Два роки тому захисники Маріуполя, виконуючи наказ, вийшли з “Азовсталі”. Більшість з них відтоді перебувають у російському полоні. На повернення бійців чекають їхні рідні та близькі, а також тварини. Пітбуль К’яра хоче нарешті погуляти з Тарасом, а вівчар Локі побігати з Петром по карпатських лісах. На жаль, мишка Маша вже не зустріне вдома Валентина, як і кішка Марта Олександра. Нещодавно Асоціація родин захисників “Азовсталі” і крамниця Animalism by UAnimals представили футболки із зображенням тварин, які чекають своїх власників із полону. Керівниця асоціації Катерина Прокопенко, дружина командира бригади “Азов” Дениса “Редіса” Прокопенка на малюнках зобразила тварин, якими до повномасштабного вторгнення і потрапляння у ворожий полон опікувалися “азовці” Валентин, Тарас, Олександр та Петро.
У кожному схожому силуеті К’яра шукає Тараса
Тарас Корецький служив в “Азові” з 2015 року, наприкінці 2019 він звільнився. В рідному Дніпрі працював водієм на приватному підприємстві. Завжди поруч була дружина Анастасія. Коли росія повномасштабно вдерлася на територію України, Тарас знову взяв зброю до рук.
Тарас у Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення
“25 лютого 2022 року чоловік поїхав в Маріуполь на допомогу своїм хлопцям з “Азову”, хоча знав, що швидше за все їх візьмуть у кільце. Перший час Тарас виходив на зв’язок, а потім два місяці тиші. І тільки 30 квітня наговорив повідомлення в соцмережі, сказав, поранений в ногу. Я і батьки Тараса так раді були його чути. Ці голосові повідомлення я зберегла і періодично переслуховую, особливо коли важко на душі”.
Собака в родині Корецьких з’явилася у 2020 році. Анастасія каже, чоловік завжди хотів собі вірного друга. І коли Тарас приїхав 8 березня до заводчиків у місто Кам’янське, то пітбуль сама його обрала: залізла на руки з лапами, наче обійняла. Корецькі забрали собаку додому, навіть не роздумуючи.
Тарас із маленькою К’ярою
“Тарас з дитинства вчив К’яру різним командам, ходив з нею на тривалі прогулянки, возив на річку. А зараз у кожному схожому силуеті К’яра шукає Тараса і дивиться услід довго, поки не втратить з уваги. Я коли купую їй смаколики чи іграшки, завжди кажу, що це від Тараса і що він скоро приїде. К’яра тоді з такою радістю забирає подарунки, просто не передати словами. Її улюблена іграшка — гумове кільце. Вона може з ним, навіть, заснути. К’яра любить морозиво, але їсть його дуже рідко, оскільки собакам не можна його, але коли її пригощаю, то її радості немає межі”.
Наразі Анастасія знає від обміняних хлопців, що її чоловік перебуває у Таганрозі. На жаль, це єдина інформація про Тараса.
“Коханий мені часто сниться. Каже: “Я повернувся!” І я прокидаюся вся в сльозах від усвідомлення, що це лише сон. Але поки це — єдине місце, де я можу бути поруч з Тарасом”.
К’яра чекає на свого господаря
До повномасштабного вторгнення Тарас щовечора сідав у мʼяке крісло і брав К’яру на руки. Тепер собака засинає у цьому кріслі сама, найчастіше її можна зустріти саме там. Зараз Кьярі чотири роки, два з яких вона чекає на свою людину з полону.
Манюшка любила хрустку моркву — мишка померла через вік
Валентин родом з Бердянська. Хлопець ще з юності добре розбирався у компʼютерах, тому планував йти навчатись за професією. Проте війна змінила його плани — з 2016 Валентин служить в “Азові”. Наступ російської армії досвідчений боєць, якому тоді було 26 років, зустрів у Маріуполі.
За словами Інни, мами військовополоненого, Валентин жив у Маріуполі, будував сімʼю разом з коханою дівчиною. Незадовго до повномасштабного вторгнення, у січні 2022, він приніс крихітне мишеня додому. Маша була єдиною твариною вдома, тому любові й уваги їй завжди було вдосталь. Їй подобалось їсти хрустку моркву, самостійно діставати мʼякоть з мандаринів і просто бігати по тілу своїх господарів.
