Світлана Богдан — відома у рідному Ковелі волонтерка та активістка. Вона збирає допомогу бійцям на фронт. А ще постійно бере участь в акціях і мітингах за визволення полонених та організовує такі ж у своєму місті, адже її старший син Андрій — боєць “Азову” на псевдо “Бодька” — вже 19 місяців у полоні. Він обороняв Маріуполь. Влітку Андрій отримав вирок — 25 років суворого режиму у російській в’язниці.
Молодший син Світлани Анатолій велику війну зустрів у Лисичанську, зараз він продовжує захищати країну. Чоловік пані Світлани долучився до лав ЗСУ з початком повномасштабного вторгнення, 16 березня 2023 року в бою на Донеччині отримав поранення і, на жаль, через 7 місяців помер в лікарні. Свої поспілкувалися зі Світланою Богдан, яка гідно виховала справжніх синів-воїнів і яку без перебільшення можна назвати сталевою жінкою.
Обидва сина стали військовими
Світлана вже 28 років працює у ліцеї медсестрою. Різниця у віці між її синами — 1,9 року. Вона навіть уявити не могла, що Андрій та Анатолій, подорослішавши, оберуть однакову спеціалізацію — свідомо стануть військовими.
“Молодшому зараз 22 роки, з жовтня 2020-го він служить за контрактом. На початку великої війни Анатолій був у Лисичанську на черговій ротації, а зараз бере участь в забезпеченні заходів з національної безпеки та оборони Батьківщини. З сином постійно на зв’язку — коротка телефонна розмова або листування повідомленнями. Мені достатньо знати, що з ним все добре”.
Патріот і спортсмен
Про старшого сина Світлана може розповісти більше. Саме про долю Андрія нині усі її думки. Він першим в родині Богданів взяв до рук зброю — хлопець з жовтня 2019-го в лавах окремого загону спецпризначення “Азов” військової частини 3057.
“Андрій під час навчання у коледжі в нашому місті був донором крові, активно брав участь у цій соціальній справі в проєкті “Одна кров — Ковель”, і за можливості долучав до цієї справи ковельську молодь. А ще приєднався до місцевого осередку організації “Національний корпус”, який очолював Олександр Філон, колишній боєць “Азову”. Після звільнення з підрозділу Олександр став гуртувати навколо себе свідому молодь, брав активну участь у житті і розвитку рідного міста, став тренером “Рукопаш Гопак”, до речі, тепер це національний вид спорту.
Андрію подобалися тренування в спортивному клубі “СІЧ”, їздив на змагання, здобував перемоги. Тоді він серйозно захопився націоналізмом, читав багато спеціалізованої літератури, займався саморозвитком. З “Національним корпусом” їздив на мітинги до Львова і Києва, у військово-спортивні табори та національно-патріотичного виховання”.
Кілька разів Андрій їздив у Маріуполь до свого друга, який служив в “Азові”. Ніби на відпочинок, а насправді вже тоді він дізнавався як вступити до лав підрозділу. Постійно тренувався, покращував свою фізичну форму, бігав, ходив у тренажерний зал. Одразу після закінчення коледжу хлопець поїхав до Маріуполя, там пройшов курс молодого бійця.
Волонтерство допомогло не зійти з розуму
З початком повномасштабного вторгнення дітей з навчального закладу, де працювала Світлана, відпустили додому, а співробітники ліцею виходили по черзі на чергування.
На початку березня 2022 року знайома фармацевтка запросила Світлану допомагати сортувати ліки, які передавали з-за кордону — так вона приєдналася до команди міжнародного волонтерського логістичного центру “Марлог”. Світлана то чергувала в ліцеї, то допомагала у волонтерському центрі, куди надходила гуманітарна допомога з Ізраїлю: медичні засоби, перев’язочний матеріал, набори для операційних, індивідуальні аптечки та наповнення до них, одноразовий медичний одяг, шини, ноші, рукавички, тактична медицина, їжа, корм для тварин, продукти для дітей, спальні мішки та багато всього іншого для військових, для шпиталів, для лікарень.
У перші дні до війська приєднався і чоловік Світлани Ярослав, прикладом для нього стали сини. 27 лютого 2022 року чоловік добровільно пішов до військкомату: спочатку на патрулювання в місцевій територіальній обороні, потім поїхав до навчальної частини, а далі вже на фронт.
В цей час Андрій з побратимами тримали оборону Маріуполя. На зв’язок з матір’ю виходив рідко: спочатку не було можливості зарядити телефон, а потім Андрій його загубив. Але коли дзвонив або писав, завжди заспокоював, що у них все добре, і просив не панікувати. Разом з Андрієм були ще два побратима з Ковеля, зазвичай той з них, у кого була можливість вийти на зв’язок, передавав звістки один про одного.
