Інтелігент — так Дмитра Губарєва називали в полку «Азов». Цілком виправданий позивний для філософа за освітою, який, проте, обрав своєю справою фронт. Дмитро структуровано мислив, тож і добре викладав думки — чітко й логічно.
Мудрість і знання черпав із життя та книжок. Вони й досі стоять на полиці невеликої кімнати в Києві. «Людина розумна», «За лаштунками майбутнього» Ювала Ноя Харарі, «Ефект Люцифера» Філіпа Зімбардо, «Декамерон» Джованні Боккаччо, «Стародавня історія України» Леоніда Залізняка, «Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ — поч. ХІХ ст.», книги про дерев’яні різьблені хрести, історію Запорізької Січі, українських сіл, орнаменти вишиванок та багато інших.
У п’яти з них — закладки. Ці книжки після загибелі Дмитра передали батькам його побратими з полку.
Живучи за принципом калокагатії
Дмитро народився в Києві, закінчив гімназію з поглибленим вивченням іноземних мов. Займався боротьбою, кікбоксингом, бойовим самбо, джиу-джитсу.
«Йому подобалися види спорту, де можна себе проявити, де є сила духу й потужна фізична підготовка», — розповідає батько Валерій Ілларіонович.
На уроках фізкультури вільно обігрував учителя в шашки, а той неабияк злився.
Хлопець не мав шкідливих звичок. Натомість любив музику, природу, ходив у гори. Минулої осені сам проклав собі маршрут українськими Карпатами — отак сам із рюкзаком у потягу до Воловця.
«Він любив відчути всю велич природи на собі. Побачити не по телевізору, а на власні очі. У Карпатах просто ходив горами й полонинами, спілкувався з місцевими, куштував тамтешню їжу, цікавився історією краю», — згадує Валерій Ілларіонович.
Діма захоплювався ідеями Майдану та ще у 2014-15 роках ділився із другом Степаном Катуною: хоче поїхати воювати.
«Він був справжнім патріотом. Війна так довго триває, вже 8 років, але вона за цей час зникала з інфополя. Нам усім здавалося, що нам нічого не загрожує, а Діма й тоді розумів небезпеку, — згадує товариш Губарєва. — Якщо нашим батькам не завжди, то нашому поколінню вже очевидно, що від росії ми за всю історію нічого доброго не бачили. Діма з 2014-го вважав, це несправедливо: на наші території зазіхають! Багато хто заплющував на це очі, але не Дмитро».
Але тоді хлопець не пішов до війська. Життя тривало своїм плином. У вільний час хлопець грав на клавішах, сопілці, ударних, губній гармошці, гітарі. Коли вступив до університету, тато захотів зробити сину коштовний подарунок. Дмитро обрав не якийсь ґаджет — попросив якісну електрогітару. Вільно міг зіграти на ній класику рок-музики чи сучасні хіти.
Друг Степан каже, що музика посідала велике місце в житті Дмитра, за винятком хіба останніх двох років — тоді вже більше спорт, книги, робота… Дмитро багато працював над собою, вважав, що людина повинна дотримуватися принципу калокагатії, як у Стародавній Греції — бути розвиненою і тілесно, і розумово. Жив за цими правилами.
Батько говорить про Дмитра як про дуже самостійну та відповідальну людину — таким вони його з дружиною виховували. Він не просив допомоги ні в кого, навіть у тата.
«Людина повинна відповідати за свої вчинки, повинна ухвалювати зважені рішення, жити не чиїмсь коштом, а власними думками й діями», — Валерій Ілларіонович пишається, що саме такі риси й бачив у синові. Каже, за все життя не пригадає випадку, коли син би його розчарував чи викликав бодай краплю сорому.
Діма любив прогулюватися парком Шевченка, біля якого навчався, бо в ньому бачив справжній Київ. Пишався, що був студентом Червоного корпусу. Казав: «Як же нам пощастило, що ми навчаємось у найгарнішому місці!» Він був переконаний, що середовище, естетика навколо формують людину.
Його батьки мають по декілька вищих освіт, але синові фаху не нав’язували. Дмитро обирав свій шлях сам. Спершу вступив до КПІ ім. Ігоря Сікорського, провчився пів року, добре склав сесію, але зрозумів, що більше ваблять гуманітарні науки. Знову склав ЗНО — краще, ніж попереднього року — і став студентом філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. Цікавився історією, релігієзнавством, культурною спадщиною України. Непогано знав англійську, з гімназії вивчав німецьку, володів іспанською.
«Він ніколи не хотів бути звичайним. Не плисти за течією. Йому потрібно було самостійно ухвалювати рішення та долати труднощі», — каже про свого сина Валерій Ілларіонович.
«Йому завжди потрібно було найвище, найсильніше, найважче»
Незадовго до початку широкомасштабного вторгнення росії Дмитро вступив до лав полку «Азов».
«Діма мав білий білет, але дуже хотів служити. Окрім зору, були проблеми зі спиною: одного разу він надірвав її в залі, і вона його тривожила вже третій-четвертий рік. І вже на етапі добору до полку йому єдиному дозволили прийняти знеболювальне, щоб пройти марш-кидок на 28 кілометрів», — згадує друг Степан, який навчався з Дмитром на філософському факультеті КНУ.
