24 лютого о 19:30 на телеканалі 2+2 не пропустіть прем’єру серіалу «Я – Надія». Це чотирисерійна воєнна драма про молоду фельдшерку «швидкої», яка на початку війни попри загрозу власному життю залишається у Харкові, щоб допомагати тим, хто потребує екстреної медичної допомоги. Прототипом героїні стала 22-річна фельдшерка з Харкова Анна Андрющенко, котра так само віддано рятувала життя цивільних і військових у перші місяці повномасштабного вторгнення.
Напередодні прем’єри акторка серіалу Вероніка Дюпіна розповіла про свою першу головну роль, виклики на знімальному майданчику та Маріуполь, в якому виросла.
— Вероніко, хто ваша героїня?
— Надія — фельдшерка, яка на початку повномасштабної війни вирішує залишитися у рідному місті і рятувати людей, які опинилися під обстрілами, отримали ушкодження та поранення і потребують екстреної допомоги. У перші дні хлопець вмовляє її виїхати на захід України, а потім за кордон, але Надя відмовляється. Вона переусвідомлює для себе, хто і що насправді має для неї цінність. Надя робить вибір не на користь безпеки, а йде за внутрішнім покликом. До речі, у цьому ми з нею схожі. Під час війни у мене теж сталося переусвідомлення — що насправді важливо для мене, де я корисна, чого я хочу і чого точно не хочу. Історія Наді підсвітила для мене головне — варто чути себе і залишатися вірною своєму рішенню, попри те, що кажуть батьки чи друзі.
— У вас дуже круті партнери — Данііл Мірешкін, зірки серіалу «Спіймати Кайдаша» Антоніна Хижняк та Ірина Мак. Як з ними працювалося?
— Мені пощастило працювати в такій команді. Хоча з жодним з цих акторів я до цього не знімалася, ми одразу знайшли спільну мову. Тоня Хижняк неймовірна. Ми вдвох — лялькарки, закінчували одну майстерню у Києві, але з великою різницею у часі. Лялькарі дуже рухливі, енергійні, запальні — я така і Тоня така. З першої зустрічі це відчувалося. Я вдячна Тоні за знання. У моменти, коли я була вкрай виснажена, я зверталася до неї за допомогою. Вона передавала мені свій акторський досвід, за що я дуже вдячна.
Так само з Іриною Мак, яка зіграла маму Надії. Я кайфувала від того, що Ірина моя серіальна мама, бо вона жінка з характером, внутрішнім стрижнем, але як мама, дуже тепла. І це, власне, якості, які я хотіла, аби Надя взяла від мами. Бо хто, як не батьки, перші впливають на наш характер?
Окрема історія з Данею Мірешкіним. Було важливо, аби на майданчику між нами виник конект, і він був. Даня зробив свого героя сильним чоловіком, який у моменти відчаю і безсилля Надії стає їй опорою.

— «Я – Надія» — перший український серіал, знятий під час війни. Чи ви відчули, що знімальний процес змінився?
— Звісно, перш за все, усі ми стали більш стресостійкими. Зйомки в принципі доволі напружений процес, але під час війни відчуваєш ще й постійний психологічний тиск. Ми не просто знімаємо історію на тлі війни, сирен, вибухів, ми також досі живемо у цьому. Щодня я отримувала нагадування, що це не кіно, це — наше життя. Сцену з полоненими ми знімали в Київський області, яка деякий час була окупована росіянами. На початку зміни я сиділа на гримі, як раптом у рації прозвучало: «Будь ласка, будьте обережні. За нашими бусами, з іншого боку, мінне поле». Я заклякла. Це був цікавий досвід: на майданчику з нами працював військовий експерт, який контролював, аби ніхто не виходив за заздалегідь розміновану територію.
— Хто ще консультував вас?
— В Ірпені під час масштабних сцен в зруйнованих будівлях нам допомагали рятівники ДСНС. Мене неймовірно вразили їхня внутрішня сила, стійкість і спокій. Крім того, з нами постійно були медики. До проєкту я не проходила курсів медичної підготовки, тому прямо на майданчику мала навчитися багатьох речей. Я дуже вдячна фельдшерам за те, що швидко і чітко пояснювали механіку кожного процесу.
— Чому встигли навчитися за час зйомок?
— На зйомках я практично пройшла експрес-школу медика. Тепер я вмію знаходити і діставати кулі з тіла, робити уколи, кардіограму, перев’язки. Найважча, і водночас найулюбленіша сцена, коли ми знімали, як Надія оперує командира окупантів. Звісно, усі маніпуляції перед кадром пояснювали реальні фельдшери, але за сценарієм це мала бути операція з підручних матеріалів — це ускладнювало завдання.

— У вас теж непроста історія війни. Ви родом з Маріуполя. Як для вас та ваших близьких розпочалося повномасштабне вторгнення?
— Я давно мешкаю в Києві, тож 24 лютого була в столиці, а моя сім’я — у Маріуполі. На той момент усі переймалися за мене, бо ми не очікували, що почнуть бомбити столицю. Але ми з хлопцем і друзями майже одразу виїхали в Івано-Франківськ, де нас прийняли місцеві актори, все було більш-менш нормально. В цей час в Маріуполі почалося справжнє пекло. Мої рідні перестали виходити на зв’язок. Я картала себе, бо коли почалася війна, ні я, ні батьки не подумали про те, що може бути щось із Маріуполем. Напевно, через те, що у нас вже був 2014 рік. У нас, маріупольців, залишився той досвід — що нас відбили, що ми вистояли. Тому, коли розпочався повномасштабний наступ, усі думали, що буде так само.
— Зараз батьки поруч з вами?
— Ні, мама в Італії, намагається там влаштувати своє життя заново. Бабуся, дідусь, тато з дружиною залишилися в Маріуполі. І це мій особистий біль.
— Які спогади про рідне місто сьогодні гріють вам душу?
— Усім, хто виріс на морі, не вистачає його після переїзду. Я не виключення. Найбільша насолода — сидіти на пляжі під час заходу сонця або вночі слухати, як хвилі б’ються об берег. Це надихає і надає сили. Люблю згадувати перший музичний фестиваль MRPL City Festival. Наметове містечко, вечірки, компанії, кілька сцен з популярними гуртами… Саме тоді місто відкрилося для мене по-іншому!