Головна Кіно

Як Олександр Довженко проводив час у Берліні та був під впливом німецької сцени

10 вересня виповнюються 129 років з дня народження Олександра Довженка.

Одним з основних парадоксів в постаті режисера є нерівномірні знання про його біографічні етапи. Так, попри величезну кількість текстів про митця, ми досі мало знаємо про деякі ранні періоди його життя, про його закордонний етап початку 1920-х. І хоча розвідки Альфреда Крауца, Ганса-Йоакіма Шлеґеля, Сергія Тримбача та Джулії Саттон-Маттокс значно покращили нашу уяву про час проведений Довженком в Берліні та вплив німецької мистецької сцени на його подальшу творчість, видається не зайвим доповнити її новими спостереженнями та ширшим контекстом україно-німецької культурної дипломатії 1920-х.

Кінознавець Олександр Телюк розповідає про пригоди та впливи Берліна на Олександра Довженка.

Робота за мольбертом

Як і майже всі режисери ВУФКУ, Довженко не мав кінематографічної освіти. В кіно він прийшов завдяки знайомствам та репутації талановитого графіка.

Вплив живопису (як і інших класичних мистецтв) на кіно тема плідна для спекуляцій, хоча і виправдана для періоду українського кіно 1920-х років, коли саме кіно все ще діалектично мислилося як мистецтво синтетичне і похідне від “класичних” художніх форм. Згадаймо бодай концепти “органічного синтетизму” Леоніда Скрипника чи “конструктивного синтезу” Валер’яна Поліщука. Та й самого Довженка один з перших його критиків Яків Савченко кликав не інакше як “майстер синтези”.

У випадку Довженка це був ще й вплив досить потужного покоління німецького мистецтва, який він міг відчути, щонайменше, з двох джерел — під час свого перебування в Берліні в 1922-1923 роках, а також від німецьких митців та проєктів, які були активно представлені на радянській сцені 1920-х. Однак, на відміну від житомирського, харківського, одеського, київського та московського епізодів; варшавський та берлінський періоди Довженка досі відносяться дослідниками та дослідницями до найменш висвітлених.

Довженко був один з дуже небагатьох режисерів ВУФКУ, яким взагалі вдалося побувати та ще й повчитися закордоном, інші яскраві винятки — Лесь Курбас та Іван Кавалерідзе.

Першим поїздкам закордон і дипломатичній кар’єрі Довженка сприяли два вихідці з Волині: більшовик і випускник Сорбонни Дмитро Мануїльський та боротьбист і куратор українізації Олександр Шумський.

Поїздка до Варшави в жовтні 1921 році — перший вояж Довженка закордон, “хоч і не зовсім справжній”, — за власними спогадами митця з самоцензурованої автобіографії “схвилювала та налякала” його.

У Берлін майбутній режисер прибув у квітні 1922 у віці 27 років й провів там більше року. Пропрацювавши три місяці на дипломатичній службі на Йоахімстальштрассе в районі Шарлоттенбурґ, Довженко змінив її на навчання в приватній мистецькій школі. При чому навчання він міг собі завдяки стипендії 40 доларів, яку щомісяця отримував від Наркомпросу УСРР.

Відомо, що Довженко мешкав за адресами Курфюрстендамм 227 та Бісмаркштрасе 69 все в тому ж районі Шарлоттенбурґ, — нині респектабельний квартал в 1920-х були привабливими для митців міськими окраїнами.

Також ми знаємо що Довженко був у Варшаві та Берліні разом зі своєю першою дружиною Варварою Криловою, яка також працювала в українському торгівельному представництві у Берліні та, на відміну від самого Довженка, добре володіла німецькою та французькою.

1922 р. О. Довженко з дружиною В. Довженко. Берлін. ЦДАМЛМ. Ф. 690, оп. 1, спр. 38, арк. 14. / Надано Олександром Телюком

Збереглися принаймні два фото Довженко 1922 року. Перше — портрет в шляпі. Друге — разом з Криловою біля статуї Марса у підніжжя величезному романтичному пам’ятнику кайзеру Вільгельму. Ця масштабна 21-метрова кінна статуя німецькому імператору авторства скульптора Рейнольда Беґаса була встановлена навпроти Берлінського палацу (нині — це острів музеїв) в 1897 році і була одним з улюблених місця для фотографування туристів фактично до часів ФРН, коли її було знесено в 1950 році.