“Згодом Андрій зателефонував з чужого номера. Коли у них з’явилися Старлінки, з телефонів побратимів писав в соцмережі повідомлення або наговорював голосові повідомлення. Він у мене небагатослівний, всі повідомлення були однакові — що з ним все добре і щоб я не переймалася. Нічим особистим не ділився, тому подробиць перебування Андрія в Маріуполі та на “Азовсталі” я не знаю”.
27 квітня 2022 року в рідному місті Андрія відбулася мирна акція на підтримку захисників та мешканців Маріуполя “Врятуй Маріуполь”. До акції доєднались рідні та друзі захисників, волонтери та небайдужі громадяни.
Акція 30.04.22, м. Луцьк, із закликами деблокади Маріуполя, або застосування процедури “екстракшен” для захисників Маріуполя
У волонтерському центрі було багато знайомих Світлани, вони знали, що її син в оточеному російською армією Маріуполі. І всі підтримували жінку. Саме це їй було дуже необхідно в такий важкий час — бути серед людей, щоб не залишатися наодинці із сумними думками.
“Коли Андрій надсилав голосові повідомлення, то ми збиралися і всі разом їх слухали. І раділи, що він живий, що з ним все добре”.
Привітав з Оленівки і попросив нічого не питати
15 травня 2022 року для волонтерів центру організували сплав річкою Стохід. Світлана згадує, того дня була чудова погода. Без зв’язку, на природі, далеко від цивілізації. Вже на фініші побачила в Telegram пропущені дзвінки від Андрія.
“Я передзвонила і ще встигла з ним поспілкуватися. Син сказав, що найближчим часом не зможе бути на зв’язку, але скоро обов’язково побачимося. Адже їм казали про 3-4 місяці, і всі бійці будуть на підконтрольній території. Я тоді себе дуже картала, що не була в місті, що через погану якість інтернету не змогла записати нашу розмову”.
Андрій Богдан у Маріуполі
Андрій з “Азовсталі” вийшов наступного дня: 16 травня 2022 року виносили поранених. Чи мав поранення Андрій, жінка на той час не знала. Наприкінці місяця, у день народження Світлани, їй зателефонували з невідомого номера. То був Андрій. Швидко привітав. Попросив матір нічого у нього не питати. І знову — що у нього все добре і що треба трохи потерпіти і вони будуть вдома.
“На початку червня 2022 року Олександр Філон, друг “Вірний” (тренер Андрія, колишній “азовець”, який після початку повномасштабного вторгнення приєднався до Третьої штурмової бригади — Свої) знайшов відео з колонії в Оленівці, на якому в колоні полонених ішов Андрій. Ми, рідні полонених бійців, тоді вже були в телеграм-групах, де кожен ділився інформацією, яку зміг знайти в російських пабліках. Дійсно, на відео був мій син. Я написала заяву в поліцію і скрін з відео додала — як факт доказу полону. Потім писала в СБУ, дані подавала в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, в Червоний Хрест, в НІБ, у поліції брали зразки ДНК” .
“Бодьку” змусили зізнатися у злочинах: його засудили на 25 років
30 липня 2022 року у Києві на Трухановому острові мав відбутися забіг на підтримку полонених. Світлана мала виїхати з Ковеля потягом напередодні. Жінка згадує, як у першій половині дня їй зателефонувала мати полоненого побратима її Андрія і розповіла новину про вибух в Оленівці.
“Я тоді була на роботі, сказала їй, коли буду вільна, все прочитаю. Зараз згадую, що тоді у мене ледве серце не зупинилося — росіяни писали, що нібито наші запустили HIMARS в колонію. Але не було жодної інформації про поранених і загиблих. Я все ж таки поїхала в Київ, замість забігу на Софійській площі пройшов мітинг. Там я познайомилася з рідними інших полонених “азовців”.
Після масштабного обміну офіцерів 22 вересня 2022 року від звільнених бійців Світлана дізналася, що син на той момент перебував в Донецькому СІЗО. Потім хлопці, яких обміняли 31 грудня, сказали, що з вересня не бачили Андрія. Багато місяців Світлана нічого не знала про сина, і лише 3 березня 2023-го у російських телеграм-каналах побачила сина. На відео він зізнавався у злочинах проти мирних громадян.
Фото Андрія за березень 2023 року з російських телеграм-каналів
“Побратим Андрія тоді сказав, щоб я не вірила жодному слову, бо його змушують казати це на камеру. І він це робить задля збереження свого життя, а інакше його будуть катувати. І що цікаво: Андрій на відео розмовляє російською, хоча він від народження україномовний. Тобто він читав текст, який йому написали російською”.
14 серпня 2023 року також російські телеграм-канали розповсюдили відео із зали суду, де оголосили вирок: Андрія Богдана засудили на 25 років колонії суворого режиму.
