Яким було життя видатних українських художників та художниць і чому їхні біографії не такі відомі, як у закордонних митців? Політичні утиски та репресії намагалися знищити авангард на території нинішньої України й призвести до забуття. Оксана Семенік у своєму блозі на Радіо Культура розповідає історію українського мистецтва – у цьому тексті йдеться про тих, хто увійшли до історії української книжкової графіки.
Анатолій Базилевич
Анатолій Базилевич. Енциклопедія сучасної України
Що ви уявляєте, коли чуєте про “Енеїду” Івана Котляревського? Я майже впевнена, що героїв Котляревського ви бачите саме такими, як їх намалював художник Анатолій Базилевич. Саме з його ілюстраціями 1968 року вийшла культова для української літератури книга. А ілюстрації так полюбилися читачам, що книгу перевидавали сімнадцять разів. Та про їхнього творця знають мало.
Анатолій Базилевич народився у Жмеринці на Вінниччині. Під час голодного 1933 року родина переїхала до Маріуполя, щоб вижити й знайти роботу. Саме там у місцевому гуртку малювання почався мистецький шлях майбутнього художника.
Під час Другої світової війни родину Базилевичів нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. Його батько загинув під час бомбардування, коли Анатолію було шістнадцять.
Після війни майбутній художник повернувся до Маріуполя і, щоб допомогти родині, влаштувався працювати художником-оформлювачем на металургійному заводі імені Ілліча. А вже 1947 року вступив до Харківського художнього інституту.
Ще під час навчання Анатолія Базилевича зацікавила ілюстрація, і вже за кілька років він розпочав свою кар’єру у видавничій справі.
У 1953 році художник переїздить до Києва, де починає співпрацю з багатьма видавництвами, зокрема “Веселкою”, “Дніпром”, “Мистецтвом”. Базилевич ілюструє “Кайдашеву сім’ю” Івана Нечуя-Левицького, “Казки” Ганса-Крістіана Андерсена, “Кота у чоботях” Шарля Перро, “Пригоди бравого вояка Швейка” Ярослава Гашека. Та найвидатніша його робота ще попереду.
Анатолій Базилевич, ілюстрація до роману “Пригоди бравого вояки Швейка” Ярослава Гашека. Київ, 1957. Графіка, туш. Енциклопедія сучасної України
Анатолій Базилевич працював над ілюстраціями до “Енеїди” близько десяти років. Натхнення художник шукав в українському козацькому бароко, народному мистецтві, мистецтві Георгія Нарбута та дослідженнях історика козацтва Дмитра Яворницького, а натурників Базилевич шукав серед своїх друзів. Книга зі ста тридцятьма ілюстраціями вийшла у видавництві “Дніпро” 1968 року як подарункове видання до 200-річчя з дня народження Івана Котляревського.
Ілюстрації Базилевича стали справжньою сенсацією в українській культурі. Книгу швидко розкупили, а наступного року видали вже тиражем у 20 тисяч примірників. Цей наклад теж швидко розійшовся, і рік по тому було ще одне перевидання “Енеїди” Базилевича. Цікаво, що воно стало останнім виданим без цензури. У наступних виданнях цензори вилучали ілюстрації, які вважали занадто еротичними.
Анатолій Базилевич, ілюстрація до “Енеїди” Івана Котляревського. Київ, 1968. Графіка. Суспільне надбання
Після успіху “Енеїди” Анатолій Базилевич і далі займався ілюстрацією. Чи то через цензуру, чи то за покликом серця, художник найбільше ілюстрував саме казки й інші твори для дітей. Перевірте у своїй домашній бібліотеці — можливо, там теж є книги з ілюстраціями Базилевича?
Софія Караффа-Корбут
Софія Караффа-Корбут. Суспільне надбання
Часом ілюстраторів книжок не сприймають як серйозних митців. Але часто саме з ілюстрації у багатьох дітей починається знайомство зі світом мистецтва.
Софія Караффа-Корбут народилась у Львові 1924 року. Батько походив зі шляхетного білоруського роду, а мати — з галицької інтелігенції. Та шлюб тривав недовго: ще до народження Софії батьки розлучились. Батько емігрував до США, і Софія жодного разу не бачила його.
Навчання Софії постійно переривала війна. Спочатку закінчити жіночу гімназію сестер василіянок завадила радянська окупація 1939 року. До речі, саме тут дівчина отримала перші уроки мистецтва від Стефанії Ґебус, художниці-графікині. Можливо, саме Стефанія і вплинула на подальший вибір Караффи-Корбут займатися графікою. Середню школу в Стрию Софія не змогла закінчити через німецько-радянську війну, що почалася у 1941-му.
Після вступу 1942 року до мистецько-промислової школи у Львові дівчині знову не вдалося завершити навчання через військові дії. Нарешті 1953 року Софія закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва й отримала диплом керамістки. Та, пропрацювавши кілька років за фахом, вона зрозуміла, що кераміка не є її сродною працею.
З початку 1960-х років Софія Караффа-Корбут почала створювати ілюстрації та обкладинки для книжок. Співпрацювала з видавництвами “Каменяр”, “Веселка”, “Дніпро”.
