В українській культурі зимові свята завжди були сповнені чудес та містики, коли повсякденне життя переплітається з надприродним світом. Саме цю атмосферу майстерно передав Микола Гоголь у своїй повісті “Ніч перед Різдвом” зі збірки “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Чарівна історія про коваля Вакулу та його пригоди з чортами і відьмами заради коханої Оксани стала яскравим відображенням українських різдвяних традицій й колориту сільського життя.
Розповідаємо найцікавіше про “Вечори на хуторі біля Диканьки”: історію створення, реакцію критиків та як до збірки ставився сам Микола Гоголь.
Історія написання збірки “Вечори на хуторі біля Диканьки”
У 1829 році, щойно переїхавши до Петербурга, юний Гоголь пережив низку невдач: спершу не зміг реалізувати себе як актор, а потім зазнав приниження в літературі — його перша поема “Ганц Кюхельгартен” отримала глузливі відгуки. Через це ображений автор-дебютант викупив і спалив майже всі доступні примірники.
У пошуках нової теми він звернувся до “малоросійського матеріалу”, добре знайомого йому з дитинства. Однак зробив він це не із сентименту до малої батьківщини, а під впливом моди на все українське, яка тоді панувала в Петербурзі. У столиці Російської імперії виходили популярні книжки про Малоросію та ставилися опери на українські сюжети, тож Гоголь влучив у літературний тренд — і не лише вдало скористався актуальною темою, а й став її “амбасадором”.
Микола Гоголь. Фото: Володимир Пилипенко
У написанні “Вечорів” Гоголь спирався на кілька джерел. По-перше, на листи від матері та сестер, які розповідали йому про народні звичаї та побут; і п’єси його батька Василя Гоголя-Яновського. По-друге, Гоголь вивчав літературу про Малоросію (зокрема, на нього вплинула “Енеїда” Івана Котляревського) та звертався до українського фольклору: пісень, вертепних драм, оповідок та легенд. Також Гоголь надихався творами Гофмана та Людвіга Тіка — поруч із фольклорними мотивами в збірці простежується поетика німецького романтизму.
У 1829-му в журналі “Отечественные записки” (“Вітчизняні записки”) з’явилася повість “Вечір проти Івана Купала” — перша з циклу “Вечори на хуторі біля Диканьки”. А у 1831–1832 роках вийшли друком “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” у двох томах.
Зокрема, до першої частини “Вечорів” належать твори “Сорочинський ярмарок”, “Вечір напередодні Івана Купала”, “Майська ніч, або Утоплена” та “Пропала грамота”. Друга частина містить повісті “Ніч перед Різдвом”, “Страшна помста”, “Іван Федорович Шпонька і його тітонька” та “Зачароване місце”.
Цікаво, що у “Вечорах” Гоголь взяв собі псевдонім Пасічник Рудий Панько. Це вигаданий персонаж, який нібито зібрав народні історії свого села Диканька та ділиться ними з читацтвом. Через такий прийом автор зміг створити враження, ніби перед нами збірка старих народних байок, а не книга професійного письменника.
Як реагували на книгу
Петербурзька публіка, яку приваблювала “екзотика” українських реалій, схвально сприйняла книгу. Зокрема, дуже тепло про неї відгукувався російський класик та друг Гоголя Алєксандр Пушкін: “Ось справжня веселість — щира, невимушена, без манірності, без пихатості. А місцями яка поезія! Яка чутливість! Все це так незвично в нашій сучасній літературі, що я досі не оговтався”.
Вже пізніше російський критик Андрєй Сінявскій писав, що Гоголь зачарував Петербург галушками, козачком, горілкою, сільським гумором — і зробив це напрочуд майстерно зважаючи на те, що “до ладу не знав ні країну, з якої все це вивіз, ні ту, куди привіз”.
Водночас критики звертали увагу на специфічний авторський стиль. Миколу Гоголя звинувачували в занадто довгих описах та “неймовірній багатослівності”, а також у “неправильності мови, що межувала з безграмотністю”. Одним із найрізкішим був відгук Ніколая Полєвого, який у своїй статті звернувся до анонімного автора:
“Ваші казки настільки незв’язні, що, незважаючи на багато чарівних подробиць, які явно належать народу, важко дочитати хоч якусь із них. Бажання підробити під малорусизм настільки сплутало вашу мову і виклад, що подекуди до сенсу не доберешся”.
“Вечори на хуторі біля Диканьки” Видавництво “Світовид”
Не бракувало контрастних вражень від “Вечорів” і серед українських класиків. Зокрема, Пантелеймон Куліш писав, що Гоголь показав російській публіці вигадану, барвисту Україну, переповнену фантастичними образами, безтурботними людьми та неймовірними пригодами. Він вважав, що письменник надто прикрашав побут і характери, іноді впадав у театральність, а народну поезію й пісні знав поверхнево. Утім, попри всі спрощення й перебільшення у творі Куліш визнавав в авторові яскравий талант.
А от науковець Михайло Максимович, історик Микола Петров та письменник Олесь Гончар не погоджувалися з тезою, що Гоголь мав поверхневе уявлення про Україну. Історик Микола Костомаров взагалі стверджував, що творчість Гоголя надихнула його глибше досліджувати українську тематику:
“Це було, мабуть, першим пробудженням того почуття до України, що дало цілковито новий напрям моїй діяльності. Я читав Гоголя з пристрастю, я перечитував його і не міг відірватися. Я не знаю, як міг не бачити того, що було так близько довкола мене! Я мусив це все пізнати!”
