Російська Визвольна Армія – найвідоміше формування з колишніх громадян СССР у Вермахті. Попри свою назву та існування окремих частин з українців, у РОА також геть не бракувало наших співвітчизників. Як же вони опинилися у лавах борців за «іншу Росію»?
Адольф Гітлер не так уже і помилився, коли назвав українців «найсильнішими представниками великоросійської світової держави». І дійсно: добровільно чи під примусом, зберігаючи національну свідомість чи розчиняючись у «православ’ї-самодержав’ї-народності», чимало українців воювали не лише у складі РСЧА, а й у царській армії. Згадати хоча б учасника Російсько-японської війни Павла Скоропадського. Або старшинський корпус ДА УНР, в якому не бракувало випускників російських старшинських училищ та кавалерів російських орденів. Про працю в цивільних сферах життя годі й казати.
У цій статті розглянемо явище Російської Визвольної Армії з української перспективи та участь у ній наших співвітчизників.
Утворення РОА
Формальним очільником російського антибільшовицького руху на боці Райху був генерал-лейтенант Андрій Власов. Втім, вважати щирим антикомуністом учасника оборони Києва та Москви доволі складно. На службу до Червоної Армії він потрапив ще в далекому 1919 році за призовом. У своїй автобіографії у квітні 1940 писав наступне: «Жодних сумнівів не мав. Завжди стояв твердо на генеральній лінії партії і за неї завжди боровся». І якщо ці слова ще можна списати на совєтську цензуру, то патронат самого Сталіна та наказ про написання книги про Власова дуже звужує простір для припущень про якусь кривду від совєтської влади.
Випуск совєтської газети “Известия” 13 грудня 1941 з портретами командирів-оборонців Москви
11 липня 1942 року генерал Власов потрапляє в німецький полон. У кінці липня його переводять до створеного майором Вермахту Клаусом Шенком фон Штауффенбергом особливого табору полонених у Вінниці. Там він 10 вересня підписав першу свою летючку до червоноармійців, із закликом до «повалення усім ненависного сталінського режиму». Іронічно, що приміщенням табору слугувала колишня божевільня.
Власов у Вінниці 1942
Основним і найбільшим джерелом кадрів для РОА ставали, звісно, табори військовополонених. Війська Третього Райху пішли на схід не з гуманітарною місією, а з наміром знищити систему червоного комісара, тож до кількох мільйонів полонених, яких ще треба було десь утримувати і чимось годувати, німецька військова машина була не готова. Не зайвим буде згадати і відмову більшовиків від Женевської конвенції. Брак нормального харчування, жорстокість наглядачів, призначених із тих же полонених, та загальна строкатість публіки, зібраної на обмеженій площі за колючим дротом, доволі сильно били по бажанню воювати пліч-о-пліч із німцями – нерідко навіть антисовєстьки налаштовані полонені доходили висновку, що чужі німці зараз гірші, ніж свої більшовики потім.
І без того незавидне становище посилювало й совєтське підпілля серед полонених: у 1943 віри в перемогу Німеччини було значно менше, і чимало колишніх вояків ЧА почали задумуватися про неминучість зустрічі з совєтським правосуддям, тому тримали свою критику колгоспного ладу при собі, щоб не стати жертвою доносу.
Саме в такому середовищі мусили працювати пропагандисти РОА, вишколені у містах Дабендорф, Вульхайде, та Люкенвальд.
Пропагандисти РОА
Курси пропагандистів у розташованому в 40 км на південь від Берліна таборі Дабендорф організували 1 березня 1943. Першу групу для цих курсів зібрали з людей з табору Вульхайде, де також готували пропагандистів. Несподівано з’ясувалося, що у набраній групі з 22-25 людей, що складалася з кухарів, чоботарів, та прибиральників, не було жодного офіцера, щоб, власне, проводити виклади. Пізніше цю проблему частково вирішили долученням чотирьох викладачів із попередніх курсів у Вульхайде, з яких старшинами були двоє. Начальником курсів був генерал-майор Іван Благовещенський.