Софія Караффа-Корбут. “Варнак”, 1966; кольорова ліногравюра. Суспільне надбання
Серед її перших публікацій — такі книги, як “Фарбований лис” Івана Франка, “Байбак-мандрівник” Марії Пригари, “Довбушеві скарби” Андрія Волощака та інші.
Знаменитими її зробили ілюстрації до “Кобзаря” Тараса Шевченка, що вийшов 1967 року. За це видання з тридцятьма чотирма ілюстраціями Софія Караффа-Корбут отримала гран-прі на книжковій виставці у Канаді. Та найголовніше — це ненадовго повернуло в її життя рідного батька. Чоловік побачив знайоме прізвище на виставці й зв’язався з донькою через Товариство Червоного Хреста. Софія листувалася з батьком понад два роки. Вони планували нарешті зустрітись, і батько вже вирушив у дорогу до своєї загубленої дочки. Та в аеропорту йому стало зле і він раптово помер. Це було великим ударом для Софії.
У 1973 році виходить “Лис Микита” Івана Франка з ілюстраціями Караффи-Корбут. Саме ця книга стала найбільш тиражованою в кар’єрі мисткині. Вона була такою популярною, що видавалася навіть у різних форматах. Можливо, і ви пам’ятаєте лиса Микиту таким, як його створила Софія Караффа-Корбут? Раджу перевірити свою бібліотеку.
За все життя мисткиня проілюструвала понад шістдесят книг. Усі разом вони склали тираж понад сім мільйонів примірників.
Ще один її шедевр — ілюстрації до “Лісової пісні” Лесі Українки. Вони стали останніми, які вона встигла створити за життя. Над цими ілюстраціями Караффа-Корбут працювала вже у незалежній Україні. Її більше не стримувала цензура, а тому ці зображення так відрізняються, навіть настроєм, від попередніх графічних творів. Та, на жаль, Софія Караффа-Корбут не дочекалася публікації “Лісової пісні”.
Померла мисткиня 1996 року. А на її могилі встановлений пам’ятник із зображенням тієї самої Мавки, яку вона створила сама.
Георгій Якутович
Георгій Якутович. Суспільне надбання
Георгій Якутович, хоч і не народився серед Карпатських гір, та в історії українського мистецтва запам’ятався як співець краси гірських пейзажів та їхніх жителів. А народився майбутній графік у Києві 1930 року.
У 1948-му Георгій вступив до Київського художнього інституту, де його вчителем став відомий графік Василь Касіян. Ще під час навчання він захопився роботою з ліногравюрою, тобто гравюрою на лінолеумі, літографією, гравюрою на дереві, та офортом, гравюрою на металі, з якої потім отримують відтиски.
Вже у п’ятдесятих роках Якутович захоплюється фольклором гуцулів. Вражений природою Карпат і місцевою культурою, він створює ілюстрації для книги “Як Довбуш карав панів”, що вийшла 1960 року.
Графіка та загалом книжкова ілюстрація, особливо для дітей, мала трохи більше свободи, ніж живопис, який неодмінно мав відповідати нормам соцреалізму.
Гори й полонини стали справжньою другою домівкою для художника. У нього навіть з’явилася власна хатинка у селі Дземброня, а гуцули ставилися до Георгія як до місцевого. Невдовзі Георгій Якутович узявся за створення ілюстрацій до твору “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського. А вже 1963 року почав працювати художником-постановником на зйомках однойменного фільму Сергія Параджанова, який зробив режисера знаменитим на весь світ.
Георгій Якутович. Портрет Сергія Параджанова, 1964, кольорова ліногравюра. Колекція Сергія Якутовича. Я Галерея
Параджанов знав про щиру любов Якутовича до гуцульських традицій та його талант як художника.
“Він не просто художник, а художник, що мислить. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від фальші”, — говорив про Якутовича Параджанов.
Фільм став класикою не тільки українського, а й світового кіномистецтва.
Роботу над зображеннями до книги Михайла Коцюбинського Георгій Якутович завершив лише 1967 року. Книга вийшла з п’ятнадцятьма ілюстраціями накладом тільки в п’ятнадцять тисяч і відтоді не перевидавалась. Якщо вона зберігається у вашій бібліотеці — вам дуже пощастило! На щастя, численні відтиски з цієї серії містяться в колекціях багатьох українських музеїв.
До теми Карпат Якутович повертатиметься ще не раз. Зокрема, як художник-постановник фільму “Захар Беркут” Леоніда Осики 1971 року. А також як творець серії графічних портретів “Люди села Дземброня”.
Георгій Якутович. “Аркан”, 1960, ліногравюра. З колекції Сергія Якутовича. Я Галерея
Георгій Якутович майстерно проілюстрував не один десяток книжок, зокрема “Сонети” Максима Рильського, “Захара Беркута” Івана Франка, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ”, “Кленові листки” Василя Стефаника та багато інших. Саме за ілюстрації для дитячих книжок 1983 року Якутович отримав Шевченківську премію. А в 1991-му її нарешті здобула команда фільму “Тіні забутих предків”, частиною якої був і Георгій Якутович.
Єдина прижиттєва виставка митця відбулася у 2000-му. Того ж року художник помер. Його справу продовжили два сини — Сергій та Дмитро Якутовичі.