Народний артист України Тарас Петриненко особливого представлення не потребує – плоди його творчості улюблені українцями і відомі за межами країни. В репертуарі цього чудового музиканта – і щирі популярні пісні, і проникливі рок-композиції. Природа обдарувала співака дуже красивим голосом, а душа його наповнена любов’ю і світлом. Напередодні великого сольного київського концерту Тарас Гаринальдович спеціально для читачів «TV-Парку» дав ексклюзивне інтерв’ю.
– Чи завжди ви були вільні у своїй творчості?
– Навіть в гірші часи, під час «махрового совку» я все-таки старався або співати те, що я хочу, або не співати взагалі. Хоча, був і такий період, коли багатьох змушували просто виконувати твори членів спілки композиторів, спілки письменників і т.д. Власне із-за цього я колись залишив Україну і поїхав в Росію – через те, що мені не дозволяли виконувати свої пісні.
– А в Росії було простіше?
– Там завжди було простіше. Бо якщо в Росії чхали, так у нас вже всі з грипом лежали. Можливо, це була перестраховка – не знаю. Членом спілки композиторів я на той момент не був, і тому поїхав туди, де можна було писати свою музику і виконувати її.
– Як Ви вважаєте, чого на даний момент не вистачає Україні в галузі культури?
– В галузі культури Україні не вистачає культури. Я так думаю – через те, що з цим пов’язано багато проблем. Ми тягнемо за собою ту культуру, яку нам прививали десятками років, а до нормальної «європейської» культури ми ще тільки тягнемося. Я всіх не хочу під одну гребінку брати, але багато людей переважно хочуть розважатися, їх не цікавлять високі сфери. Тому, я думаю, у нас через це багато проблем. Бо як немає культури, так немає якогось відчуття країни, відчуття часу, якщо хочете – відчуття якоїсь «європейськості». Але я бачу, що все-таки цей шлях ми долаємо і хочеться вірити, що рано чи пізно ми прийдемо до чогось. Хоча, мушу сказати, що в Європі чи в Америці теж не все так просто. Але там все ж таки більший стаж, довгий час вони розвивали свою культуру, і тому, коли ти до когось там звертаєшся, тобі посміхаються, а не намагаються підставити ніжку.
– А Ви коли-небудь хотіли виїхати з України?
– Бажання не було, але були пропозиції з США записати англомовний альбом і пробуватися на цьому ринку. Від мене був потрібен тільки мій спів, мої пісні, а музиканти могли бути американські. Там навіть пропонували якісь кошти на те, щоб вийшов альбом. Але це було як раз в той період, коли Україна тільки піднімалася на ноги, і я якось не міг навіть дати собі можливості – на півроку чи на рік застрягти за океаном. Тут такі бурхливі події були… Я себе ототожнюю з Україною. Вона тоді тільки почала боротися за свою самостійність, робила перші кроки, і в цей час відвернутися і займатися своєю кар’єрою для мене було не припустимо. Більше того, я навіть повернувся тоді з Америки за свої кошти, щоб взяти участь у референдумі за незалежність. Бо якось уявив собі, що якщо одного голосу не вистачить, а я в цей час буду десь далеко – це для мене буде не припустимо.
– А потім?
– Весь час хотілося, щоб тут щось розвинулося. Присвячувати себе чомусь чужому, допомагати іншим країнам, культурам, відвертатися від свого – це неправильно.
– Свій останній альбом Ви записали в 2003 році. Є матеріал на новий?
– Матеріал є. Але зараз я бачу, що взагалі альбомне просування якось трошки пригальмувалося. Був період, коли ми випускали альбом за альбомом, а потім, на мій погляд, це якось здулося. І потім є ще проблема промоції, ротації своїх творів. Зараз переважно в ефірі домінують молоді люди з молодіжною музикою, переважно це розважальна музика. І мені з моїми більш серйозними творами якось туди затусовуватися дуже важко.
– Який період вашого життя ви можете назвати найбільш яскравим, цікавим, щасливим?
– Я би сказав, що фактично все життя, через те, що навіть коли важко, дуже все непросто – теж цікаво. Бо якщо сприймати щастя як щось таке, що ти лежиш на печі і все саме тобі летить до рук – це теж не зовсім щастя. Сам процес життя і всі перепони, думаю, теж даються не з проста. Це випробовування часом, як кажуть. Часи і тоді були непрості, і зараз дуже непрості, але я вдячний долі саме за таке життя.
– Вас називають легендою українського року. Як Ви вважаєте, у чому особливість українського року?
– Я можу не дуже погодитися із тим, що це уже такий рок, але, в принципі, рокові інтонації завжди мені були притаманні, я намагався не писати і не співати легковажні, банальні естрадні пісні. Все-таки я намагався завжди вкласти щось в кожну пісню – якусь думку, правильну на мій погляд емоцію. Рок – це не обслуговування населення, як-то кажуть. Рок – потреба сказати щось те, що до тебе ще ніхто не казав. І звернути увагу людей на ті проблеми або якісь моменти, що люди не помічають.
– Ваші пісні щодня співають і по всій Україні, і за її межами. Вам за це щось відраховується? Це я з приводу авторських прав.
– Це дуже болючий момент. Довгий час контори, які займаються авторськими правами, просто грабували артистів, і до сих пір ця тенденція, здається, ще не припинилася. Хоча ситуація поступово виправляється, але, скажімо так: до безбідного життя на авторських правах далеко не тільки мені, а взагалі українським виконавцям. Рано чи пізно з цим буде щось зроблено. Хоч так, хоч так – це пов’язано з політикою. Контори з авторських прав теж хтось курує, з них викачують гроші, які не доходять до тих, хто фактично створює цей культурний продукт.
– Ви як народний артист можете з цим якось боротися?
– Я намагаюся сам не смітити і нікого не ображати, і по ставленню до мене хотілося би того ж. А десь ходити, грюкати кулаком по столу – такі речі мені в принципі не притаманні. Хотілося би щоб всі люди дотримувалися слів, сказаних у Писанні: «Будь з іншими таким, яким хотів би, щоб були з тобою».
– Розкажіть, будь ласка, про концерт, який відбудеться у столичному Палаці «Україна».
– Так, концерт відбудеться вже 17 листопада. Я виступатиму з своєю групою – музикантами з «Гроно», яких я зібрав цього разу разом, плюс оркестр. Будуть пісні різних років. Я не люблю називати це шоу, бо шоу – це те, що треба дивитися, бачити. Я люблю, коли пісні все-таки слухають. Сценографія звичайно буде, але я ніколи цьому не надавав якогось надзвичайного значення. Для мене в цьому плані ідеальним виконавцем був Джо Кокер, який просто стояв і співав. С точки зору викладачів вокалу, можливо, це було хрипло і жахливо, але це було круто. Або Стінг – він теж ніколи не робив великих шоу. Це просто виконання пісень автора для людей.
Наталія КРЯЖ