Генерал-майор берегової служби Червоної Армії Іван Благовещенський
Для розуміння того духу, що панував у Дабендорфі, звернімося до доповіді генерал-майора Федора Малишкіна, виголошеній на І антибільшовицькій конференції 12 квітня 1943, а саме витримки про національне питання:
“Ми вважаємо, що національну свободу в майбутній Росії дійсно слід практично втілити. Коротко нашу позицію в цьому питанні, як уже казав генерал Власов, можна сформулювати таким чином: національна свобода для всіх народів, аж до самовизначення, аж до відокремлення. Ось як ми дивимося на національне питання, абсолютно чесно і відкрито про це заявляючи. Чи означає це, що це питання треба практично розв’язати негайно? Ні. Здається, що спроби практичного розв’язання цього питання зараз, на самому початку нашого руху, до остаточного розгрому більшовизму, призвели б тільки до ослаблення визвольної боротьби. Це означало б скерувати наш Визвольний рух по вузьконаціональних каналах. Це означає роздрібнити наші сили вже на самому початку боротьби, а не домагатися об’єднання всіх антибільшовицьких сил, що стоять на позиціях наших ідей. Певна річ, що питання національної свободи значною мірою залежатиме від ступеня участі кожного народу в цій визвольній боротьбі. Інакше і не може бути! Ми абсолютно відкрито говоримо: ми заступаємо те переконання, що в Новій Росії потрібно втілити національну свободу аж до самовизначення, аж до відокремлення, Однак, цю задачу можна буде вирішити лише після вирішення основного, найголовнішого, завдання – повалення більшовизму, знищення влади Сталіна.”
Втім, той самий Сталін подібне писав і у своїй конституції 1936 року, і випускати зі своїх рук українців чи кого-небудь ще він також не поспішав.
При просуванні на схід німці зайняли тільки мізерну частину районів Росії, тож Власов із самого початку надавав українським полоненим великого значення. Втім, серед цивільного населення України його ідеї поширення не набули, про що свідчать совєтські документи. Повідомлення партизанського з’єднання Івана Шитова від 28 травня 1943 містить згадку, що «офіцери РОА приїздять в Україну з метою вербування населення, але успіху не мають». Ще одне підтвердження дає звіт партизанів Рівненщини за червень і липень 1943 року: Власов не має жодного авторитету серед українського народу. Всі спроби Власова втягнути українців до своєї армії не увінчалися успіхом.
Попри це, за наказом генерала Курта Цайцлера про евакуацію з прифронтових смуг в Україні мешканців від 14 до 65 років скеровували у розпорядження РОА. У Галичині влітку 1944 року німецькі жандарми роззброювали українську поліцію та навіть вояків Українського Визвольного Війська (УВВ), та відсилали їх до таборів РОА. Користуючись безладом, українці тікали по двоє-троє, знаходили українську установу, і там одержували або покликання до дивізії СС «Галичина», або іншу посвідку з проханням з’явитися через два тижні. За цей час вони вже могли знайти знайомих або працю в селян.
Наприкінці 1943 року 65% курсантів школи в Дабендорфі були українцями, які попросили про переведення до УВВ, щойно почули про проголошення його штабу. А за спогадами українського старшини з РОА з Полтавщини, його частина, що прибула до Штеттіна у березні 1944, де відбувалося формування нових відділів під керівництвом полковника Матвія Сахарова, тільки тоді довідалася про існування Українського Визвольного Війська, і близько двох сотень українців одразу попросили про переведення. У відповідь їм надіслали власовського агітатора, який почав розповідати про необхідність бити більшовизм спільними силами, що вони один народ, і так далі.
Після невдачі цієї заїждженої платівки перед українцями виступив уже німець, який засипав їх тими самими нісенітницями. Через кілька днів прийшла відповідь, що до УВВ можуть перейти тільки галичани. Після цього український старшина звернувся до свого зверхника із проханням його також перевести до УВВ, а той накинувся на нього зі словами «ізмєннік», «большевік», «посраміл чєсть мундіра русского офіцера». Переконавшись у марності своїх намагань, одного дня 120 українців просто втекли до штабу УВВ у Берліні, де їх уже розподілили по українських частинах.
Випуск курсів пропагандистів РОА в Дабендорфі
КОНР
Непослідовність німецької політики на Сході зумовлена відсутністю чіткого її бачення, про що націонал-соціалісти вели дискусії ще до приходу до влади. Якщо не вдаватися до розгляду поглядів кожного високопосадовця Райху, можна виділити дві основні концепції. Перша передбачала могутню Росію, на яку мали спиратися (або входити до її складу) і сусідні народи. До прихильників цієї концепції належали такі не останні люди в Райху, як райхсфюрер СС Гіммлер та райхсміністр закордонних справ Ріббентроп.