У жовтні 2021-го — після зборів у Києві — його відправили до Маріуполя в навчально-тренувальний центр для проходження обов’язкового «Курсу молодого бійця». Відбір Дмитро пройшов і підписав контракт на три роки. Ділився з другом, що восени 2022-го його підрозділ змінить спецназ на передовій. Степан був вражений, адже це доволі небезпечно.
«То я заради цього сюди і прийшов», — відповів тоді Дмитро.
В «Азові» хлопець знайшов себе. Йому подобався режим, тренування за графіком, дисципліна, порядок, його військова спеціальність, служба біля моря…
«Пам’ятаєте, взимку щодня лунало: буде війна, не буде… — каже Степан Катуна. — Проте розповіді Діми про настрій азовців, його пости в соцмережах заспокоювали: у загарбника жодних шансів».
Дмитро запевнив свого друга, що на східній лінії вистачає вмотивованих людей — хоробрих, великих воїнів, які вміють захищати своє. Тож у 20-х числах лютого Степан заспокоював уже своє коло знайомих: нема чого боятися, адже наш Діма в «Азові»!
Один зі співслужбовців Дмитра був переселенцем із Донецька, тож обрав армію не просто так — мав на меті повернути свій дім. Ніхто з бійців полку не хотів війни.
«Як можна хотіти воювати? Всі ж адекватні люди. Але проти росії не залишилося більше аргументів. Ми не маємо вибору, не можемо показати слабину», — переказує думки азовців Степан Катуна.
Батько Валерій Ілларіонович згадує: коли в сина питали, чому саме «Азов», той відповідав: «Тому що тут є сильний дух, тому що тут найкращі…»
Там, на думку Дмитра, була військова еліта. Там відчуваєш плече побратима. Там люди розуміють, що таке свобода й боротьба за неї.
«Боротьба навіть шляхом воєнних дій. Він же пішов до “Азову” ще до повномасштабної війни. Добре розумів, що, можливо, щось там буде… Один із його товаришів до 24 лютого, коли посольства почали евакуюватися, порадив Дмитру їхати звідти: “Може бути каша”. Але Діма відмовився, і я знаю, що він ніколи б не погодився залишити “Азов”. Для нього це була би велика ганьба — покинути своїх, коли всі його побратими там, стоять на захисті української землі».
Ще до повномасштабної війни Дмитро опанував спеціальність парамедика, дуже добре склав тести з тактичної медицини, тож, уже перебуваючи на «Азовсталі», надавав першу допомогу пораненим. Писав звідти друзям, що спочатку не брав участі в боях — займався евакуацією поранених на завод, перев’язками, допомагав хірургам.
«Він умів дуже швидко зупинити кровотечу, зробити все необхідне — там же лік на хвилини. Не знаю, скількох він людей витягнув, цифри він не називав», — каже батько Валерій.
Коли морпіхи з’єдналися на заводі з азовцями, Дмитро вже виходив на бойові завдання як звичайний солдат. Зокрема замінив гранатометника після його загибелі.
Останнє фото надіслав батькам: там Дмитро в окулярах і з собакою. Сказав, що знайшов собі друга, ще одного побратима. 15 квітня Дмитро Губарєв отримав смертельне поранення під час боїв за «Азовсталь», того ж таки дня загинув.
Перевиконав місію воїна
«Діма народжений воїном, він виконав і перевиконав свою доленосну місію. Він для мене був найкращим другом. Студентські друзі — це назавжди. Боляче від втрати, звичайно, але гіркі емоції перекриває гордість — за його величне життя і його подвиг. Я вважаю, що завдячую йому життям», — каже про Дмитра його друг Степан, додаючи, що той був людиною із чіткою позицією, правильним світоглядом, напрочуд хоробрим.
Смерті воїн не боявся. Степан згадує цитату давньогрецького філософа Епікура, яку Губарєв узяв собі за девіз: «Поки ми існуємо, немає смерті, а коли є смерть, тоді немає вже нас».
В університеті, де навчався Дмитро, створили іменну аудиторію полеглого випускника. Однокурсники та товариші склали Дмитрові «Листа у Вічність», де й додали хронологію повідомлень, які хлопець писав під час оборони Маріуполя, коли міг виходити на зв’язок. Також 17 травня президентським указом Дмитра посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Без Дмитра залишилися батьки та його молодша сестра, яка теж навчалась у КНУ імені Тараса Шевченка, а зараз здобуває освіту за кордоном.
«Звісно, я жалкую, що дуже багато про що не договорили, не зробили разом… Я пам’ятатиму про нього до останнього подиху, але коли вже й мене не стане, можливо, молодь з університету буде проходити повз аудиторію, читати текст на табличці й згадувати Дмитра», — завершив розмову Валерій Губарєв.
Після смерті сина батьки нічого не змінювали в його кімнаті. Дмитро небагато фотографувався — не любив «показухи», — проте тепер Валерій Ілларіонович створив теку на своєму комп’ютері, куди збирає всі світлини сина.
Цей текст є частиною спецпроєкту «У сталевих обіймах», який зібрав понад 30 історії різних людей, яких об’єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.
Фото: надано hromadske
Джерело: HROMADSKE
