березень, квітень» ви ставите болюче питання: як радіти весні, коли в душі досі гуде лютий? Як вам вдається знаходити сили для радості під час війни?
– Я думаю, що за ці три з гаком роки повномасштабного вторгнення – та й взагалі за майже чотири тисячі днів жахливої війни – українцями вже пролито океан сліз. Я й сам себе часто стримую, щоб не заплакати публічно. Я можу прийти на Ukrainian Fashion Week, побачити на подіумі ветеранів з протезами, які представляють українські бренди – і не стримати сліз. Буває, йду на виставу, бачу сюжет про війну, спілкуюся з друзями, і знову – плачу. За ці три роки я, мабуть, плакав більше, ніж за все своє попереднє життя.
Радіти весні складно, коли відчуваєш стільки болю, відчаю, зовнішнього тиску. Але мені дуже близька фраза: «Під тиском народжуються алмази». Війна – це трагедія, але водночас і шанс. Шанс для українців стати великою нацією. І це вже відбувається. Я бачу, як нас поважають у світі, як з нами рахуються, як зростає авторитет України. Це мене надихає. Я впевнений: найкращі часи для України – попереду.
– Ці три роки ви залишалися в Україні? У вас є дружина і маленький син – ви весь цей час були разом?
– Так, з першого дня вторгнення я залишався в Україні. Був у Києві, їздив по містах – спочатку через роботу, згодом у рамках гастрольного графіку. Але кордон не перетинав.
– Не було думки відправити дружину з дитиною в безпечніше місце?
– Дружина хотіла бути поруч зі мною. Вона поїхала у Західну Україну, пробула там чотири місяці й повернулася. Ми живемо разом. Багато моїх друзів ухвалили інші рішення – і, на жаль, це позначилося на стосунках у їхніх родинах.
– Чи були моменти, коли вам по-справжньому було страшно за себе, за родину?
Усі, хто живе в Голосіївському районі Києва, знають, що таке обстріли дронами й ракетами. Коли я в студії і чую вибухи, сирени, як хитається земля – це страшно. Особливо, коли ракета влучила в готель за 300 метрів від мого будинку. Тоді загинув батько мого знайомого… Такі моменти не забуваються. Але ми з дружиною навчилися адаптуватися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, синові було лише вісім місяців. Він не міг довго бути в укритті чи в метро без світла й свіжого повітря. Ми шукали компроміси: у нас є коридор, паркінг, міцні стіни. І, звісно, ми стараємося берегти одне одного.
– Ви згадували, що вам допомагає віра в Божу волю. Але коли живеш із думкою, що в будь-яку мить може прилетіти ракета – ця думка пригнічує чи, навпаки, стимулює жити на повну?
– Я не скажу, що зараз живу на повну. Але точно став сильнішим і раціональнішим у використанні часу. В моєму житті майже немає місця для кіно, кав’ярень чи прогулянок. Дружба з більшістю друзів – на паузі. Залишилася робота. І я намагаюся робити її так, щоб відчувати: це недаремно.
Пісня як вірус
– Давайте поговоримо про вашу творчість під час війни. Чи з’явилося у вас натхнення? Наскільки швидко ви оговталися після того страшного лютого, який накрив усіх нас? Багато ваших колег зізнавалися, що не те що натхнення – взагалі не мали сили думати ні про що, окрім виживання. У декого навіть голос зник – фізично не могли співати. А як ви пережили цей період?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зібрав себе докупи. Я сказав собі: творчість – це мій інструмент, щоб допомагати людям. І першу пісню після початку великої війни я написав буквально в укритті – це була «З Україною разом». Я створив її під час триденної комендантської години у березні 2022 року. А вже у перші дні квітня випустив. Після цього релізу ми з волонтерською організацією зібрали кошти на тисячу бронежилетів для наших військових. І я побачив, що пісня може не просто підтримати морально, а й реально допомогти.
– Як ви ставитеся до нинішнього тренду – перекладати старі російськомовні хіти українською? Це зрозуміло: пісня – частина творчого доробку, яку не хочеться втрачати. То ви підтримуєте цю практику?
– Спочатку я ставився до цього доволі скептично. Не те, щоб негативно – просто не розумів, чи це спрацює. У мене пісня «Три сестри» завірусилася ще 2022-го російською мовою. І вона полетіла СНД-простором, а потім уже й до України дісталася в такому вигляді. Коли я побачив, що українські діти – у Вінниці, Житомирі, навіть у Львові – на третій рік великої війни танцюють під «Аманду, Лінду і Роуз» саме російською, мені стало неспокійно. І я зрозумів – треба щось змінювати. Треба перекладати. І я дуже швидко це зробив. Було натхнення – і одразу зняв кліп, випустив українську версію, і вже саме вона стала трендом в Україні. І не лише тут – вона пішла у світ саме українською. І я радію з цього.