Протилежною була концепція національна, яку обстоював райхсміністр зайнятих східних територій Розенберг: він пропонував розчленувати СРСР утворенням на його території національних держав із власними урядами. Цей підхід підтримували керівник Бюро добровольців сходу при Головному Управлінні СС Фріц Арльт, та керівник Політичного відділу Східного міністерства Лейбрандт.
Вже у квітні 1941 за наполяганням Герінга проект відновлення на зайнятих територіях СССР національних держав (у тому числі й України) відкинули, вирішивши перетворити їх на райхскомісаріати з німецькою адміністрацією. Проте це було проміжним рішенням, і дискусії навколо майбутнього звільнених від більшовизму територій не вщухали.
Замах на фюрера схилив шальки терезів на користь Гіммлера: після цієї події він став командиром резервних армій, і в пошуку джерел поповнення переглянув своє дотепер негативне ставлення до Власова. МЗС Райху також спершу заявляло, що «є компетентним лише у стосунках з офіційно визнаними урядами», проте після затяжного конфлікту з відомством Розенберга (який тягнувся ще з 1934) стало по боці СС в особі Гіммлера.
Після зустрічі з райхсфюрером 16 вересня 1944 Власов отримав дозвіл для співробітників свого штабу агітувати серед за перехід до РОА вояків неросійських формувань при німецьких військах. В обхід очолюваного Альфредом Розенбергом Райхсміністерства зайнятих східних теренів Гіммлер зміг отримати дозвіл Гітлера на організацію єдиного політичного центру різних народів, який мав отримати назву «Комітет визволення народів Росії» – КОНР. Згідно з міркуваннями Гіммлера, з окремими національними комітетами було б значно складніше домовлятися, ніж із одним Власовим, під чиє керівництво у складі КОНР мали перейти всі формування зі східних народів та робітники, які тоді опинилися в Німеччині.
14 листопада у Празі відбулося засідання КОНР, на якому проголосили «Маніфест Визвольного руху народів Росії», також відомий, як Празький маніфест. Серед головних вимог маніфесту були право народів на самовизначення, відміна примусових робіт, свобода слова, друку, зібрань, та релігії – дивовижна програма, якщо подумати, що попередньо її треба було узгоджувати з націонал-соціалістами.
Очільник Української Національної Ради Федір Богатирчук
Як українське представництво, у КОНР створили Українську Національну Раду, яку очолив лікар-рентгенолог Федір Богатирчук – чи не найяскравішим приклад меншовартості та манкуртства. Його випадок особливо цікавий, бо у Першій світовій цей уродженець Києва був начальником санітарного поїзда Січових Стрільців, проте з українським народом асоціював себе мало і не сприймав «сепаратистську лінію Розенберга», а тих, хто не хотів підпорядковуватися Власову, називав шовіністами. Чи то від наївності, чи то від лукавства, Богатирчук уподібнювався москалям і заперечував причетність російського народу то того культурного та національного гніту, який проводив царат, і наполягав на тому, що спершу треба спитати у всього українського народу, в якій формі він бачить державу – як справжній демократ, рівень національної свідомості та політичної грамотності електорату, вцілілого після років червоного терору та втечі свідомих людей на захід, професор медицини виніс за дужки.
Федір Богатирчук відбував розмови з багатьма українцями, яких турбувало майбутнє нашої Батьківщини. Одним із гостей був генерал Іван Омелянович-Павленко, який справив на Богатирчука враження чоловіка, що «не раз дивився смерті прямо в вічі». Як і в кожного українця, першим його питанням було про погляди КОНР на самостійну Україну. Український генерал погодився з тезою, що наразі всі ці розмови це повітряні замки, і «з милою усмішкою» погодився відкласти це питання до часу, коли не лише російських, а й українських більшовиків виженуть з України. Несподівано те, що Омелянович-Павленко запевнив Богатирчука у повній підтримці маніфесту.
