Днями в Національному музеї “Київська картинна галерея” відкрилася фотовиставка “Не мовчи. Полон вбиває”. Цей проєкт про жінок і для жінок, які борються за життя своїх чоловіків, наречених, синів, батьків, друзів і подруг, за повернення їх з полону. У галереї представлені 18 світлин жінок, які, долаючи пекучий біль і відчай від невідомості про долю своїх близьких, що потрапили в полон, знаходять у собі сили боротися за їхнє життя на волі.
Фотовиставку вдалося втілити за підтримки Асоціація родин захисників “Азовсталі”. На відкритті виставки побувала журналістка Свої Ганна Курцановська і поспілкувалася з ініціаторкою та учасницями фотопроєкту.
Мар’яна: “Всередині них великий біль, але вони продовжують важку боротьбу за своїх близьких”
Мар’яна Боднар кілька років тому почала серйозно займатися фотографією, а саме портретами. За освітою вона культурологиня та оперна співачка. Зараз Мар’яна працює актрисою та оперною співачкою в Київському національному академічному театрі оперети. І паралельно викладає в Київській школі фотографії — розповідає про штучний інтелект у світі фотографії.
Саме Мар’яна стала ініціаторкою та фотографкою проєкту.
“В опереті працює Лілія, вона танцівниця балетної трупи. Давно хотіла зробити серію фотографій саме Лілії, але все відкладала. А потім почалася повномасштабна війна і я евакуювалася до Англії, де прожила рік. Повернувшись, побачила, що на її сторінках в соцмережах з’явилася інформація про “азовців”, про полон, про акції. Я тоді ще не знала, що хлопець Лілі служив в “Азові”, тримав оборону в Маріуполі, а зараз у російському полоні. В тих дописах і рілзах стільки відчаю, болю, страждань, що я захотіла допомогти у той спосіб, у який можу, і хоча б дати змогу висловитись, виплеснути ці емоції в танці і у фотографії”.
Мар’яна Боднар
Саме історія сильного кохання та важкого очікування надихнула Мар’яну: вона запропонувала Лілії сфотографувати її, через тіло передати емоції, які вона переживає, чекаючи свого коханого з полону.
“Ліля розповіла про цей задум дівчатам з Асоціації родин захисників “Азовсталі” і вони зацікавилися. Мені надіслали інформацію жінок, хто б теоретично міг погодитись на зйомку, кого б зацікавила участь в такому експериментальному з певної точки зору для них проєкті, хто не побоявся б розкритися перед чужою людиною, перед камерою.”
“У кожної з цих жінок важка історія і через це вони закриваються у своїй мушлі, з якої не бажають виходити.”
“В принципі частково на першій зйомці ми з цим стикнулися: людина психологічно намагається подавити негативні емоції, заховавши їх в глибокій підсвідомості. Я боялась десь зачепити, перетиснути, мені довелося на зйомці одночасно бути і фотографкою, і психологинею. І жінки далі вже вони не боялися мене і камери, стали більш розслабленими і почали потроху розкриватися перед камерою”.
Мар’яна прагнула через світлини передати емоції кожної з жінок, яка з полону чекає найріднішу людину.
“Ще коли почала працювати з Лілею, зробили два сети. Один без кольорового світла, просто вийшов неймовірний танець, сповнений болю. А були фотографії з кольоровим світлом. Спробували — вийшли класні кадри. Вирішили, що саме така форма передачі почуттів — через світло, динаміку, емоції найкраще зможе показати їхній стан у всіх його проявах. Тому й зупинились саме на такій фотозйомці. Не можу сказати, що я підбирала до кожної героїні окремі образи. Ми разом експериментували зі світлом, з тканиною.
Мені не хотілося показувати цих жінок у стражданнях. Так, вони страждають, всередині них великий біль, але вони, наче амазонки та войовниці, які, попри всі життєві обставини, продовжують важку боротьбу за своїх близьких.