Головний мотив опису берлінського етапу Довженка зазвичай зводиться до набуття ним мистецької ідентичності та всотування впливів німецької художньої сцени.

Колишній приятель Довженка Олександр Мар’ямов писав, що всі вільні вечори майбутній режисер присвячував “відвідинам у художніх студій” та бував на “всіх художніх виставках”, а також щовечора проводив “дві-три години за роботою у мольберта”. Ба більше, згідно Шлегелю Довженко ніби навіть виставляв свої навчальні художні роботи.

Не зайвим буде відзначити також, що саме під час перебування Довженка в Берліні в жовтні 1922 року в галереї Ван Дімена (Galerie van Diemen & Co), що спеціалізувалася на голландському живописі, на Унтер ден Лінден 21 відбувалася масштабна «Перша російська художня виставка» зокрема за участі творів багатьох українських митців — Архипенка, Бурлюка, Екстер, Малевича, Татліна та Альтмана (останній навіть зміг відвідати її особисто в межах радянської делегації). Особливістю цієї виставки була безпрецедентна спроба зближення мистецьких сцен двох дипломатично ізольованих держав.

17 липня 1923 року Довженко полишив Веймарську республіку. Мануїльський, нібито, хотів надалі відправити Довженка в дипломатичні місія в Кабул або Скандинавію, проте митець повернувся до Харкова, привізши туди з собою “приспокійні манери великого міста”.

В столиці УСРР, як відомо, він спершу працював ілюстратором та карикатуристом “боротьбистських” видань, намалював щонайменше чотири плакати до фільмів, а згодом остаточно звернувся до кіно як сценарист та режисер.

Червоні німці

Очевидно, що досвід річного перебування в буремному Берліні-Вавілоні 1920-х справив на молодого хлопця з села переломне враження, яке щоправда чомусь було витіснене і з спогадів Довженка, і з його біографій і в кращому разі зводилося до кількох рядків.

За три роки в 1926 році Довженко опублікував в журналі “ВАПЛІТЕ” свій перший і від того програмний текст “До проблеми образотворчого мистецтва”, де живий зв’язок з Німеччиною зчитувався між рядків. З завзяттям неофіта Довженко критикував одночасно ЛЕФ, футуристів та “передвижників”. Також — згадував “найбільшого художника капіталістичної Франції” Сезана, проте зовсім не називав німецьких художників, — хоча міг би.

Втім у двох цікавих пасажах пізнається особиста проєкція автора. “На Україні часом подибувано поодинокі імена, це було так би мовити «не через, а не дивлячись»: вони переважно були вихованцями західноевропейських академій (Левицький, Боровиківський, Нарбут, Мурашко, Бойчук, Бурачек та інші)” — носій європейської, нехай і неакадемічної, освіти Довженко, немов, вбачав в ній архетипову ініціацію для українського митця.

Друга цитата при цьому ніби критикували німецьке мистецтво і його найгарячіші політично ангажовані тенденції. “Причина антихудожнього ухилу передвижництва стає тепер цілком зрозуміла. Щось подібне помічається нині й у німецькому малярстві, про що прекрасно свідчила остання німецька виставка в Москві. Протест проти буржуазії і всього гнилого розкладу, зв’язаного з її пануванням, в Німеччині почав руйнувати мистецьку культуру, висуваючи вперед проблему безпощадного агіту у всієї опозиційно настроєної художньої маси”.

Згадана Довженком “остання німецька виставка” — масштабна експозиція німецького мистецтва, яка відкрилася 19 жовтня 1924 року в історичному музеї Москви й стала відповіддю на ту саму радянську виставку в Берліні. Цього разу на ній було представлено понад 500 робіт від 129 німецьких художниць та художників під неофіційним кураторством молодого митця Отто Наґеля (Otto Nagel) з об’єднання “Червона група” (Roten Gruppe).

