1 квітня 2020 року легендарному українському поетові-пісняру Вадиму Крищенку виповнилося 85 років! Це чоловік, для котрого весна – не пора року, а стан душі, бо його творчість пронизана любов’ю, і всі слова ллються, як пісня. Далеко не кожен поет має звання народного артиста – у вір воно є! Наше інтерв’ю з Вадимом Дмитровичем відбулося незадовго до його ювілею.
– Ви написали величезну кількість віршів і на своїй сторінці в Facebook майже щодня додаєте щось нове. Чи легко вам говорити прозою?
– (Сміється). Я ще й пишу прозу. До цього я підійшов вже маючи великий запас поетичних творів, видав до цього близько 50 книжок. І в останню книжку, яка вийшла цього року – «Те, що на серце лягло» – додав ще прозові твори. Взагалі я журналіст, у мене було багато статей, рецензій, завжди відгукувався на ювілеї моїх близьких друзів. Я писав статті і коли ми довго товаришували з такою для мене великою людиною, як народний артист України Дмитро Михайлович Гнатюк, писав і про Героя України Бориса Олійника, і про інших друзів. І мені здавалося, що свій поетичний дар я можу перенести і на прозу. Десь років 5-6 тому я почав трішечки писати прозові твори, вийшло кілька новел, першу з котрих я опублікував у газеті «Культура життя», далі – в «Літературній Україні». Багато хто мені подзвонів і казав, що моя проза дуже поетична, і що треба продовжувати писати. Далі в журналі «Дніпро» я опублікував оповідання «Коханка». І один відомий письменник мені сказав, що прочитав це оповідання, яке зайняло усього сім-вісім сторінок, але у нього враження, ніби прочитав великий роман. Мене це надихнуло.
– Так тепер Ви не тільки поет-пісняр, але ще й прозаїк!
– Я в житті зустрічався з багатьма цікавими людьми – композиторами, виконавцями. Думаю, що те, що я знаю, мабуть, не знає ніхто. І в мене з’явилися невеликі згадки-оповідання, в які я додав факти з життя, що зробило їх дуже цікавими. Наприклад, пишучи про Дмитра Михайловича Гнатюка, я згадав про його дружбу з незабутнім актором Миколою Федоровичем Яковченком. Якось зустрічає його Яковченко і запитує: «Дімо, скажи мені, а що таке мистецтво?» Він каже: «Мистецтво – це талант, помножений на працю». Той йому: «Ні! Ти знаєш, як комар ходить по-маленькому? А це – ще тонше діло!» Ми часто їздили з Дмитром Михайловичем по Черкащині та інших областях, особливо в останній період, коли йому вже було за 80, я радію, що він був учасником багатьох моїх авторських концертів. Він завжди виступав останнім, виконував кілька пісень. І у нас був такий знак: коли він закінчував співати, а мені треба було виходити на сцену, він стукав правою ногою (сміється).
– Ваші концерти практично завжди проходять з аншлагами. Як Вам це вдається?
– В мене нема ні державної підтримки, ні деяких спонсорів багатих, є люди, які купляють квитки та за ці гроші відбудеться цей концерт. Але і в 2015, і в 2017, і в 2019 в мене були аншлаги у Палаці «Україна». Мабуть у такому віці як 85 років навряд чи хто зможе зібрати повний зал місткістю майже на 4 тисячі місць, це все-таки показник, і це дуже приємно. В свої часи на моїх концертах були президенти, були дуже добрі вітання. Пам’ятаю, в мене було велике пісенне-духовне дійство «10 Господніх заповідей», воно чотири рази відбувалося в Палаці «Україна» та було резонансним. І ось дзвонить мені заступник міністра культури та й каже: «Я вчора був на вашому дійстві, хочете, скажу своє враження?» Я подумав, що він скаже, що було не канонічно, щось не так. А він зробив паузу і сказав: «Це потрясіння!»
– Які ще факти, пов’язані з Вашою творчістю, для Вас є особливо зворушливими, цінними?
– Слова з моїх пісень вибиті на могилах двох знакових співаків: народного артиста України Івана Мацялко – цитата з «Дві зорі» та народної артистки Раїси Кириченко – цитата з «Бабине літо». Мої пісні виконували і українські співаки, і російські: Софія Ротару, Олександр Сєров, Олександр Морозов та інші, але всі виконували українською мовою, бо я не написав ні однієї пісні російською. І я намагаюся робити так, щоб у моїх піснях люди відчули поезію.
– Чи було таке, що композитор написав музику на Ваші вірші, а вона Вам не сподобалася?
– (Сміється). Багато було таких, серед них навіть відомі композитори. Колись мені Ігор Шамо – композитор, якій написав «Як тебе не любити, Києве мій!» – казав: «Вадиме, не треба сто пісень, які звучать один раз. Треба одна пісня, яка звучить сто разів». І у мене є багато десятків пісень, які вже живуть 30, 40 років. Найбільш відома – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», яку в своєму фільмі «Вогнем і мечем» використав Єжі Гоффман, і яка вже ввійшла в світовий кінематограф. Але, на жаль, ми як автори там не були вказані, тому що вони думали, що це народна пісня.
Кажуть, що коли старіють поети і композитори, старіють і виконавці. Я намагаюся зробити так, щоб моя пісня не старіла. І хочу почитати вам свій короткий вірш:
В моє вікно поглянув вечір
І тихо мовив: «Як ти там?»
«Додумую вірші старечі,
Щоб передать їх пізнім снам».
Всміхнувся вечір, щоб утішить,
Сказав, повільно догора:
«Людина, котра пише вірші,
Не може зватися «стара»!»
Наталія КРЯЖ