На наступній фотосесії мені прийшла ідея додати якийсь елемент і це була мотузка. Одних учасниць обв’язали, наче путами, а вони кричать та намагаються цієї мотузки позбутися, звільнитися від неї. Другі тримають в руках ту мотузку: вона уособлює полон, а також біль очікування, якого хочеться якомога швидше позбутися, подолати, розірвати, побороти…”
Мар’яна Боднар вважає, що через світлини, які зараз представлені на виставці “Не мовчи. Полон вбиває”, вона розкриває людей і апелює суспільство до співчування тим, хто страждає вже третій рік через агресію російської армії.
Учасниці фотопроєкту “Не мовчи. Полон вбиває” на виставці
“Третій рік йде повномасштабна війна, через те люди втомлюються, важливі події затираються в пам’яті, підтримка меншає. А жінки продовжують жити в очікуванні рідної людини з полону. Кожен обмін, в якому немає їхній коханих, синів, чоловіків та братів пекельно травмує. Мистецтво може викликати емоції, зачепити, тригернути, надавити, а також викличе розуміння та переживання. Сподіваюся, що така емоційно-художня форма впливу, як наша фотовиставка, зачепить відвідувачів, а жінок підтримає”.
Лілія: “Було важко показати свій біль та почуття на камеру — при сторонніх людях вмикався якийсь блок”
Лілія працює в балетній трупі київської оперети. Вона вже майже 800 днів чекає з російського полону свого хлопця. Богдан приєднався до лав “Азову” у 2015 році. У лютому йому виповнився 31 рік, це вже другий день народження, який він “відсвяткував” у полоні.
“Ми познайомилися у 2019 році. Стосунки були переважно на відстані, оскільки він служив у Маріуполі, а я жила і працювала в Києві. Перший час після повномасштабного вторгнення ми тримали зв’язок, але згодом майже не було можливості поговорити, спілкувалися тільки повідомленнями: чекала від Богдана або його побратимів заповітний “+” або “все ок”.
Ліля чекає з полону коханого Богдана
Звістка про полон стало страшною і шокуючою для Лілі. Їй здавалось, що це кінець, адже всім відомо як до “азовців” ставлять росіяни. Згодом Лілія прийняла цей факт, бо іншого виходу не було і стала чекати.
“Хоч сьогодні і повернули вже якусь кількість “азовців”, та бачимо, що більша частина з них понад два роки в полоні, де з ними відбувається найстрашніше. Багатьох судять на 20 і більше років, на довічний термін ув’язнення. Деяких взагалі беззбройних вбили в Оленівці в ніч з 28 на 29 липня 2022 року. Тому очікування дається важко, бо наші рідні в повній ізоляції та невідомості”.
Ліля зі свого боку намагається тримати тему українських військовополонених “на слуху”, хоча б у своєму оточенні, у своїх соцмережах. Ходить на щонедільні акції, спілкується з журналістами, в тому числі з іноземними, бере участь у спортивних змаганнях та культурних подіях, на яких можна вкотре заявити про тих, хто роками перебуває в російських катівнях.
“Ми з Мар’яною спочатку хотіли зробити танцювальну фотосесію про важкі почуття, які охоплюють мене весь цей час. Але згодом вирішили, що надати масовості цьому проєкту буде краще і важливіше. Знову ж таки, щоб показати різні історії жінок, які долають цей біль, але щиро вірять в щасливий кінець.
Ліля. Фото Мар’яни Боднар
Я радію, що вдалось втілити цю ідею і вийшли такі круті роботи. Мені особисто, хоч я і працюю на сцені, було важко показати свій біль і почуття на камеру. Тому що це те, що заховано всередині, і я намагаюсь це контролювати, щоб не впадати у відчай. Та і при сторонніх людях вмикався якийсь блок. Але все одно думки та спогади про кохану людину давали настрій цій фотосесії і в результаті вийшов такий проєкт, який розповідає про нашу тугу, біль, любов, віру і надію. Мар’яна в цьому проєкті зробила колосальну роботу: фотосесія, обробка світлин, на ній також були організаційні питання та комунікація. Якби не вона, скоріш за все, цієї виставки б не було. Тому дуже вдячна їй і всім, хто долучився до цього важливого фотопроєкту”.
