Минулого року у видавництві “Фабула” вийшов спортивний нонфікшен “Мій роман зі спортом”, авторкою якого стала українська художня гімнастка, бронзова призерка Олімпійських ігор 2016 року в індивідуальному багатоборстві Анна Різатдінова. У співпраці із видавництвом “Фабула” публікуємо уривок із книги про тренування, цілі спортсменки та підготовку до Олімпіади.
Наприкінці 2015 року, відвідавши Бразилію і повернувшись додому, я усвідомила, що головна подія мого життя стрімко наближається.
З’явилося дивне почуття страху: я боялася не встигнути щось доробити, переживала, що суперниці зроблять більше за мене й будуть винагороджені краще, ніж я.
Я накручувала себе, підганяючи до ще більшої роботи і продуктивніших тренувань. Було багато розмов про те, що в мене легка програма, у якій нема де схибити. І нашим головним завданням в олімпійський рік було ускладнити її. Але скажу відверто, що опановувати нові елементи майстерності у двадцять три роки набагато складніше, ніж у сімнадцять.
Не чекаючи, поки мене почне долати страх, я поїхала до магазину спортивних товарів і купила собі утеплений костюм, екіпіровку для бігу, компресійну тренувальну форму для зали (щоб швидше розігрівалися м’язи) й обтяжувачі на сімсот грамів, бо трьохсот мені вже було замало.
У грудні потисли морози, а мені все байдуже, я вирішила зранку бігати. З огляду на те, що перше тренування починалося о дев’ятій ранку, я вставала о шостій і о сьомій тридцять уже була на стадіоні. Бігала десять кіл — чотири кілометри — на холоді. Було важко, морозне повітря обпалювало шкіру, а я знай намотувала свої кола. Потім сідала в автівку та їхала на тренування. Ніхто нічого не міг зрозуміти, коли до зали я заходила з червоним обличчям. Усі лише плечима знизували.
А я відчувала тілом, що мій подвиг не даремний і ранкова пробіжка працює. І хвалила себе за цілеспрямованість і характер. Ноги ставали рухливішими, у вправі з’являлася швидкість — саме те, що було потрібно для самби зі стрічкою. Після щоденного кросу мої ноги літали, з’явилося дихання. За два тижні я вже витримувала цілий прогін, хоча темп був дуже швидкий. Часу залишалося обмаль, а я прагнула зробити більше за всіх. В олімпійський рік я працювала до повного виснаження. Тренерки не могли натішитися, у якій я чудовій формі.
Традиційно в січні ми їздили на міжнародний турнір у Лос-Анджелес. Усі любили ці змагання: початок сезону, Америка, обкатування нової програми. Мені потрібно було виграти, адже я собі сказала: якщо тут посяду перше місце, то рік для мене складеться вдало.
Ми боролися зі збірною Білорусі. Для мене було дуже важливо почати олімпійський рік, обігнавши одну зі своїх основних суперниць Мелітіну Станюту. Я виграла багатоборство, і це надало мені впевненості. Ірина Іванівна розповідала, що судді в неї неодноразово запитували: “Ви не боїтеся, що Різатдінова перегорить?”. У спортсменів буває такий стан, коли вони перегоряють. Вкрай важливо саме до Олімпіади вийти на пік форми, не раніше і не пізніше. Недарма за кожним чемпіоном стоять професіонали, які вміло доводять його до належної форми до певної дати. А я так бадьоро й активно розпочала рік, що в багатьох закрадалася думка: у такому темпі не дотягну до серпня. Проте моє натхнення і бажання перемогти щомісяця лише зростали.
Після Америки ми вирушили до Естонії на міжнародний турнір Miss Valentinе, де я виграла всі медалі, але там не було моїх основних суперниць. На Кубку світу в Фінляндії я посіла третє місце в багатоборстві, перше — у фіналі з обручем і стрічкою, друге — у фіналі з булавами й третє — у фіналі з м’ячем.
Проте не все йшло так безтурботно, як хотілося. Внутрішня напруженість зростала, і нерви часом не витримували. На початку березня в аеропорту Бориспіль у мене знову стався конфлікт з Іриною Іванівною. Ми летіли до Мілана, щоб звідти потрапити в Дезіо на матчеву зустріч між Україною та Італією. І тут Ірина Іванівна зробила мені зауваження щодо мого одягу, чому я лечу не в куртці нашого спонсорського бренду. Я сприйняла слова тренерки як незаслужений привід для звинувачення через дрібницю.Ми вже перебували в залі вильотів, до посадки залишалося 15 хвилин. Поруч зі мною сиділа Віка Мазур (другий номер нашої збірної), і я сказала їй, що йду, а вона лише всміхнулася: “І куди ти пішла?”. Я взяла валізу й попрямувала до виходу. Віка ледь встигла вимовити: “Ти що, серйозно?”. Я відповіла “так” і прискорила кроки.
