Артем і Вероніка познайомилися в “Азові”. Артем родом з Донецька, а Вероніка – з Торецька, міста, яке нині російська армія рівняє із землею. Вероніка і “Камінь” зустрілися у 2016 на базі “Азову” у Юр’ївці, через три роки одружилися і оселилися у Ялті, біля Маріуполя. Саме звідти після окупації селища росіяни вивезли Вероніку на фільтрацію і допити. Нині вона живе у Ірпені і організовує там акції на підтримку військовополонених, бо щодня бореться за повернення коханого з полону. Її чоловік – 43-річний боєць “Азову” Артем Шейко після виходу з “Азовсталі” досі у російському полоні. Для Свої жінка розповіла історію коханого.
Артем з Донецька, Вероніка з Торецька, а зустрілися під Маріуполем
Одинадцять років тому Артем Шейко брав участь у проукраїнських мітингах у рідному Донецьку. Коли почалися інтенсивні бої в аеропорту, він переїхав до Маріуполя, а у серпні 2014 року, за прикладом свого друга, вступив до лав “Азову”. Чоловік хотів потрапити саме до цього підрозділу, бо там була дисципліна, повага і відсутність “дідівщини”.
Вероніка поїхала з Торецька у 2016 році. Бо місто опинилося на лінії розмежування і там постійно були обстріли. Обрала Азовську Ялту, бо там жив її рідний дядько.
Вероніка Шейко на акції у Києві “Не мовчи! Полон вбиває!”
“Я шукала роботу. І якось у одній з розмов знайомі порадили піти в “Азов”, бо туди якраз були потрібні працівниці в пральню. І я пішла на співбесіду. Як виявилось, на співбесіді зі мною спілкувався Артем — мій майбутній чоловік. Він тоді працював у комендантській службі — був комендантом бази у Юр’ївці. Пам’ятаю, що Артем на співбесіді ставив мені кумедні питання, я тоді подумала, що всіх так приймають на роботу. Потім він став приносити свої речі прати і залишався на каву. Я і не підозрювала, допоки дівчата не сказали, що “Камінь” саме до мене приходить, бо раніше за ним такого не помічали. А одного разу під час кавування Артем мене поцілував, з того й почалися наші стосунки”.
Швидко розписалися, з’їли піцу і поїхали на роботу
Артем і Вероніка одружилися 2 серпня 2019 року. Чоловік, після того як закінчив сержантські курси у Золочеві на Львівщині, приїхав на базу, відпросився з роботи — і закохані поїхали в Маріуполь, де одружилися завдяки послузі “Шлюб за добу”. Крім них, більше нікого не було, а після розпису з’їли піцу в кафе. Далі Артем відвіз вже дружину додому в Ялту, а сам поїхав на базу далі працювати.
Вероніка і Артем
“На першу річницю коханий подарував мені собаку — мопса. Про такого песика я мріяла відколи побачила його у фільмі “Патрік”, ми з коханим тоді разом ходили у кінотеатр у Маріуполі. Нашого мопса ми назвали на честь героя фільму, він для нас був наче дитина, бо народжувати поки не планувала. Артем казав, що не на часі, бо він військовий і в будь-який момент можуть відправити будь-куди. Говорив, що не хоче перейматися не лише за мене, а й за дитину”.
Під час крайньої зустрічі Вероніка міцно обійняла чоловіка, ніби щось відчувала…
У пам’яті Вероніки закарбувалася крайня зустріч з чоловіком. Це було увечері 23 лютого 2022 року. Наступного дня вона мала вийти з відпустки на роботу.
“Артем вже як тиждень був на базі, бо у них був казармений режим. І десь о пів на десяту вечора він з бази розвозив робочих і запитав мене, чи піду з ним в магазин. Я, звісно ж, погодилася, бо побути навіть кілька хвилин біля чоловіка — то вже було таке щастя. У магазині купила продуктів йому на базу і собі додому. Артем підвіз мене до нашого будинку, який ми орендували в Ялті. Я коханого поцілувала, чомусь ще так міцно обійняла, наче щось відчувала. І Артем поїхав на базу.
За кілька хвилин після десятої вечора вечора я вийшла з будинку на вулицю і почула гучний вибух. А ще — сильна злива.
Зателефонувала чоловіку, а він слухавку не бере. Починаю нервувати. Згодом передзвонив, розповіла про вибух, Артем сказав, що у них поки що тихо. А вранці зателефонував зі словами: “Все, почалося…”
Була можливість виїхати евакуаційним автобусом
Вероніка каже, тоді відмовилася їхати першим евакуаційним автобусом, бо не хотіла бути далеко від Артема. А наступного автобуса вже не було. Так Вероніка залишилася в Ялті, яку російські солдати швидко окупували.
Артем “Камінь” Шейко
“Перший час ще більш-менш зв’язок був. Артем говорив: “Все добре, не хвилюйся, у нас всього вистачає”. А потім поговорити вдавалось все рідше і рідше. Далі мені його побратими писали, що з Артемом все добре, він живий. Для мене ці короткі повідомлення тоді були, як ковток свіжого повітря. Потім у Ялті не стало інтернету, але не у всіх. У деяких сусідів ще можна було зловити, тому я ходила до них, поводилася обережно. Відповіді довго не отримувала, а коли нарешті приходили повідомлення, то це кілька слів: “Не хвилюйся, все добре, бережи себе”. Але я знала, що у них не все добре, до того ж Артем був поранений у ногу”.
