Героєм нового випуску проєкту «Моя історія» на телеканалі «Інтер» став відомий український актор Володимир Ращук. Він – виконавець однієї з головних ролей у новому серіалі «Прикордонники». Володимир грає офіцера Івана Криницького, який через поранення повертається з фронту і на запрошення ректора погоджується на посаду викладача прикордонної академії за умови навчати курсантів за своєю власною методикою.
Але і в реальному житті Володимир Ращук від початку вторгнення – на передовій. І про війну знає не зі сценаріїв. Актор і військовослужбовець поділився закадровими секретами серіалу, а також розповів про своє життя, в якому йому вдається поєднувати акторську діяльність та військову службу.
– Володимире, ви все своє доросле життя будували успішну театральну та кінокар’єру. З початком повномасштабного вторгнення ви пішли до війська і пройшли там шлях від рядового до керівника підрозділу. Як ви зараз самі себе ідентифікуєте? Ви актор чи ви воїн?
– В мені живе багато особистостей. Колись давно, коли я ще був студентом, мені сказали, що я повинен вибрати щось одне: або театр, або кіно, або музику, або спорт, або бізнес. Мене переконували, що неможливо одночасно бути професіоналом в усьому. Але я вважаю, все, що я перерахував – все це є частиною моєї професії.
Я приїхав з Маріуполя, все виборював сам і виборюю досі своє місце під сонцем. Тому дух воїна у мене в крові. В Маріуполі були такі правила: або ти, або тебе. І це мені, до речі, допомогло в професії. А зараз професія допомагає мені на фронті, тому що людей з творчим, креативним мисленням, які в змозі подивитися на ситуацію якось інакше, насправді, дуже мало. Це така нова формація воїнів.
– Сімнадцять років ви віддали великій сцені – працювали в одному з найкращих українських театрів – Театрі ім. Лесі Українки. Знімалися в кіно і серіалах. А в перші дні повномасштабного вторгнення мобілізувались до війська, навіть розуміючи, що через травму і стан здоров’я вас можуть не взяти у звичайному військкоматі – тому пішли в добробат «Свобода». Як вважаєте, це, певним чином, доля вас вела?
– Доля завжди дає вибір, і тільки ти вирішуєш, куди повернути, що і як зробити. В той момент я прийняв рішення піти в добровольчий батальйон солдатом, бо не мав звання. В той момент я знав, що мене не візьмуть до лав ЗСУ, НГУ чи іншої структури, бо мав «білий квиток», в якому було написано «непридатний» навіть під час війни. А вже після того, як ми звільнили Бучу, Ірпінь та Гостомель, мобілізувався в Гостомельську бригаду НГУ «Рубіж».
У перші дні повномасштабного вторгнення я не розумів, що таке війна. Вже пізніше, в Ірпені, побратимам сказав: «Скільки часу знімався у військових фільмах, грав на сцені війну, але все, що нам показували – це така маячня. Вона не має нічого спільного з реальною війною». Бо я побачив війну. Це найнижчий і наймерзенніший пласт спілкування людей. Цивільні, навіть, не уявляють, що це таке. Надважко в умовах, коли вдень при плюсовій температурі ти місиш багнюку, а вночі мінус 20, і ти, навіть, не помічаєш, коли відмерзають кінцівки.
– Ви брали участь у визволенні Київщини, були в Ірпені і в Бучі, на Бахмутському напрямку та біля Сіверськодонецька. Де було найтяжче?
– Кожен день війни залишає свій слід назавжди. Коли я повернувся після Ірпеня, й ми сиділи з дружиною на кухні, я їй сказав, що після всього того, що я там побачив, щось людяне в мені померло назавжди. Бачив я страшне – страчених дітей, жінок з зав’язаними очима і контрольним у голову, розрізаного алабая, якого просто з’їли. Далі – більше. У Сіверськодонецьку були важкі контактні міські бої, коли бачиш очі ворога. Потім почався Бахмут, Курдюмівка, Озерянівка, Андріївка, Кліщіївка: оця люта лють, зима, окопи, посадки. Було й таке, що ховатися від обстрілів ніде. Цієї осені була моя сьома ротація. Здається, що це найважчий напрямок. Ну, просто, дуже важко.
– У вас є орден «За мужність» III ступеню. За які події ви нагороджені?
– Рубіжне і Сіверськодонецьк. В Рубіжному ми вийшли без жодної втрати з оточення. А в Сіверськодонецьку так сталося, що загинув командир роти, і я був змушений зайняти його посаду. 26 днів ми воювали ротою – це було люто.
– Як вас змінили ці роки війни?