Маріупольська мишка Манюшка
“Син взагалі любить тварин, дуже відповідальний в цьому плані. В дитинстві у нього були папуга Кеша та кіт Том, які зростали всі разом та грались разом. Коли почалась повномасштабна війна, одразу відправив з Маріуполя свою дівчину з Манюшкой. Дівчина мені щоразу слала фото та відео, як мишеня росте”.
Попервах у полоні Валентин міг писати рідним короткі смс. То навіть звідти військовий питав, як його дівчинки — кохана та мишка.
Манюшка так і не дочекалася господаря
“Власне, я Манюшку не встигла побачити, знаю її тільки по світлинах. Манюшка померла в лютому цього року через свій вік, бо миші довго не живуть. Вона так і не дочекалася на повернення Валентина з полону”.
Вівчар Локі захворів, коли його власник виходив у полон
Петро став на захист України у 2014 році. На момент повномасштабного вторгнення він з підрозділом був на базі в Урзуфі. Олена, рідна сестра військовополоненого, згадує, як Петро щоразу коли виходив на зв’язок, запитував — як Київ, чи тримається столиця?
“Також цікавився, що в новинах кажуть про Маріуполь, про його захисників. Бо на той час у брата не було інтернету, щоб самому почитати новини. З часом дзвінки ставали все рідшими. Потім на деякий час взагалі перервався зв’язок. І вже пізніше, в кінці березня, ми дізналися, що він отримав середньої тяжкості поранення. Тобто у нього ліва рука працює десь на 30%. Брат не може повноцінно нею рухати, підіймати, стискати пальці”.
Рана загоїлася, Петру пощастило, що на той момент в шпиталі на “Азовсталі” ще були медикаменти. Лікарі , наскільки можливо було в тих умовах, надали йому медичну допомогу.
“В якому стані він зараз ми не знаємо абсолютно. Чи надавалася вже в полоні братові медична допомога теж не знаємо”.
З “Азовсталі” Петро виходив 16 травня 2022 року разом з важкопораненими. Після деякого часу перебування в Оленівській колонії його перевезли в Таганрог, де чоловік пробув понад рік.
“На сьогодні я знаю, що брат знаходиться в Донецькому СІЗО і триває слідство”.
На повернення Петра, крім рідних, чекає ще вівчар на прізвисько Локі, названий на честь скандинавського бога. Чоловік забрав його маленьким з розплідника, де цуценя покусав дорослий собака, при цьому сильно травмував око.
Петро та його улюбленець Локі
“Брат його швиденько привіз у ветеринарну поліклініку, там Локі прооперували. Певний час возив цуценя на перев’язки, йому робили уколи й так вдалося врятувати око”.
Петро з Локі любить прогулянки у лісі, ходити до річки, купати його. А ще тренувати та дресирувати.
“З 16 по 20 травня, коли оборонці Маріуполя виходили з “Азовсталі”, з Локі трапилася біда. До повномасштабного вторгнення не змогли зробити щеплення від паразитів, в тому числі від кліщів, бо Локі не підпускав до себе ветеринара. А брат був на службі. Потім війна, і було не до цього. В один з днів у Локі з рота пішла піна, тільки лежить і майже не рухається. Вже непритомного наші з Петром батьки відвезли його у ветеринарну клініку, де завдяки крапельниці привели до тями. Собаку виходили, на сьогодні життю Локі нічого не загрожує, але ми сильно перенервували. І, напевне, це стало таким знаком — раз вижив собака приблизно в такий же час, коли захисники вийшли в полон, то і господар Локі теж має вижити в тому пеклі й повернутися додому. Я вірю, що так і буде!”.
Третє літо Локі чекає на свого господаря
Петру 30 років, а наприкінці серпня Локі виповниться чотири. Це буде вже третє літо, коли собака не бачить свого найкращого друга.
Дзвонив з “Азовсталі” і запитував за свою улюбленицю, але він вже не побачить кішку Марту
“Азовець” Олександр коли 20 травня виходив у “почесний” полон, йому було 19 років. Третього листопада йому виповниться 22, і його рідні мріють, що до цього часу хлопець буде вже на волі. Олександр родом з Білої Церкви, що на Київщині. Старша сестра Олена Логвинська згадує, що Сашко після школи не захотів нікуди йти навчатися, сказав — піду служити. І взимку 2020 року вступив до лав “Азову”.
Також вона пригадує останню розмову з братом, він телефонував 18 травня, перед виходом з “Азовсталі”.