Окрім цього, збірку, в оригіналі написану російською, перекладали на українську Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Садовський, Максим Рильський, Степан Васильченко та Остап Вишня.
Сам же Гоголь швидко охолов до своєї збірки. Вже у 1833-му він заявляв, що хотів би забути про неї, доки не створить “щось вагоме, велике, справді художнє”. Зневажливе ставлення простежується і в передмові до першого зібрання творів 1842 року, де Микола Васильович називає першу частину циклу “учнівськими вправами”, які не заслуговують серйозної уваги, хоч і зберіг їх через пам’ять про “перші солодкі миті натхнення”.
Про що книга “Вечори на хуторі біля Диканьки”
У селі Диканька події розгортаються лише в одній (і, мабуть, найвідомішій) із восьми повістей — “Ніч перед Різдвом”. Водночас неподалік від Диканьки мешкає оповідач Рудий Панько, який радить читацтву їхати до нього в гості через Диканьку. На той час село слугувало орієнтиром в Україні: ще за часів Єкатєріни II через нього проходив шлях для високопоставлених осіб, а князь Іван Долґоруков у 1810 році називав Диканьку “найкращим місцем під Полтавою”.
Повісті “Вечорів” поєднують кілька жанрів (казка-анекдот, казка-новела, казка-трагедія тощо) — і автор свідомо розташовує їх так, щоб підкреслити контрасти між історіями. Більшість творів написані живою народною мовою із численними українськими діалектизмами. А оповідачі іноді порушують як літературні норми, так і загальноприйняті правила поведінки: текст сповнений лайки, бійок, вульгарних епізодів та анекдотів. Збірка відзначається колоритною та яскравою стильовою образністю, яку західні дослідники навіть порівнюють із картинами Єроніма Босха та Франсиско Ґої.
У збірці надзвичайно тісно переплітаються людський та надприродний світи: демонічні істоти поводяться, як люди, а люди — як нечисть. Відьми й чаклуни часто пов’язані з героями родинними зв’язками: Солоха є матір’ю Вакули, чаклун зі “Страшної помсти” — батьком Катерини, а відьма з “Майської ночі” — мачухою загиблої панночки. Цікаво, що підозра у зв’язках із нечистим у Гоголя часто падає на тих, хто відрізняється від стандартів патріархальної громади: жінок, чужинців чи самітників. Це підсилює соціальний конфлікт.
У “Вечорах на хуторі біля Диканьки” також негативно описано циган, євреїв та німців, яких у народних уявленнях часто пов’язували з нечистю. Особливо вороже герої сприймають католиків і ксьондзів — це відгомін історичних конфліктів, спричинених Брестською унією 1596 року. А ще персонажі перчено клянуть “москалів” та “кацапів”.
Окремо варто згадати, як Гоголь, який все життя остерігався жінок, зображує жіночих персонажів. У його книзі вони переважно владні та вміють себе відстояти — і майже завжди мають демонічну сутність.
Візитівка збірки — повість “Ніч перед Різдвом”
Мабуть, найпопулярнішою повістю у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” можна назвати “Ніч перед Різдвом”. Історія про коваля Вакулу, який заради коханої-красуні Оксани верхи на чорті полетів до цариці за черевичками, стала одним із найяскравіших зображень атмосфери українського Різдва у світовій літературі.
Кадр з художнього фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1961) режисера Олександра Роу
Твір був адаптований у численних екранізаціях та виставах, зокрема:
– опері “Черевички” композитора Пьотра Чайковского;
– опері-колядці “Різдвяна ніч” (1872) композитора Миколи Лисенка;
– опері “Ніч перед Різдвом” (1895) композитора Ніколая Рімского-Корсакова;
– німому ігровому фільмі “Ніч перед Різдвом” (1913) режисера Владіслава Старєвіча;
– повнометражному фільмі “Ніч перед Різдвом” (1951), створений у стилі традиційної анімації сестрами-режисерками Валентиною та Зінаїдою Брумберг.
– повнометражному фільмі “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1961) режисера Алєксандра Роу;
– короткометражний мультфільм “Пригоди коваля Вакули” (1977) від кіностудії “Київнаукфільм”;
– балет “Ніч перед Різдвом” (1992) композитора Євгена Станковича;
– мюзикл “Вечори на хуторі біля Диканьки” (2001) від телеканалу “Інтер” (композитором був Костянтин Меладзе — детальніше про те, як Росія перетворювала твори Гоголя на шароварщину, читайте у матеріалі);
– балет The Little Slippers постановника Романа Микити, прем’єра якого відбулася в лютому 2022-го в США.
Також барвистість образів у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” не могла залишити байдужими художників. Тож, хоч Гоголь і був проти доповнення тексту малюнками, першими ілюстраторами видання були Владімір і Константін Маковскіє, Костянтин Трутовський, Ілларіон Прянішніков, Іван Крамський, Міхаіл і Дмітрій Чичагови. А “Ніч перед Різдвом”, зокрема, ілюстрували Ольга Йонайтіс та Кость Лавро.