Віктор Андрієнко переконаний: для дітей потрібно знімати фільми, які даватимуть віру в майбутнє і мету в житті. Тому він вирішив створювати кіно для маленьких глядачів і їздити з прем’єрами до них. Зірка скетчкому «Зв’язок», який Новий канал покаже цієї осені, розповів про дефіцит
хороших українських дитячих фільмів:
– Для дітей мало що робиться. Тому я вирішив: буду створювати проекти для дітлахів. Спочатку зняв «Івана Силу», потім вийшли «Микита Кожум’яка», «Цар Плаксій і Лоскотон». Пригадую, як ми з Василем Вірастюком показували кіно
трьом тисячам дітей з інтернатів Львівської області. Вони взагалі такого не бачили. Або поїхали в інтернати для дітей з фізичними вадами. Вони у візках, на милицях, немає ліфта, дітки кидають ці візки й повзуть на третій поверх, щоб подивитися фільм. Подумайте, це в ХХІ столітті! Тому треба їхати до таких малих і показувати їм кіно.
Андрієнко поділився думками щодо тем, якими зараз цікавляться маленькі українці:
– Усі, і діти також, хочуть відпочити від війни, яку вони і в онлайні бачать. Тому, як на мене, треба робити добрі фільми, що не тільки сприятимуть психологічній реабілітації, а надихатимуть, даватимуть віру в майбутнє і мету в житті. Ба більше, діти співпереживають героям і бачать себе на їх місці. Тому ті, хто пише дитячі книжки, знімає дитячі фільми, робить дитячі мультфільми мають бути своєрідними духовними «мікрохірургами» − на них дуже велика відповідальність. А якщо ти зробив таке кіно, на якому діти через 15 хвилин після початку починають їсти попкорн і спілкуватися з друзями, то маленького глядача загубив.
Після прочитання сценарію «Легенди Чарівнолісся» фахівці запитали в Андрієнка, як йому вдалося вгадати психологію 10-річної дитини:
– Ми писали з моїм співавтором Оленою Шульгою так, як відчували. Хочете дізнатися, що думає дитина? Спустіться до неї, опустіться на коліна, станьте з нею одного зросту й побалакайте, як із дорослою. Особливо згадую спілкування з дітьми в інтернаті для незрячих. З такими дітлахами не треба стояти на сцені та щось розповідати. Треба йти в зал, щоб вони поклали руки на твоє обличчя, плечі. Тоді малі мені казали: «Дядю Вітю, дякуємо, що допомогли вас «побачити». Коли вони торкаються шрифту Брайля, то завжди говорять: «Ми читаємо книжки». Ви не уявляєте, як зворушливо, коли дитина в захваті читає руками нашу книжку «Легенди Чарівнолісся». У цей момент думаю, що досягнув цілі. Заради такого є сенс жити.