Аліна: “За тиждень до полону ми бачилися, мали багато планів на майбутнє, збиралися одружитися”
Аліна родом з Донеччини, як і її наречений. Вони познайомилися за кілька місяців до великої війни. За професією Аліна дизайнер-архітектор, до повномасштабного вторгнення працювала в цій сфері, а після 24 лютого 2022 пішла у волонтерство. Її коханий — штурмовик 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура”. Влітку 2023 під час бойового завдання на Запорізькому напрямку, біля села Роботине, потрапив у полон.
“Насправді це дуже сюрреалістично звучить, але дуже пощастило, що коханий потрапив саме у полон. Тому що на тому напрямку були запеклі бої, і ворог вбивав наших хлопців. Мій наречений — єдиний з їхньої бригади, хто потрапив у полон того літа”.
Аліна бореться за повернення нареченого з полону
За тиждень до полону кохані бачилися, Аліна тоді змогла приїхати в Запорізьку область.
“Ми були разом кілька днів. Це була дуже особлива зустріч. Ми мали багато планів на майбутнє, збиралися одружитися. Ще потім він виходив на зв’язок, а згодом дізналася жахливу новину — під час бойового виходу їхня група була розбита, а наречений потрапив у полон”.
Відтоді Аліна в благодійному фонді займається виключно питаннями полону, а також допомогою нашим захисникам.
“Я живу тільки тим, щоб якнайскоріше могла побачити свого коханого вдома і намагаюся робити для цього все, що можу”.
У фотопроєкт “Не мовчи. Полон вбиває” Аліна потрапила завдяки Катерині Прокопенко, засновниці Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Саме вона запропонувала Аліні взяти участь у фотосесії.
Аліна. Фото Мар’яни Боднар
“Звісно, я погодилась. Коли ти потрапляєш в подібну ситуацію, стикаєшся з такими проблемами, дуже важливо розуміти, що ти не одна, що є підтримка, особливо коли тебе охоплює водночас і розпач, і страх, і безвихідь. Але коли ти бачиш об’єднання людей, коли ти розумієш, що разом ви можете і мусите робити все, щоб ваші рідні скоріше потрапили додому, це дуже підтримує. Тому цей проєкт — як нагадування суспільству про полонених, про безвісти зниклих, про страчених в катівнях”.
Ксенія: “Чекати на близьку людину з полону — це важко, але мене підтримує сім’я “Азову”
Ксенія і Максим познайомились через спільних друзів. Тоді жоден з них не міг подумати, що вони стануть парою, бо у Максима була дівчина, а у Ксенії хлопець.
“Ми дружили, а наші пари розпались з часом. І в якийсь момент ми почали зустрічатись. Це було щось неймовірне, адже на той час ми довго були друзями та добре знали одне одного. Так, це було кохання. Ми з Максом жили на одній хвилі і дійсно розуміли одне одного. Багато подорожували Україною, мріяли про майбутнє та будували плани. Ми хотіли бути щасливими. І ми обов’язково будемо”.
Ксенія чекає коханого Максима
Максим пішов в “Азов” у 2017 році. Від строкової служби він відмовлявся, а в цьому підрозділі побачив своє майбутнє.
“Перші дні повномасштабної війни я зустріла у селі біля Бердянська, а Максим в Маріуполі. Вони одразу ж готувалися дати бій ворогові. Ми не жарт розхвилювалися, коли зрозуміли, що росіяни захоплюють південь України і рухаються на Маріуполь з боку Бердянська. Було ясно, що хлопцям загрожує оточення. Це було жахливе усвідомлення реальності. Проте я не показувала своє хвилювання чоловіку, а коли він виходив на зв’язок, максимально підбадьорювала його”.
Село, де була Ксенія, за лічені дні опинилось в окупації. Росіяни просто заїхали на південь України і без перешкод рухались до своєї мети — оточити Маріуполь.