Генерал Іван Омелянович-Павленко
Заступником Богатирчука був Юрій Олександрович Музиченко. До війни працював у культурно-освітньому відділі Київської радіостанції. Для участі у Празькій конференції друзі дістали йому чорний фрак, який він по дорозі пропив.
Щоб здобути прихильність українців, вищезгадана Українська Національна Рада видала українськомовну летючку, в якій ішлося про створення КОНР і нібито координацію дій з РОА і навіть з УПА. Скидали її над іще утримуваних німецькою армією територіями Східної Європи та суміжні українські землі, вже захоплені ЧА. Кумедно, що закінчувалася листівка націоналістичним гаслом «Слава Україні».
Як свідчать заяви Власова, найбільше, на що могли розраховувати частини УВВ у складі ЗС КОНР – тільки на певну автономність “декоративного характеру”. Однак це зовсім не означало його згоди на негайне об’єднання українців з російських батальйонів у національні формування у складі ЗС КОНР. Внаслідок цього за весь час існування російських частин німецького війська питома вага українців у їхніх лавах залишалася досить значною серед не тільки солдатського, а й старшинського і ще більше підстаршинського складу. На це, зокрема, вказують вже самі прізвища офіцерів. Дописувачами часопису РОА “За мир і свободу”, відповідальним редактором якого він працював, були офіцери-українці А. Максименко, О. Петрусевич, М. Сергієнко, лейтенант Т. Гавриленко.
Десятки українців опинилися на керівних посадах більшості відділів штабу ЗС КОНР. Зокрема майор Б. Климович був офіцером для особливих доручень, Григорій Кременецький – шефом зв’язку, капітан Науменко – начальником відділу кадрів, майор Григорій Свириденко – начальником одного з підвідділів Т-го (мобілізаційного) відділу, полковник А. Денисенко – начальником 2 підвідділу (військові школи) 8 відділу (військової підготовки), старший лейтенант М. Ващенко – начальником 3-го підвідділу (кавалерії) 9 (командного) відділу, капітан А. Сопченко – інспектором з пропаганди 10 відділу серед добровольців у з’єднаннях вермахту. Адміністративну секцію очолив капітан С. Шушкевич, спецзв’язку – М. Томашевський. Серед старшин розвідувального відділу цього штабу були майор І. Кирпа, лейтенанти Ярослав Марченко, Юрій Ситник, А. Главай, С. Пронченко. Заступником головного редактора часопису «Зоря» був українець Михайло Ковальчук.
Коли взимку 1945 року дійшло до формування національних армії, то першою дивізією РОА командував генерал-майор Сергій Буняченко, кавалер 2 медалей для східних народів та Залізного Хреста ІІ класу. За словами Федора Богатирчука, цей уродженець Курська був «чистокровним українцем» (при цьому з квітня 1918 у лавах ЧА воював проти УНР), а сама дивізія на три чверті складалася з українців. До кінця квітня 1945 року дивізія налічувала 11865 вояків.
Володимир Баєрський (ліворуч)
Найцікавішим кадром можна вважати Володимира Баєрського. Народився він у селі Бродецьке Київської області. Про його походження є дві версії: за однією, він був поляком, за другою – нащадком козацького ватажка Гамалії. Закінчив Військову академію імені Михайла Фрунзе, у званні полковника служив ад’ютантом маршала Совєтського Союзу Михайла Тухачевського. Потрапив у полон під Харковом 25 травня 1942. Був у вінницькому особливому таборі полонених разом із Власовим. 1 вересня став командиром РННА і виступив проти її розформування на полки при німецьких частинах. Відрізнявся норовливим та незлагідним характером по відношенню до німецького командування, за що його усунули від командування. У РОА служив заступником шефа відділу пропаганди штабу ЗС КОНР Федора Трухіна. 27 лютого 1945 отримав підвищення до звання генерал-майора.
Саме згаданий вище характер Баєрського прискорив його смерть. 5 травня він виїхав із села Разбоден під Каплице (Чехія) в район Праги за наказом Трухіна для встановлення зв’язку з Північною групою генерал-майора Буняченка з Власовим. При проїзді через Пршібрам його схопили чеські партизани під командуванням капітана Смірнова. Останній, схоже, не підбирав слова, за що одержав ляпас. Був це польський гонор чи козацька вдача, історія замовчує, а генерал-майора Баєрського повісили того ж дня.