При цьому організатором виставки виступав Міжробдоп (“Международная рабочая помощь”). Початково ця організація створена на заклик Леніна в Німеччині в 1921 році мала гуманітарну мету, зокрема допомогу жертвам голоду, — саме цим обмежилась її піврічна діяльність в Україні з 1922 до 1923 рік. Проте в РСФСР же вона стала містком і для культурної співпраці з Німеччиною, яка побічно впливала і на українську культурну сцену. До організації та допомоги радянським робітникам долучився фізик Альберт Енштейн, письменник Анрі Барбюс, митці Отто Наґель, Ґеорґ Ґросс, Кетте Колльвіц.

І хоча виставка була холодно сприйнята критикою в Москві її відвідало 40 тисяч глядачів, а далі її показували ще в Лєнінграді та Саратові. Тож, враховуючи високий інтерес до німецької культури в 1920-х, не лише Довженко, а й більшість української мистецької та кіно спільнот могли мати нагоду її бачити, або чути про неї.

Багато художників представлених на цій увійдуть надалі в радянський культурний канон, зокрема всі ті ж Ґросс, Колльвіц та Наґель; а поза тим — Отто Дікс, Пауль Клеє, Ласло Могой-Надь, Курт Швіттерс, скульптори Ганс Арп, Рудольф Беллінґ, архітектор Адольф Радінґ.

Що більш цікаво в межах дослідження впливу німецької культури на Довженка, що частина цих німецьких митців увійдуть і в український культурний канон. Наприклад, легендарний журнал “Нова генерація” друкуватиме, щонайменше, репродукції творів Оскар Шлеммера, Франца Вільгельма Зайверта, Віллі Баумейстера, Отто Дікса, Пауля Клеє, Курта Швіттерса.

А хтось, увійде в цей канон навіть не будучи безпосередньо представленим на виставці, як берлінський бельгієць Франс Мазерель. Щонайменше, з 1926 року про Мазареля в Україні будуть писати, а в 1931-му республікою навіть мандруватиму персональна виставка цього “революційного художника”.

Не виключено, що саме особливий статус німецького мистецтва був однією з причин запрошення німецьких операторів та декораторів на роботу у фільми ВУФКУ.

Берлінський професор

Хоча Довженко дуже мало згадував про час проведений в Берліні в 1922-1923 роках, про нього було свідоме оточення митця та перші рецензенти. Принаймні в березні 1927 про факт навчання Довженка на митця згадує журнал “Кіно”.

А скоро і сам Довженко в одній з перших автобіографічних довідок писав: “Працював за керівника справами посольства УСРР у Польщі та за секретаря консульського відділу в Берліні. Кинув. Вчився малярству у проф. Еккеля”. Добре відома історія про те, як не вірне прочитання “проф. Еккеля” як художника Еріха Геккеля (Erich Heckel) з групи “Міст” тривалий час тиражувалась в радянському кінознавстві. Зусиллями дослідника з Німецької Демократичної Республіки Альфреда Крауца було доведено, що справжнім вчителем Довженка з набагато більшою вірогідністю був Віллі Яккель (Willi Jaeckel).

Згідно висновку Крауца, на відміну від Геккеля, Віллі Яккель якраз міг мати власну школу в Берліні 1922-1923 років, та й загалом любив збирати навколо себе “прогресивну молодь”. Понад те, Яккель в якості солдата воював десь “в Росії” під час Першої світової війни, що могло вплинути на його інтерес до цього регіону.

Довженко, Олександр; Демуцький, Данило. Арсенал (1929). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

Jaeckel Willy. Gefallener im Stacheldraht from Memento 1914/1915 (1915). Musée d’art moderne et Contemporain de Strasbourg, Cabinet d’art Graphique. / Надано Олександром Телюком

Яккель був лише на шість років старший за Довженка, проте вже брав участь у виставках Берлінського сецесіону та був членом Пруської академії мистецтв.

За словами Шлегеля, з Яккелем Довженка познайомив 52-річний Ганс Балушек (Hans Baluschek), який був першим провідником Довженка у мистецькі кола Берліну, подібно до того, як в кінематографічні кола його вводив Ернст Любіч.

Пізніше Джулія Саттон-Маттокс, дослідивши фільми Довженка підтвердила вплив Яккеля на Довженка та переконливо показала, як дві сцени з “Арсеналу” (мертвий німецький солдат в колючому дроті та агонія солдата отруєного газом) цитують восьму і дев’яту частини серії Яккеля Memento 1914/15 (1915) — літографії в десяти листах, присвяченій Першій світовій війні.