Серпень 2023. Андрій Богдан під час судового засідання у росії, де його засудили до 25 років суворого режиму
“З одного боку я була рада побачили сина, що він живий. Ось тільки сильно змінився: схудлий — шкіра та кістки, виснажений, небритий. А ці сумні очі і досі не можу забути”.
Розповідали про полонених у Швейцарії та Турції — безрезультатно
У травні, коли відбувся передостанній обмін полоненими, Світлана була у Женеві. Приєдналася до громадської організації “Волю захисникам Маріуполя”, представниці якої були там після візиту до Туреччини, де зустрічалися з послом. Група жінок побувала на засіданні робочої групи ООН з питань насильницьких зникнень. Також відбулася низка зустрічей з представниками офісу Уповноваженого з прав людини та Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Окрім цього, жінки взяли участь у мітингу на підтримку полонених.
“У мене була можливість розповісти про бійців Маріупольського гарнізону, про їхню відвагу і сміливість, про полон, який мав тривати не більше 4 місяців. Підіймалися загальні питання — чому не обмінюють наших рідних, як можна пришвидшити обміни, говорили і про умови утримання військовополонених, і про те що представників МКЧХ не допускають до місць утримання полонених. Там, в ООН, нам співчували, але сказали, що також не мають впливу на росію.
Анатолій чекає брата з полону
Порушували питання щодо третьої сторони, куди б могли вивезти полонених, де б їх утримували до закінчення бойових дій. Але, як бачите, що всі ці чисельні запити в різні організації та зустрічі на міжнародному рівні не принесли ніяких результатів”.
Важкі травми не дали чоловіку шансів на одужання
У жовтні 2023 року на Світлану чекало нове випробування: від отриманих поранень в одній зі львівських лікарень помер чоловік. Ярославу було 50 років.
“У березні його відправили на Донеччину, востаннє в мережі був 10 березня 2023 року. Перед цим попередив, що довго не буде на зв’язку. 16 березня Ярослав отримав важке поранення — мінно-вибухову травму обличчя. Ми про це дізналися лише 29 квітня, коли його перевели у львівський шпиталь після стабілізаційного пункту в Краматорську, лікарні в Дніпрі, госпіталя в Києві. Наступного дня я була у Львові. Ярослав перебував у свідомості й навіть мене впізнав, але розмовляти не міг, бо сильно була пошкоджена щелепа. Зробили ряд операцій: на лобну кістку поставили пластину, але стався набряк мозку і пластину довелося вийняти, ліву частину обличчя закрили шматком шкіри зі стегна і все прижилося. Планували, що реконструкцію щелепи робитимуть за кордоном. Деякий час лікарі казали, що стан його покращується, але потім Ярослав стрімко почав втрачати вагу. Реанімація кілька тижнів. Перевезли в Ужгород, у відділення щелепно-лицевої хірургії, там стався набряк мозку. Знову у Львів, тепер вже в лікарню Святого Пантелеймона. Там в реанімації Ярослав перебував у несвідомості, з кожним днем ставало все гірше”.
26 жовтня 2023 року Ярослав Богдан помер від ускладнень через важкі поранення, які отримав під час боїв на Донеччині. Через два дні його поховали у Ковелі, молодший син Анатолій зміг приїхати на церемонію прощання.
Ярослава Богдана поховали у Ковелі
Потайки вдома плачу, а на людях я завжди сильна
Цього ж дня у старшого сина Андрія був день народження. Хлопцю виповнилося 24 роки, це вже другий його день народження у полоні. Жодної інформації про сина у Світлани немає і досі — де Андрій відбуває покарання, у якому він стані, які є проблеми зі здоров’ям. Не впасти у відчай матері полоненого оборонця Маріуполя допомагають друзі, колеги та волонтери.
“Я люблю свою роботу, вона пов’язана з дітьми. Постійно знаходжусь між людей, це дає відволіктись від думок про полон. У мене ще є власний проєкт від “Марлогу” під назвою “Подарунок просто так”, в рамках якого проводжу збір продуктів харчування, солодощів, предметів особистої гігієни, і разом з учнями навчальних закладів міста формуємо індивідуальні пакуночки для захисників.
Світлана Богдан бореться за повернення сина з полону
Але періодично емоції беруть верх, можу розплакатися, особливо коли почую сумну пісню або прочитаю щемливий допис. Роблю це дома, тихенько, щоб ніхто не бачив. А на людях я завжди сильна, не дозволяю показувати свою слабкість. Навпаки — ще намагаюся інших підтримати, у кого ж таке горе, як і у мене: у полоні перебувають ще два ковельчанина-”азовця”, з батьками яких ми постійно на зв’язку”.
