Оборонців Маріуполя, які виходили з “Азовсталі” за наказом, вже 16 місяців утримують у російському полоні. Про їхню подальшу долю, стан і досі нічого невідомо. Єдине, в чому всі точно запевнилися, — вони перебувають у надважких умовах. Так само, як і інші захисники України, які потрапили у російський полон, боронячи країну на інших ділянках фронту. Захисниця Валерія “Нава” Суботіна, яка повернулася в Україну в рамках обміну 10 квітня, розповіла історію боротьби за неї. Та наголосила, що кожен має продовжувати робити все можливе, аби всі захисники повернулися з російського полону.
Досвід боротьби за “Наву”
Публічною Валерія Суботіна була ще до початку повномасштабної війни. Вона була прес-офіцеркою, речницею різних підрозділів. Дружила з журналістами.
“Про мене було більш ніж достатньо інформації в інтернеті. Тож була вона і в доступі ворога. Звісно, через це і через те, що я є офіцером та виконувала обов’язки помічника командира одного з підрозділів до мене була надмірна увага в полоні, що є мінусом”.
Але, ділиться, інших мучать теж. Деяких навіть значно більше. І це без якоїсь там публічності.
Під час оборони Маріуполя на території заводу “Азовсталь” Валерія одружилася з прикордонником Андрієм Суботіним. Наступного дня, виконуючи бойове завдання, Андрій загинув. Валерія ж разом із побратимами за наказом вийшла з території заводу й потрапила у російський полон.
Всі, хто на фото — повернулися на волю. Фото зроблене 17.05.2022
“Батьки мого чоловіка не отримали від мене жодних інструкцій — говорити про мене в ЗМІ чи ні. Я лише сказала батькові про наказ вищого командування і що це буде довгий полон для мене. Так я думала, і так власне сталося”.
Вони самі вирішили, що говоритимуть про Валерію.
“Вони взяли на себе цю відповідальність і я їм за це вдячна. Мама робила все вірно — організовувала акції-читання моїх віршів. Давала дуже стримані і виважені інтерв’ю. Долучала до цього важливих для мене людей. Вони всі скооперувалися і підтримували одне одного. Спілкувалися з громадськими організаціями. Батьки постійно були на зв’язку з Координаційним штабом, міжнародними організаціями. Також із моїм підрозділом. Мене офіційно подали в розшук. Спілкувалися з тими дівчатами, яких обмінювали”.
Мати Андрія боролося за визволення Валерії
По суті, ділиться Валерія, батьки зверталися куди тільки можна. А ще — виходили на всі можливі пікети.
Чи потрібно давати розголос про полонених
Валерія каже, її часто питають, як вчинити правильно. Допомагає чи шкодить публічність? Як витягти свого рідного?
“Вкотре скажу — я не знаю. Чи допомогла активність батьків пришвидшити обмін? Не знають достеменно ні вони, ні я. Тому боріться. Як саме — вирішуйте для себе. Публічно чи ні. Та не давайте забути про тих, хто зараз десь між життям і… Бо полон — це не зовсім життя.”
За словами Валерії, повернути полонених до справжнього життя є можливість. На відміну від втрачених назавжди.
“Боріться. Неважливо, чи є у вас там хтось конкретно. Бо є. Ті, хто вас врятували. Герої Маріуполя”.
Як публічна боротьба допомагає звільненим
Валерія згадує, перебуваючи в полоні, майже за рік до неї всього двічі дійшла інформація про боротьбу за неї. І це врятувало її морально.
“Я там сподівалася, що про мене говорять. Що про мене кричать. Що ніхто з тих, хто мене знає не опустив руки. Не змирився. Не почав “просто жити” поки я там. Коли я приїхала і дізналася, що вони боролися за мене, навіть не в публічній площині. Взагалі. Це мене підтримало. Це означало, що вони, а також мої друзі, мої знайомі і навіть знайомі знайомих про мене не забули”.
Захисниця впевнена, що жорстоке ставлення до неї зумовлене було явно не тим, що на неї чекають батьки і продовжують боротьбу. Але, наголошує, якщо ви говорите, треба думати що ви говорите.
“Ті, хто зараз у полоні, нас не чують. Але колись неодмінно дізнаються – хто їх не забув. Хай в цьому списку будуть всі наші імена”.