Втім у Довженка можна знайти алюзії і до інших творів свого вчителя. Наприклад, цей сюжет Яккеля перегукується з кадрами з “Землі” та навіть дозволяє припустити вагітність нареченої вбитого у фільмі Василя Трубенка.

Крауц також припускав, що Віллі Яккель, міг поставати як славетний довженківський дід. Хоча тут певно йдеться не про портретну, а символічну схожість.

При цьому на відміну від інших художників, про яких йде мова, Яккель не був представлений на німецькій виставці в СРСР та й не міг входити до місцевого канону митців, через свою участь в релігійних проєктах, наприклад, створенні ілюстрації до Біблії чи “Божественної комедії”.

Трохи обабіч він тримався і на німецькій сцені свого часу. Відомий, в першу чергу, своїми жіночими портретами, Яккель подекуди малював в дуже непритаманних собі жанрах і темах, як у випадку з Memento 1914/1915. Можливо, через це, за словами Саттон-Маттокс його називали то експресіоністом, то імпресіоністом, то традиціоналістом.

Згідно Шлегелю також відомо, що якась з картин Яккеля також висіла в Довженка в кабінеті в Москві.

Моїм українським товаришам

Ще однією ключовою фігурою в радянській уяві про німецьке мистецтво 1920-х був уродженець Берліну Ґеорґ Ґросс (George Grosz). На момент перебування в його рідному місті Довженка Ґросс в свої 28 років був випускником Дрезденської академії мистецтв, учасником «спартаківського» руху та скандальним карикатуристом.

Фігура Ґросса була дуже популярною в СРСР та ілюструвала, як в ранній російський авангард (більшою мірою ніж український) виражав коаліцію митців та влади. Саме перед зустріччю з Довженком у Берліні в 1922 році Ґросс повернувся з дивної піврічної поїздки Росією, під час якої зустрічався з Лєніним та Луначарським та готував малюнки для журналу “Огонёк” та газети “Правда”.

З іншого боку, художники його також вважали за свого, а його ілюстрації та статті про “мистецтво в його найновіших течія” з’являлися на сторінках прогресивних видань, при чому не лише російського “ЛЕФу”, але й українських видань “Кіно”, “Нова генерація”, а текст в “Новому мистецтві” зазначав, що критичні ілюстрації твори Ґросса “жахливіші, ніж малюнки Гойї”.

За яких обставин відбулося знайомство Довженка і Ґросса достеменно невідомо, проте німецький художник так явно орієнтований на радянський контекст очевидно не міг оминути нагоди познайомитися з молодим українським митцем.

Принаймні актор Гарс Клерінг згадував, що його з Довженком в галереї на Фрідріхштрассе 25 познайомив саме Ґросс. Так само Крауц засвідчив спогади Віланда Герцвельде (Wieland Herzfelde), брата художника-соратника Ґросса Джона Гартфілда (John Garfield), про присутність Довженка в майстерні Ґеорґа Ґросса.

Також відомо, що до Ґросса в гості в Берлін через два роки заїжджали українські поети Валер’ян Поліщук, Олесь Досвітній та Павло Тичина під час їх візиту до Європи (було відвідано Латвію, Литву, Чехословаччину, Францію, а в Німеччині, крім Берліну, —Гамбург, Потсдам, Дрезден та Лейпциг) в 1924-1925 роках. За результатами туру першими Поліщуком “Роскол Европи” (1925) , Досвітній “закордоні нариси”, а разом ними — репортаж про кіностудію у Потсдамі до журналу “Кіно”.

Під час цієї зустрічі уродженець Волині, поет-учасник “Гарта”, Поліщук навіть пробував домовитися з Ґроссом щодо його виставки у Харкові. Також німецький митець подарував Поліщуку малюнок “Інвалід (Обережно, не спіткніться)” (Invalide (Vorsicht, nicht stolpern!) з підписом “З найщиріщою присвятою моїм українським товаришам” (den Ukrainischen Genossen mit berzlighster Widmung). Пізніше цей малюнок разом з дружиною Поліщука Оленою-Рахіль Конухес опинився в Москві.