На стійці паспортного контролю прикордонники були дуже здивовані: “Дівчино, ви куди?”. А я їм у відповідь: “Я не лечу! Я йду з рейсу”.
Суворий погляд: “Чому?”. Починаю імпровізувати: «Та в мене вдома дещо сталося, треба терміново повернутися”. Мене провели через службовий вихід, я домовилася, щоб мій багаж зняли з літака. До цього часу тренерки зрозуміли, що однієї гімнастки немає. Усі почали мені телефонувати, але я нікому не відповідала. Їхала в таксі — якнайдалі від з’ясування стосунків. Це був мій протест. Я ніколи не розуміла, навіщо через дурницю смикати дорослу людину, яка сумлінно працює, відповідально ставиться до своєї справи.
Маленьких виховувати — норма. І нам свого часу робили зауваження з будь-якого приводу. Але коли спортсмен досяг високого рівня, давно вийшов із підліткового віку, чіплятися до нього не варто, можна натрапити на опір. Так вийшло й зі мною. Щось не влаштовує — можу піти. Лунали дзвінки мами з Криму, Іриші й Ніни, які залишилися в Києві.
Утрьох вони змогли мене заспокоїти й умовили не входити в клінч з головною тренеркою збірної. Наступного дня я прилетіла на змагання іншим рейсом. Ми поговорили з Іриною Іванівною, я перепросила за свою поведінку, втім спробувала пояснити, чому так вчинила. І ми якось швидко зійшлися на одному: любимо ми одна одну чи ні, це не має значення, у нас є мета, і ми йдемо до неї разом. Решта — життєвий дріб’язок. Після цієї розмови все заспокоїлося, і наші стосунки стабілізувалися до самої Олімпіади. Варто сказати, що 2016-й спортивний рік був для мене вдалим до поїздки на Гран-прі в Тіє (Франція). Там зі мною сталося щось дивне.
Обкладинка книжки “Мій роман зі спортом”. Видавництво “Фабула”
Я дуже добре підготувалася, але зірвала цей старт. Я відмінно показала себе на випробуванні килима, розуміючи, що до мене уважно придивляються фахівці й трійку лідерів світової гімнастики судді визначають уже зараз. Проте я настільки виснажилася ще до змагань, що для боротьби не залишилося сил. Це була моя фатальна помилка, адже гімнастка високого рівня зобов’язана вміти грамотно розподіляти свої сили.
Негативну роль відіграв і психологічний чинник: провідні гімнастки перед виходом на виступ розминалися на одному килимі. На мене ця атмосфера страшенно тиснула: велика кількість делегацій з різних країн. Пам’ятаю, Ірина Іванівна покликала мене й сказала: “Давай! Ти вже на тренувальному майданчику маєш своїм напором розігнати всіх суперниць і перемогти! Працюй!”. На той момент ці слова подіяли на мене точнісінько навпаки. Я настільки закрилася, що вивести мене із цього стану було нереально. Я розплакалася та відмовлялася виходити на килим. Мене кинулися рятувати Іриша й тренерка збірної України Марина Кардаш, яка підтримувала мене протягом чотирьох років. Пам’ятаю, як Марина Анатоліївна зайшла до роздягальні й почала мене по-доброму вмовляти: “Анюто, вдягнися, будь ласка, треба йти”. Але якщо я занурювалася в себе, то повернути мене до нормального стану було неможливо, я стояла за майданчиком і нічого не робила.
Виходила на килим заплакана, робила помилки. У підсумку я посіла четверте місце в багатоборстві, що для мене дорівнювало повному провалу, взяла срібло з булавами й бронзу зі стрічкою. Але немає нічого такого поганого, що не обернулося б на краще. Цей старт змусив мене переглянути свою поведінку. Не давала спокою думка, що у важкий момент я геть відгородилася від Іриші.
Довелося боротися зі своїми внутрішніми демонами: наступити на его, амбіції. Я сказала собі: “Поводитимешся в тому ж дусі — не досягнеш мети”.
І після цих змагань я включилася так, що мене вже було неможливо спинити.