Газетна боротьба
Суперечка стосовно власовської акції розгорнулася і на сторінках преси, а саме навколо газети для російських добровольців «Зоря», в якій головним редактором був колишній політрук ЧА Мелетій Зиков. На сторінках своєї газети він популяризував ідею об’єднання всіх поневолених СРСР народів навколо Власова. Самостійницькі прагнення цих же поневолених народів були власовцям осоружні, і Зиков звинуватив українську берлінську газету «Нова Доба» в поширенні ідей українського націоналізму. На цей закид і переведене відділом пропаганди верховного командування Вермахту (АВП ОКВ) слідство редактор «Нової Доби» журналіст Геннадій Которович 13 лютого 1943 року надіслав спростування закидів Зикова.
Метелій Зиков (у формі) та Георгій Жиленков
На якийсь час боротьба припинилася. Додатково цьому посприяло зникнення Зикова вже у 1944 році – хто б міг подумати, що колишній політрук Червоної Армії, який у таборі Дабендорф не користувався загальною банею, виявиться євреєм. Постать Зикова одна з найзагадковіших у власовському русі, тим паче, що його життєпис до полону відомий лише з його власних слів, проте він виходить за межі цієї статті.
Після створення КОНР Альфред Розенберг написав для газети «Völkischer Beobachter» статтю «Мільйони у протибільшовицькому фронті», яка також критикувала спроби Власова підпорядкувати собі українські формування. Серед іншого, там зазначалося:
“Допоможемо спільній справі, стримуючи деяких занадто запальних прихильників РОА перед причеплюванням Андріївського Хреста також і тим, що досі билися під своїми емблемами.”
Також стаття закликала не забувати, що не московити, а саме українці своїм активним та пасивним спротивом завдають шкоди більшовизму в запіллі.
У відповідь у № 330 тієї ж «Völkischer Beobachter» від 7 грудня 1944 року вийшло інтерв’ю генерала Власова німецькому журналісту під заголовком: «Українська визвольна боротьба».
“Як оцінюєте ви, пане генерале, боротьбу українського повстанського руху на українських землях, що їх знову зайняли більшовики?”
“З військових міркувань, я не можу повідомити вас про все, що мені відомо і що вкаже на великий обсяг боротьби, яка йде на Україні проти Сталіна й більшовизму. В цю хвилину неможливо дати огляд всіх тих сил, що за щастя і незалежність українського народу ведуть боротьбу проти більшовизму. Немає, мабуть, ні одної оселі в Україні, в якій не було б хоч би одної малої групи українських націоналістів, що не присвятили б себе святій та повній жертв боротьбі за добро українського народу, Ясно, що ця боротьба лише тоді може привести до перемоги, коли об’єднаються всі зусилля. Це об’єднання національних змагань знаходить тепер свій живий вияв в українському повстанському русі.”
“Чи український народ в інтересах спільної боротьби проти більшовизму мусить пожертвувати своїми окремими інтересами?”
“Ні в якому разі, Коли селяни двох сіл сходяться разом, щоб зміцнити спільну греблю, якій загрожує повінь, чи це означає, що вони тим самим уже все зробили для спільної справи? Український народ має свою власну історію і свої власні змагання. В обличчі небезпеки він мусив часто шукати союзу з російським народом. Так само й російський народ у важких годинах своєї історії звертався по допомогу до українського народу. Спільні зусилля цих обох народів рятували їх тоді від загибелі. Якщо великий син українського народу Богдан Хмельницький звернувся по допомогу до російського народу, то він це зробив не для того, щоб повернути в ярмо українців, але, щоб свій народ врятувати від вторгнення поляків. Чи винен, що в цьому російський народ, що подану українському народові братерську допомогу пізніше царат використав для поневолення українців? Російський народ плекає супроти українського народу ніщо інше, як лише почування братерства і спільноти долі. Або більшовизм знищить один і другий народ, або ці народи спільними силами покінчать з більшовицькою тиранією. Та супроти необхідності спільних зусиль ніхто з нас не думає, що він має право після перемоги узалежнювати національну долю другого народу від яких-небудь умов. Хай кожний народ сам вирішує свою долю”.