“Він тоді сказав, що у них є гарні новини. Але ми не очікували, що ті гарні новини будуть такими жахливими. Адже всі розуміли, що означає полон для “Азову”. Ми все ж таки розраховували на екстракцію, якої ми так сильно добивалися. Але склалось зовсім по-іншому”.
Кішка сіамської породи в родині з’явилася у 2010 році. Її Сашкові та Оленці подарував батько. І саме на 8 березня, тому дали назвали Мартою.
Олена з кішкою Мартою
“Батько прийшов після роботи, каже, ідіть, подивіться у сушарку, це окрема кімната на поверсі у нашому будинку для сушки одягу. Ми не хотіли йти, тому батько у прямому сенсі випхав нас туди. Заходимо, а там стоїть переноска і в ній нявчить маленьке кошеня, якому тоді було лише два місяці. Як зараз пам’ятаю, які з братом були щасливі”.
Марта дуже перелякалась і наступні два дні ховалася під ванною. А потім вже звикла. Кішка була спокійна, серйозна, не грайлива, любила у когось з родини сидіти на спині.
“Сашко тягав її на двір на повідку, хоча вона боялась. Коли брат подорослішав і пішов служити в “Азов”, у відпустці завжди брав її до себе, спала Марта тільки з ним. І слухалась найбільше вона саме Сашка. Купав він її, бо у нас вона завжди видиралась, видряпувалась, а з братом смирно сиділа. Вичісував Марту теж завжди він”.
Олена каже, кішка завжди відчувала, коли комусь з членів сім’ї погано. Якщо, наприклад, болить голова, Марта лягала на неї.
“Потім коли в мене народилась донька, ми жили з батьками, і як тільки вона плакала, наша Марта бігла заспокоювати, облизувала, поводилася, наче матуся. Також вона завжди відчувала людей: якщо хороша — вона сама прийде і сяде на руки, а якщо така собі, як би ти її не брав — не буде сидіти. А ще й могла просто підійти та вкусити цю людину. Діток ніколи не ображала, якби вони її не обіймали”.
З початком великої війни Олені з родиною довелося поїхати до Польщі, а кішка залишилася вдома — за нею доглядала добра знайома родини.
“Моє серце просто розривалось, але не було можливості взяти Марту з собою. Знайома як приходила до неї, то телефонувала нам по відеозв’язку, а Марта була ладна в телефон залізти, дуже сумувала за нами. А ми просто плакали після цих дзвінків. Через три місяці ми повернулись, вона така рада була, що не відходила від нас ані на крок.
Вона була більше з мамою після нашого приїзду, бо кішка відчувала, що їй дуже погано. Мама багато плакала через Сашка, а Марта завжди була поруч. Спала, їла, в туалет мама ходила з Мартою, і це не перебільшення, це так і було”.
Марта дуже сумувала за родиною
“Азовець” за найменшої можливості писав рідним чи телефонував з Маріуполя і цікавився своєю улюбленицю.
“Торік ми хотіли взяти ще одну кішку, таку ж, як Марта. Сіамку віддавали в добрі руки, мама вже домовилась її забирати. І в той вечір пропадає наша Марта. Вона була домашньою твариною, вулиці боялась, і жила тільки у квартирі. Куди вона могла дітись, то було для нас загадкою. Ми всюди тоді перешукали її. Аж через тиждень вона знайшлась, ми дуже зраділи, адже казали їй, що має дочекатись нашого Сашка. Як виявилось, вона пішла в гості до сусідки навпроти, це наші друзі, ми часто розмовляли на коридорі, в її квартиру і нашу були відкриті двері, а вона часто так любила гостювати у них. Якось тоді непомітно зайшла, а вони на тиждень поїхали з дому, а як приїхали знайшли нашу Марту у себе у квартирі. І мама тоді сказала, мабуть, образилась на нас, що ми задумали брати ще одну тваринку. Тому ту кішку ми так і не взяли”.
Олександр вже понад два роки у полоні й навіть не знає, що його улюблениці більше немає.
Через хворобу Марта не дочекалася Олександра
“На жаль, наша кицюня захворіла, вона, мабуть, брала на себе весь біль мами. У неї був рак молочних залоз. Вона не дочекалась свого Сашка. Клятий ворог забирає життя не лише людей, а й тварин, вони теж страждають через війну”.
Катерина Прокопенко (у центрі) – авторка зображень на футболках
Андрій Якименко та UAnimals
Для замовлення футболки із благодійного дропу про тварин, що чекають своїх людей із полону, переходьте на сайт: animalism.shop