– Безповоротно. Навіть якщо здається, що все добре, насправді це не так. Є дуже багато проблем: контузії, смерті побратимів… Це ж неможливо стерти. Зараз я мушу бути або тут, або там. Але коли я приїжджаю на ротацію, то повертаюся до своєї улюбленої професії, яка мені приносить задоволення. Так і з «Прикордонниками» – була можливість позніматися між ротаціями. Мій персонаж – Іван Криницький – курсовий офіцер, як і я – доброволець. Творча команда розуміла, звідкіля я прийшов. Навіть художники до мене підходили з питанням: «Володя, розкажи, який на вигляд має бути штаб?»
– Тобто ви, фактично, були додатково ще й консультантом з військових питань на майданчику?
– Інколи навіть було запитання: я більше консультант чи актор? Ми змінювали все – від сценарію до амуніції. Я вчив акторів різним армійським особливостям, починаючи від побуту і того, як повинна бути зібрана «броня», до того, як потрібно рухатися під вогнем. Вчив серйозно, з урахуванням свого бойового досвіду.
А курсантам організовував шикування, ми читали молитви націоналіста, була хвилина мовчання, доповіді, все, як має бути, от саме по-військовому. Тому там не тільки є історія того, що актори щось зіграли, ми намагалися, все ж таки, зробити більш реальним те, що мало бути просто вигаданим.
– Як ви вважаєте, кому цікаво буде подивитися цей серіал?
– Всім. Моє абсолютне переконання, що кожен громадянин України – хлопець, дівчина, дитина, бабуся – має стати на мілітарне формування. І мати собі другу професію військову, бо ми маємо неадекватного сусіда. Тому серіал буде корисним всім, і цивільним, і військовим – там багато правильної, цікавої інформації.
– В серіалі «Прикордонники»є чимало гумору. Як ви вважаєте, гумор зараз доречний в патріотичному кіно?
– Він життєво необхідний. Як би не було жахливо, єдине, що там рятує – це гумор. Він обов’язково має бути. Гумор – те, що в принципі є в ДНК нашої нації.
– Як ви бачите подальший розвиток українського кіно і театру?
– Перше, що горить – знімати дитячий контент: казки, фільми, що націлені на ідеологічне виховання. Це те, чого майже немає. Отримавши незалежність, ми можемо втратити нашу молодь. Бо російська пропаганда надпотужна – її вплив простягається на схід і на південь, на Крим. Я це кажу тому, що я це знаю. Я звідти родом.
– Ваша дружина – Вікторія Ращук – теж актриса. У вас довга, щаслива, спільна історія кохання і вона вас дуже підтримує. Але складно підтримувати стосунки на відстані. Ваш рецепт, як зберігати родину і почуття, якщо місяцями не буваєш вдома?
– Стосунки – це робота і… багато спільного. Ми все робимо разом: в театрі – разом, в кіно – разом, на спорт – теж разом. Групу створив, щоб Україна чула, як вона фантастично співає. Я там граю, вона співає. Все разом. Це мій найкращий друг, мій партнер, моя любов. Мені нема що приховувати і вигадувати. Мені завжди хочеться їхати додому, бо я знаю, що мене там чекають.
– Ви часто пишете одне одному в месенджерах, коли ви на війні, а вона вас чекає?
– Так. Я розумію, наскільки вона переживає. І в будь-яку вільну хвилину, якщо є зв’язок, я обов’язково відписую, бо знаю, що коли я їду на фронт, в неї життя на паузі. Це, просто, вона завалює себе настільки роботою, щоб ні про що не думати. Вона не встигає їсти. Ну, коротше, просто режим паузи. Я знаю, що кожне моє повідомлення – це для неї ковток життя, що зі мною все добре. Живий, здоровий, поспав, поїв…
– Після перемоги ви повернетесь в акторську професію? Зможете з усім цим «бекграундом», який здобули за час війни, повернутися, у «богемне» життя?
– Я його таким не сприймаю. Всі думають, що акторська професія – це червоні доріжки, дорогі костюми, вечірки. Для мене це дикість. По-перше, ця професія про дослідження людини. А по-друге, актор – це лікар душі. Звісно, в мене є досвід військового. Звісно, я можу про це говорити і маю на це право. Зараз багато акторів, які воюють. Тішу себе надією, що саме вони, коли повернуться, будуть грати військових. А не ті актори, які пороху не нюхали.
– Якою ви бачите Україну після війни? Що б ви хотіли, аби в країні це змінилося, щоб ви вийшли на сцену і самі собі сказали: «Я не дарма ці роки провів в багнюці під кулями та під дронами. Це вже інша країна».
– Щоб вона була українською. Щоб люди, які тут живуть, її любили. Створювали найкращі виробництва і бренди, знімали кіно про українських супергероїв, бо ми знаємо свою історію і хочемо це популяризувати. З любов’ю до наших пращурів, з повагою до нашої культури і історії. Зараз найбільша мотивація на війні – розуміти, що я українець, і захищаю своє святе: мою сім’ю, мою родину, мою ідентичність. Те, що хочуть знищити, все що наші пращури виборювали, формували нашу державність. Якщо це буде, можу сказати, що всі ці смерті не марні.