“Як, на вашу думку, поставиться до національної боротьби українського народу за його свободу червона армія і особливо ті її формації, в яких переважає український елемент?”
“Чим більше вояків червоної армії переконаються про справжні цілі війни, що її далі ведуть більшовики, тим більше їхні симпатії перехиляться на бік національних сил, що борються проти тиранії Сталіна. Вже тепер дедалі важче стає більшовицьким окупантам на Україні обманювати червоноармійців.
Ясно, що визвольну боротьбу українського народу підтримують в першу чергу місцеве населення та українці, яких обманом або примусом втягнули до червоної армії.
Я переконаний, що маніфест Комітету Визволення Народів Росії, не зважаючи на всі протизаходи більшовицької влади стає щораз більше відомим червоноармійцям та що він причиниться до яснішого розуміння цілей визвольної боротьби, а тим самим і цілей національної боротьби всіх народів, що живуть на терені Совєтського Союзу”.
У людини, незнайомої з історією України після цього інтерв’ю може скластися враження, що кращого друга, як генерал Власов, в українського народу і бути не може. Втім, таку ж відповідь на питання про «дружбу» українського народу та московської орди дав би перший-ліпший комісар.
Найкращим місцем для спостереження «дружби народов СССР» були скупчення «совєтських людей» за німецькими дротами. Це були табори військовополонених, «остарбайтерів», концтабори. Характерно, що в цій мішанині поневолених СРСР народів усі без винятку не терпіли росіян. Ворожнеча іноді набувала гострих форм, бо росіяни «по прівичкє» і далі намагалися верховодити над «собратьямі» та повчати їх. Однак «собратья» йшли своїм шляхом. Це не подобалося «передовому народу» і на голови «інородцев» сипалися прокльони й погрози: «ізменнікі родіни», «фашістсткіє пріслужнікі» і т. д.
Ще одним прикладом відношення до українців слугує уривок із листа вояка з частин РОА до своїх товаришів:
“Дорогий друже! Російська чорносотенщина не дає нам дихнути. Українською мовою забороняють говорити, нищать українські газети й літературу. Якого біса вони нас загнали в Нормандію? Адже ж тут не большевицький фронт.”
Нахабства москалям ніколи не бракувало. Так, начальник штабу ЗС КОНР, генерал-майор Федір Трухін у номері берлінської власовської газети «Воля Народа» від 18 листопада 1944 року зовсім не намагався пом’якшити свої висловлювання, а прямо писав, що «Збройні Сили Визволення формуватимуть усі народи, що населяють Росію, в їхніх лавах можуть бути і росіяни, і українці, білоруси і татари, народи Кавказу, Туркестану, і Сибіру».
Приписати до власовського руху Українське Визвольне Військо він також не посоромився: «Якими ж резервами ми володіємо? Перш за все, ми маємо згуртовані в боях і які пройшли сувору школу війни на Східному Фронті, на Балканах, в Італії і Франції кадрові частини Російської Визвольної Армії, Українського Визвольного Війська та інших національних формувань».
Випуск російської газети «Воля Народа» зі статтею Федора Трухіна
Відсіч на це нахабство кацапи отримали на організованій Німецьким науковим інститутом закордонних справ конференції, що проходила 6-16 січня 1945 року у Ваймарі. На конференцію прибули 160 делегатів від 25 націй. КОНР представляли Лев Дудін, Жилєнков, та Федір Малишкін. Представників інших «народів Росії» не було – «власовщина» подбала, щоб не допустити на конгрес українців, яких серед східноєвропейців у Німеччині було найбільше. На конгрес українці дісталися нелегально.
Генерал-Майор Малишкін прочитав доповідь «Крах більшовицької ідеології», в якій говорив лише про Росію та російський народ. Після закінчення доповіді шведський журналіст поставив запитання:
– Чи українські партизани, що боряться тепер в Україні пов’язані з власовським рухом?
Малишкін відповів:
– Так, це є відрух російського визвольного руху.
Тоді з місця, праворуч від шведської делегації підвівся український представник і вигукнув німецькою мовою:
– Українці боряться за Українську Соборну Самостійну Державу і з «власовським рухом» нічого спільного не мають»!
Заскочений такою несподіванкою Малишкін послався на «широку тему» і відмовився відповідати.