– У TikTok ця пісня набрала понад півтора мільярда переглядів…
– Так, але це загальна кількість переглядів усіх версій. Бо ця пісня почала жити своїм життям – у Казахстані, в росії. Приховувати цього не буду. Але, як ми розуміємо, росія зараз не є легітимним контрагентом – там не виплачують роялті, тому для мене це нічого не змінює.
Я переклав «Аманду, Лінду і Роуз» багатьма мовами – вже є казахська, польська, фінська, шведська, кримськотатарська, німецька, італійська версії. Зараз готую румунську, потім буде французька, арабська, навіть гінді. Це мій персональний челендж – своєрідна форма комунікації з людьми різних країн. Хочу, щоб вони зрозуміли – цей тренд може жити іншими мовами, не лише російською.
– А в чому, на вашу думку, секрет цієї пісні? Чому вона так «зачепила» людей? Коли готувалась до інтерв’ю, кілька разів її переслухала і просто «зависла» на ній. У ній же є сюжет – три різні жіночі долі, три стратегії. І відчувається, що ви – на боці тієї, яка вірить у любов.
– Для мене ця пісня – про родину. Про те, як хочеться, щоб наші родини були цілісними, щоб у них була єдність. Але, як у пісні, так і в житті – все не завжди ідеально. У моєї мами, наприклад, є ще дві сестри, і кожна з них живе в іншій країні. Вони розлетілися по світу. І не все так, як у казці. Але ця пісня – маленький шанс повірити, що казка можлива. Що навіть у реальному житті, сповненому втрат, може бути тепло, любов, прийняття. І це, мабуть, головне.
Голос народу
– Взагалі, як ви вважаєте, під час великої війни місія артиста змінилася? Ви самі інакше стали висловлюватися, відчули нові важелі впливу?
– Насправді трансформації почалися ще до повномасштабного вторгнення – коли до влади прийшов Володимир Зеленський. Це вже тоді змінило роль артиста в Україні. Сьогодні ми бачимо, що артисти стали голосом народу, соціальними хабами. Згадайте початок вторгнення: усі чекали реакції саме від публічних людей.
– Чи має артист бути моральним авторитетом? Чи це забагато?
– Це ідеалізація. Ми шукаємо рольові моделі і часто бачимо їх в артистах, бо знаємо їхні історії. Але я ніколи не шукав моральних авторитетів серед колег.
– А самі готові бути таким орієнтиром?
– Ні, бо моя сила – в почуттях, у музиці. Я спілкуюся з людьми мовою серця. І нехай мої дії, навіть тихі, можуть бути для когось прикладом. Якщо мої пісні почують у росії і це хоч трохи когось змінить – значить, усе недаремно.
Нові виклики і амбіції
– Яка з ваших останніх пісень найбільше резонує з вашим теперішнім станом?
– «Три спроби». Це діалог двох поколінь, мій особистий шлях – 16 років до мрії. Я ще не відчуваю себе повністю реалізованим. Попереду – амбіції, ідеї.
– Це творчі чи політичні амбіції?
– І творчі, і бізнесові, і, можливо, політичні – якщо розуміти політику як простір для дії в суспільстві.
– Що сьогодні відбувається з українською музикою? Чи відновилась індустрія? Чи є конкуренція з новою хвилею артистів?
– Так, нова хвиля прийшла – і це прекрасно. Як ураган, що зніс старі дерева, але дав шанс молодим вирости. Темп шалений, з’явилися артисти, які можуть зібрати «Палац спорту» завдяки TikTok. Це виклик для нас, хто 10-15 років на сцені. Але саме виклики тримають у тонусі.
– А що тримає в тонусі вас? Звідки берете натхнення?
– Натхнення зараз у дефіциті. Читаю. Особливо – світову класику в перекладі українською. Наприклад, Майка Йогансена. Підкреслюю улюблені фрази, веду словник. Це дуже надихає.
– Читання – це лайфхак №1 від Влада Дарвіна. А ще два?
– Самозаглиблення на природі. І спорт. Бігаю навколо озера Тельбін, роблю вправи. Також – контрастний душ, здорове харчування і… інформаційна гігієна. Менше соцмереж – більше книг і гарного кіно. Культура – це про великі форми, а вони формують особистість.
– І наостанок: якою ви бачите Україну після справедливого миру?
– Попереду ще будуть випробування. Ми – поляризовані, часто демотивовані. Але нам потрібно триматися одне одного, надихати, навчитися прощати. Дати другий і третій шанс – як тим, хто за кордоном, так і всередині країни. Нам потрібні нові сенси. Майбутнє має бути важливішим за минуле. Україна має стати країною Всесвіту – відкрити серце іншим народам. Бути великою нацією – такою, якою нас хоче бачити Всевишній.