Родину Шейко окупантам “здали” сусіди
Сусіди вказали окупантам на будинок родини Шейко, мовляв, тут мешкає український військовий. До Вероніки прийшли озброєні люди, повністю обшукали домівку, а жінку відправили у фільтраційний табір в Мангуші.
Кричали, залякували, що посадять за решітку або розстріляють. Питали, де мій чоловік. Я кажу, там, де і всі
“Тут, крім мене, ще тримали кількох дівчат. Потім нас разом вивезли в Докучаєвськ, і там продовжився пресинг. Мабуть, у мене сильний янгол-охоронець, бо мене і пальцем не торкнулися. Інших дівчат теж. А через три доби нас відпустили”.
Вночі 16 травня Артем написав дружині: “Довго не буде зв’язку. Люблю, цілую. Бережи себе”. І порадив видалити все їхнє листування та спільні світлини, особливо ті, де чоловік у військовій формі. Наступного дня з новин Вероніка дізналася про вихід з “Азовсталі” у “почесний полон”. Вона переглядала уважно кожне відео, намагалася знайти свого коханого чоловіка. І знайшла — коли “Камінь” вже був в автобусі, який потім відвіз оборонців Маріуполя в Оленівську колонію. Після того в будинок Вероніки знову навідалися окупанти, звинуватили її в тому, що вона переховує “азовців”.
“Тоді я зрозуміла, що більше не можна залишатися в Ялті, треба їхати подалі, у безпечніше місце. Я зібрала речі і поїхала на підконтрольну територію, з початку серпня 2022 року живу в Ірпені”.
Артем через побратима передав, що сильно кохає дружину
Після Оленівки Артема Шейко етапували до Таганрогу, де він пробув достатньо довго.
“Геть нічого не знала — ні де тримають чоловіка, ні як він почувається. Я довго шукала Артема, питала про нього у звільнених хлопців. Але його ніхто не бачив і нічого про нього не чув. А у вересні 2024 року відбулися два обміни поспіль, у яких були “азовці”, і тоді від побратимів дізналася, що Артема після Таганрога перевезли до в’язниці в Камишино, це у Волгоградській області. Знаю, він дуже сильно схуд, почувається більш-менш, але ж нам хлопці всієї правди не кажуть… Знаю, що в цій колонії погані умови утримання, проблеми з харчуванням, медична допомога не надається. А ще поширений туберкульоз, там дуже багато хворих. І тому я дуже за це переживаю, всюди, де тільки можна — в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, у зверненнях до Омбудсмена Дмитра Лубенця — завжди на це вказую”.
Під час одного з обмінів повернувся побратим “Каменя”, він передав Вероніці, що її чоловік дуже сильний, дуже мужній, тримається, наскільки це можливо в тих умовах. А ще передав, що Артем її дуже сильно кохає, обіймає і цілує.
Найбільше Вероніка мріє обійняти коханого, та поки він у ворожих застінках
Коли в день обміну Вероніка в списках не бачить прізвища свого чоловіка, у неї стається істерика. А потім вона збирає себе до купи, бо розуміє — крім неї, за нього боротися немає кому.
“Тому вимушена знаходити в собі сили продовжувати цю боротьбу. Бо якщо він тримається там, то чому я тут, на волі, не можу себе взяти в руки. Звісно, я завжди звинувачую себе, якщо його немає в цьому обміні, то виходить, що замало зробила для звільнення коханого. І щоразу я роблю все більше і більше. І так по колу — від обміну до обміну”.
Заспокоїтися та зібратися Вероніці допомагає творчість — малювання картин за номерами і викладання мозаїки.
“А ще дуже вдячна, що у мене є дівчата, котрі завжди мене підтримують. І я дуже рада, що у мене є Аллочка, вона чекає з полону нареченого, він також з “Азову”. Ми одна одну підтримуємо, і нам разом стає трішки легше жити в очікуванні наших рідних”.
Організовує в Ірпені акції — кожного разу людей виходить все більше
Вероніка Шейко не пропускає жодної акції “Не мовчи! Полон вбиває!”. Щонеділі з Ірпеня їздить до Києва, щоб нагадати суспільству про військовополонених Маріупольського гарнізону, і що саме бійців “Азову” дуже мало обмінюють.
“За них треба боротися, треба кричати, виходити на такі акції. Чим більше нас буде, тим більше у хлопців шансів повернутися додому живими. В Ірпені мені прийшла ідея також організовувати акцію, бо я дивлюсь на місцевих і розумію, що вони взагалі “не в темі”. І ця байдужість мене підштовхнула розштурхати таких людей у нашому місті. На першу акіцію прийшли приблизно 30 людей, зараз вже набагато більше, бо приєдналися рідні військовополонених з інших підрозділів, також ті, чиї сини, чоловіки, брати, батьки вважаються безвісті зниклими.
Аби триматися, Вероніка почала організовувати у Ірпені, де живе після виїзду з окупації, акції на підтримку полонених
І що мене дуже вражає, так це те, що на кожній акції був присутній мер Ірпеня Олександр Маркушин. Він стояв поруч з нами від початку до кінця акції. Небайдужих людей з кожною акцією стає все більше, люди, у яких нікого немає в полоні, нас підтримують. Вони підходять і кажуть, що на акцію прийшли, аби ми, рідні військовополонених, не почувалися наодинці зі своєю бідою. Такі слова дійсно приємно чути від незнайомих, ми цінуємо підтримку цих людей!”