Провадили агітацію власовці і в таборах остарбайтерів. За спогадами українського остарбайтера Леоніда Полтави, навіть тим українцям, які виявляли бажання записатися до української частини, німецькі коменданти таборів відповідали, що можуть іти до армії Власова. Розуміючи різницю, хлопці лишалися в таборі. Інколи власовський підхід «какая разніца» просто висміювали.
Не минали своєю увагою власовські пропагандисти і українських дітей, які служили в Юнацтві протиповітряної оборони: втім, українські юнаки «народом Росії» себе аж ніяк не вважали. Натомість відомий конфлікт між українськими юначками у таборі Пютніц, про що лишив спогад провідник української молоді Тиміш Білостоцький:
“Одначе найбільше вславився табір у нас непорозуміннями та інцидентами між двома українськими дівочими таборами зі східної і західної України.[…] Були серед юначок зі східної України такі, що властиво почували себе «русскими», а при зголошенні подавали себе українками, думаючи, що так буде краще, що скоріше позбудуться ненависного «ОСТ» та що українок будуть краще трактувати. Вони говорили все російською мовою і якщо не явно то скрито ненависне їм було все українське; або як і тепер часто трапляється вважались вони українками тому, що родились на території України, чи проживали довше на Україні. Тепер коли пішла широко акція ґен. Власова та піднесли вони відважніше голову, коли почали приїздити до них пропагандисти а відтак і провідники російського руху, стали вони розсівати таку ненависть до українства та такими спеціальними способами, що треба було справу негайно остаточно вирішити. До того д тепер в таборі не без вини був російський провідник кап. Лазарев і провідниця Чехірова, що постійно збирали своїх юначок на Гутірки та лекції, привозили російський часопис «Воля народа», виголошували шумні промови про неминучу перемогу на сході, чого забезпеченням буде РОА; не треба дивуватись, що таким одиницям серед наших юначок було справді годі витримати.
Зібравши всіх юначок, Білостоцький сказав тим, хто відчуває себе росіянкою, скинути українські національні відзнаки та перейти до російської групи. На здивування коменданта табору він відповів, що ні табір, ні українська юнацька група, ні український народ не може мати користі з таких одиниць. Із 300 дівчат лише семеро перейшли до російської групи і з того часу був спокій.”
КОНР звернувся до організатора іноземних юнацьких формувань гавтпаннфюрера Зіґфріда Нікеля з вимогою передати під команду Власова всю молодь східних народів. І хоча спершу гавтпаннфюрер Нікель не дозволяв віддавати навіть московитів, та його опір тривав недовго. Згідно з традиціями німецької бюрократії, Тиміш Білостоцький довідався про це майже випадково (від керівника білоруської молоді Михайла Ганька).
Становище врятувало визнання 12 березня Українського Національного Комітету як єдиного представницького органу українців у німецькій державі. Його очільник, генерал Павло Шандрук, прийняв у себе Тиміша Білостоцького та керівника відділу молоді Українського Центрального Комітету професора Зенона Зеленого. Генерал Шандрук виявив велике зацікавлення справами української молоді і твердо заявив, що ні про яке підпорядкування українських дітей власовському комітету не може йтися. Для противаги пропагандистам РОА вже наступного дня до Тиміша Білостоцього зголосилися троє українських підстаршин.
30 січня 1945 у Дабендорфі з Андрієм Власовим зустрівся Павло Шандрук. Нижче подаємо спогади українського генерала про цю розмову, яку можна сміливо назвати розмовою архетипів українця і москаля.
“Моє перше враження від генерала Власова було гарним: приємний чоловік мужнього типу, досить високий, у простому військовому кітелі без еполетів або інших військових відзнак. Обмінюючись першими формулами ввічливості, я помітив, що у генерала Власова дуже виразний та низький голос. За декілька хвилин німецький офіцер приніс пляшку коньяку та чарки. Я налив собі одну чарку, хоча не п’ю, а генерал Власов постійно підливав собі.
Ми перейшли до справ, що мали спільний інтерес для нас обох. Я намагався говорити як можна менше та віддати ініціативу генералу Власову. Нарешті він поставив пряме запитання: чому я проти того, щоб Український національний комітет став частиною КОНРу як незалежне угрупування. Він вважав це цілком ймовірним, особливо відтоді, як КОНР вже мав українське відділення, що може органічно злитися з Українським національним комітетом. Він намалював оптимістичну картину влади КОНРу та Українського комітету як його частини та декілька разів підкреслив, що я буду його першим заступником не тільки у військових, але й у політичних питаннях.