“Спершу російські колони просто проїжджали повз нас, навіть не зупиняючись. Через декілька днів до нас зайшли війська, задача яких була вже будувати нову владу. Вони одразу ж обшукали кожну хату: шукали мисливців, щоб забрати зброю, та тих, хто якось може бути пов’язаний з українським військом. Максим сказав мені спалити всі речі, які можуть вказувати на його приналежність до військових. Я не змогла спалити, проте встигла заховати їх за будинком, щоб ніхто не знайшов. Нова влада постійно влаштовувала обшуки, шукала партизанів та з осторогою ставилась до місцевих. Були й випадки грабежів. А через деякий час, щоб “вислужитись” перед росіянами, деякі люди почали “здавати” своїх сусідів, звинувачуючи їх у партизанській діяльності або шпигунстві. Мені пощастило. Про мене ніхто не сказав, і досить довго мені вдавалось приховувати, ким є мій чоловік.
Звичайно, при перевірках росіяни обшукували не тільки речі, а й телефони. Я видалила майже всі фотографії, “забила” пам’ять фотками усіляких котиків та собак, щоб вони просто втомлювались шукати. І це працювало.
А в одну із поїздок в Бердянськ ми з подругою потрапили під перевірку, і солдат догортав мою галерею до фотографії Максима, де він був у формі. “Так твій чоловік “азовець”, — голосно сказав він. Мені не було чого відповісти, то ж я погодилась. Скажу чесно, мені знову пощастило, і ніяких санкцій до мене не застосували. Так, хотіли зробити запис з російським прапором, на якому я б славила велику росію. Але не зробили, бо під час того рейду їм трапився хтось більш “цікавіший”, ніж я. Трохи згодом я вирішила, що треба їхати з окупації та не гратися із долею”.
Під час боїв в Маріуполі Максим виходив на зв’язок дуже рідко. Щоб подзвонити Ксенії, йому доводилось вилазити на найвищі точки, це було дуже небезпечно.
Виставка “Не мовчи. Полон вбиває”
“Коли хлопці вирішили вийти з “Азовсталі”, ми дізналися про це за тією ж схемою — один із побратимів написав про це, а інформація пішла далі по рідних. Хлопці вірили, що полон на декілька місяців, а потім їх обміняють. Проте реальність інша. Мій Максим був в Оленівці, коли там стався той жахливий вибух. Я не можу описати, що я відчувала в ті декілька днів. Я плакала і шукала якесь підтвердження, що він живий. І я побачила його в одному з відео, де росіяни записували інтерв’ю з пораненим українським військовим. Максим пройшов на задньому плані відео. Це була найкраща новина в моєму житті. Він живий, все інше неважливо”.
Останню звістку про коханого Ксенія чула понад рік тому від одного з його співкамерників, який вже повернувся з полону. Він розповів Ксенії, що Максим живий, багато говорить про їжу, мріє про майбутнє та підбадьорює всіх навкруги. Ксенія каже, Максим оптиміст, дуже позитивний і завжди вірить у краще.
Ксенія (праворуч)
“Чекати на близьку людину з полону — це важко. А ще важче не розуміти — ні скільки доведеться чекати, ні чим все це закінчиться. Від цих думок можна зійти з розуму. Особисто мене підтримує сім’я “Азову”: побратими та їхні родичі, з якими ми завжди поруч. Також я вірю, що Максим повернеться, і ми з ним реалізуємо все, що планували. Тим, хто чекає на своїх близьких, можу порадити лише вірити, відволікатись на роботу та громадську діяльність і оточити себе небайдужими людьми. Звісно, періодами буде дуже важко, проте це допоможе залишитись “на плаву”. Як і віра в те, що ви дочекаєтесь. А так воно обов’язково і буде”.
Переглянути світлини Мар’яни Боднар можна у Національному музеї “Київська картинна галерея” по 14 липня.
Національний музей “Київська картинна галерея” приймає відвідувачів з 11:00 до 18:00, крім понеділка і четверга; у вівторок — з 11:00 до 19:00. Каса працює до 17:20 (до 18:20 у вівторок).
Адреса: м. Київ, вул. Терещенківська, 9.
