У Національному музеї “Київська картинна галерея” триває виставка “Кров з молоком”. На ній представлені роботи сорока п’яти українських митців різних поколінь, які порушували тему тілесності у своїй практиці. В установі зазначають, що це “одне з наймасштабніших досліджень тіла в історії музею”.
Кураторками проєкту стали Ірина Хоменко та Вероніка Щукіна. У пресрелізі йдеться, що серед завдань проєкту — “створити середовище терапевтичного формату”, аби глядачі могли поміркувати, а можливо, й знайти відповідь на питання “Хто я є і як це відображається на моєму тілі?”.
“Ми прагнули показати тіло як головний носій людського досвіду — від традиційних уявлень про красу й гармонію до теми травми, пам’яті та зв’язків між людьми”, — зазначає Вероніка Щукіна.
Однак чи справді поставлена мета відповідає результату?
Анастасія Курінська побувала на виставці й розповідає, якою вона вийшла.
Тематика та вибір робіт
З колекції Національного музею “Київська картинна галерея” представлено вісім робіт. Усі інші твори надали художники, або ж їх залучили з колекцій, зокрема галереї L-ART та “НЮ-АРТ”, а також приватних збірок Євгена і Владислава Вакуленків та Віктора Федчишина.
Експозиція поділена на чотири смислові теми. Перша — тіло та естетика, що розповідає про зміну ставлення суспільства до тем тіла та тілесності у різні епохи; показує різницю у сприйнятті жіночої та чоловічої оголеності. Тут представлені роботи таких митців, як Ілля Ріпин, Зоя Лерман, Микола Глущенко, Віктор Зарецький, Анатолій Криволап, Юлія Укадер та Олександр Бабак.
Полотно Віктора Зарецького “Олеся. Філіжанка кави” на виставці “Кров з молоком”. Суспільне Культура/Анастасія Курінська
Друга тема — тіло й ідентичність. Саме в ній йдеться про сприйняття тіла людьми та прояв ідентичності через тілесне. Тут представлені роботи Юрія Луцкевича, Марти Сирко, Анни Верещаки, Марії Шапранової, Євгенії Григорян, Віктора Сидоренка та інших.
Здавалося б, це ідеальний шанс показати справжнє розмаїття ідентичностей — торкнутися гендерної тематики або часто замовчуваних аспектів самосприйняття. Проте виставка цим не скористалася.
Складається враження, що це свідоме рішення, свого роду самоцензура. У підсумку, замість того щоб стати сміливим кроком у дослідженні ідентичності, розділ залишився у безпечних межах “дозволеного”, що значно знизило його потенціал.
Третя тема виставки про те, як травма та пам’ять проявляються через тілесність – тіло як носій пам’яті.
У цій залі, зокрема, говорять про війну. Митців-ветеранів, або тих, хто перебуває на військовій службі, не залучили. Тож погляду зсередини бракує. Однак представлено роботи Марії Куліковської, яка створила інсталяцію зі зліпків предметів з фронту і прифронтових міст. Наприклад, відстріляну гільзу, яку художниця отримала з-під Бахмута, і тюльпани, які вона придбала у жінки в Харкові.
Тут експонують і знімки Марти Сирко, що увійшли у проєкт “Скульптурний”. У його задумі порівняння військових з ампутацією й античних скульптур, прийняття видозміненого тіла.
У цій залі також є робота Влади Ралко. У своїй практиці мисткиня говорить про складність людського існування під час війни у спільному з її партнером Володимиром Будніковим проєкті “Політична анатомія”, а також веде щоденник від початку повномасштабного вторгнення — “Львівський щоденник”, сторінки якого стають свідченням особистого й колективного досвіду війни. Однак тут експонується полотно “Вночі”, створене у 2008 році.
Тема тіла як зв’язку постає у четвертій частині. Це завершальна частина виставки, що підсумовує та говорить про тіло як про міст між людьми, а війна щораз нагадує про крихкість зв’язку. Ця тема, зокрема, представлена роботами Олександра Ройтбурда, Миколи Білика, Олександра Сухоліта, Романа Сельського й Галини Андрусенко.
Назва проєкту — відомий вислів, що використовують на позначення здорової та повної сил людини — “Кров з молоком”. За словами Вероніки Щукіної під час війни “він набуває трагічної буквальності, поєднуючи життя і смерть, чистоту й біль”, і саме ці протилежності лягають в основу виставки. Однак мені здається, що назва фокусується винятково на фізичних характеристиках та не об’єднує ідеї, закладені в розділах і проєкті загалом, адже вони стосуються значно ширших, політичних, соціальних та філософських контекстів тілесності.
Рух тіла в експозиції: чи є місце глядачам
Попри, здавалося, чітку структуру виставки глядачам важко орієнтуватися у просторі та зрозуміти, якою саме є оповідь.
Розташування робіт не завжди відповідає розділам. Наприклад, роботу Анатолія Криволапа “Олеся”, яку кураторки зараховують до важливої для виставки теми про естетику, розміщено в останній залі, поряд із творами про зв’язок. Там також розміщено твір Віктора Сидоренка “Перемотування пам’яті”, хоча сам автор згадується у розділі про ідентичність. Так само живописний автопортрет Євгенії Григор’ян та фотоавтопортрет Марти Сирко, які є ключовими для розділу про ідентичність, розташовані поряд із роботами про травму і пам’ять.
Відчуття хаотичності підсилюється й через використання широкого діапазону медіумів — живопису, графіки, скульптури, інсталяції та фотографії — без врахування особливостей їхнього експонування та діалогу між роботами.
До прикладу, фотографії Марти Сирко повісили на біндери, це вибивається із загального стилю експозиції, у якому переважають “класично” експоновані роботи в ошатних рамах із менш помітним кріпленням. Це також значно “спрощує” ставлення до фотографії як мистецького медіуму, що і без того довгі роки не могла пробитися у музеї та зайняти належне місце в мистецькому світі.
Фотографії Марти Сирко, які експонуються на виставці “Кров з молоком”. Суспільне Культура/Анастасія Курінська
Не всі твори можна оглянути через недостатньо відведеного для них місця: ціанотипія на тканині Марії Шапранової — “Дотик” — розміщена у вузькому коридорі. А ще кілька робіт демонструють на сходовій клітці, тому доводиться оглядати їх майже впритул.
Академічний рисунок Іллі Ріпина та керамічні жінки Володимира Сая, оголене жіноче тіло, відлите у бронзі Миколою Біликом, та неомодерний живопис Віктора Зарецького. Погляд глядачів мандрує стилями й часом, а через відсутність додаткового кураторського супроводу, що міг би оприявнити глибинні зв’язки між роботами, виставка сприймається як набір фрагментів, що не складаються у цілісну оповідь.
Між розмахом та слабкістю
Головна цінність експозиції — масштабність. Проєкт пропонує сконцентровану в одному місці велику збірку робіт, що не часто показують широкій публіці. Це дає змогу ознайомитися з тим, якою є тілесність в українському мистецтві (водночас варто зважати на те, що 45 митців — це критично мало для глибокого осмислення теми).
Проте саме цей розмах обертається слабкістю: проєкт намагався бути про все, однак не переглядає канону зображення тіла в мистецтва та його сприйняття в суспільстві. Виставка не відкриває нового погляду на тілесність, а важливі для осмислення теми, як-от тіло в контексті війни чи ідентичність, порушують дуже обережно, уникаючи контроверсійних аспектів (наприклад, не представлена тема квіру, голос військовослужбовців відсутній). Можливо, саме розмаїття і є наслідком небажання демонструвати конкретну позицію чи думки, щоб натомість задовольнити попит загалу.