На тривалу доповідь в такому напрямку я відповів, що існує невеличка перешкода на шляху реалізації його планів “возз’єднання”, цитую: “Український народ не є народом Росії, і червона Москва захопила Україну оманою, так само як 260 років тому вчинила царська Росія”. Власов швидко перервав мене і сказав, що досить добре знає історію українсько-російських відносин, але всі ці війни – у минулому, а ми маємо йти разом, тому що роз’єднані та ворожі, ми втрачаємо силу, яка нам потрібна, щоб подолати більшовизм. Всі інші національні представництва також прямують тим курсом, що я взяв.
Я відразу побачив пастку, поставлену для мене, і відповів, що, на жаль, Україна була змушена боротися не просто з більшовиками, але взагалі з московським імперіалізмом, і таким шляхом Україна буде йти і надалі. Примруженими очима з-під окулярів генерал Власов кинув на мене гострий погляд та змінив тему на “особисті перспективи” для мене. Я мовчки подумав, що незважаючи на студіювання марксистської діалектики, ви дуже наївна людина, що вірить нібито фактор особистих амбіцій може мати на мене вплив. В той момент я й не помітив, як звів догори руку та повторив йому те саме, що вже казав німцям: ви підете своїм шляхом, я піду іншим, і лише в інтересах боротьби проти спільного ворога ми будемо координувати наші військові дії.
Після цього мені здалося, що генерал Власов дуже роздратувався та випалив, що я повністю руйную справу, в той час коли німці переживають труднощі, і що мені слід чекати наслідків.
“Я розумію, що ви – політик”, – сказав генерал Власов. Запала довга тиша, бо я не бачив необхідності відповідати. Коли генерал Власов запитав, яким вважаю розвиток подій на фронтах, я знов відчув спробу загнати мене в пастку. Я промовив, без сумніву, він більше, ніж я, обізнаний з ситуацією, він має комітет і штаб, я ж нічого не маю. Здалося, моя відповідь спровокувала його або він вже забагато випив, тому що почав гаряче розповідати, що за два-три місяці буде мати шість дивізій і зробить похід на Україну. Я контролював себе впродовж всієї розмови, але зараз я не міг далі стримуватися, я підскочив запитуючи:
“Чому саме на Україну?”
Власов відповів: “Бо матеріальні ресурси там кращі, а люди вороже ставляться до більшовиків”.
Я знов відповів, що він помиляється, вважаючи, що Україна ворожа тільки до більшовиків. Українська нація ворожа до всіх москалів без винятку, і якщо вони атакуватимуть Україну, населення буде боротися і з ними. Власов втратив рівновагу та вигукнув: “Я збираюся побити вас та ваш народ”. Моя відповідь була тихою та спокійною: “Можливо, що ви всіх нас розіб’єте, те саме намагалися зробити Денікін з Врангелем”.
Тут Власов, мабуть, переборов своє роздратування та сказав: “Добре, якщо ви не хочете йти разом, ви не зобов’язані. Не будемо сперечатися, та у будь-якому випадку ми мали приємну розмову”. Не думаю, що уся розмова була приємною для нього, але нічого не сказав, розуміючи, що то було виявлення його діалектики.”
Підсумки
Під впливом непередбачуваних обставин Другої світової війни чи власних ілюзій, українці стали доволі значною частиною власовського руху. З останнім дива не сталося: повторюючи ті самі більшовицькі обіцянки про вільну працю і можливість самовизначення, московити, попри свою критику комунізму, мали на меті ту саму «єдину й неподільну» і були нездатні розглядати поневолені народи як щось окреме від себе. Можливо, крім відвертих запроданців та манкуртів у власовському русі були й наївні люди, які вірили в обіцяну Празьким маніфестом українську автономію, та не бракувало й тих, хто опинився у лавах РОА проти власної волі. Таким чином, спекавшись рабства червоної Москви, наші співвітчизники стали борцями за Москву білу, яка, незалежно від свого забарвленням, завжди лишалася загрозою українській самостійності.
І. Книголюб