Тичині ж дістався альбом “Обличчя панівного класу” (Das Gesicht der Herrschenden klasse, 1921), малюнки з якого потім якраз часто репродукували в українській пресі.

Саме вплив Ґросса на малюнки Довженка найбільш потужним вважав Крауц. Хоча дослідник також порівнював їх з сатиричною графікою журналу карикатур Die Pleite, з яким співпрацювали Джон Гартфілд, Отто Дікс, Владислав Ґріффель, Карл Гольц, Рудольф Шліхтер.

Хоча варто додати, що більшість малюнків Довженка, хоча й були сатиричними не мали того цинізму притаманного Ґроссу, а лишалися в форматі “дружнього шаржу”. Один з винятків —загадкова карикатура на Євгена Касьяненка.

Втім деякі впливи провокативної сатичної сатири Ґросса можна розпізнати і в фільмах Довженка. Крауц звертає увагу на притаманну Ґроссу соціальну сатиру як основний елемент “Васі-реформатора” та “Ягідки кохання”. А його гротеск — “Сумки дипкур’єра” та “Звенигори”.

Довженко, Олександр; Завелєв, Борис. Звенигора (1927). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

Зокрема ряд паралелей в Ґроссом можна відшукати в “Звенигорі”. Наприклад, у фільмі сатирично висміяно німецьке вояцтво подібно пацифісткої серію Ґросса “З нами бог”.

А сцена з розбещеною паризькою буржуазією відсилає як до тих же малюнків “Жаби” та “Світанок”, так і до однієї з найбільш відомих серій Ґросса Ecce Homo.

Хоча цитував Ґросса в радянському кіно на лише Довженко, але й російський режисер латвійського походження Фрідріх Ермлер , який цитував у своєму фільму “Уламок імперії” (1929) сюжет вигаданий Ґроссом з людиною на хресті в протигазі.

Саме через Ґросса Довженко міг познайомитися і з іншими представниками німецької художньої сцени, тим же як і Отто Неґелем, чи з представницею старшого покоління Кете Колльвіц.

Довженко, Олександр; Завелєв, Борис. Звенигора (1927). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

Принижені і нескорені

Крім Яккеля та Ґросса, окремої згадки заслуговує і вплив на Довженка радикальної художниці Кате Колльвіц (Käthe Kollwitz). Як і твір Яккеля, малюнки Колльвіц, нібито, висіли у Довженка і після його повернення в СРСР.

Як і Ґросс, Колльвіц мала міцні зв’язки з СРСР, зокрема в Москві вона навіть мала персональну виставку в 1928 році, де виставляли 60 робіт, зокрема шість зображень циклу “Повстання ткачів”. Проте Довженко цілком ймовірно побачив ці твори набагато раніше, та одним з перших з земляків відкрив для себе творчість художниці.

Коли Довженко був у Берліні, Колльвіц було 55-56 років, вона все ще приходила до тями після втрати сина на фронтах Першої світової війни і ще більш віддано продовжувала свою безкомпромісну лінію в мистецтві, що одночасно виражала лаконізм та монументальність.

Ми не маємо прямих свідчень їх знайомства, проте вплив Колльвіц на Довженка відзначають майже всі дослідники та дослідниці їх творчості.

За шість років після перебування в Берліні Довженко зніме фільм “Арсенал”, де за спостереженням Сатон-Матокс процитує Колльвіц. Довженко зобразить у фільмі мати, яка втратила на війні синів. Жінка статично стоятиме посеред хати. І це єдине зображення буде дуже іконографічно близьким до шостого листа “Кінець” з “Повстання ткачів” (1893) Колльвіц і підніме цілий шквал асоціацій з її творами.

Довженко, який ніколи не мав власних дітей, немов, спробує виразити цю втрату імітуючи не реальність, а мистецтво. І хоча графіка Колльвіц могла бути наслідувана засобами чорно-білого кіно, все ж радикальність її похмурих творів поставала саме в порівнянні з захопленням кольором та абстрактною формо, що розвивався в той самий час у деяких авангардистів.

Довженко, Олександр; Демуцький, Данило. Арсенал (1929). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

З одного боку Колльвіц в своєму стилі виразила той злам, що відбувався між реалізмом, символізмом, модерном, який можна зустріти, наприклад, у Мунка з його анґстом, криком та понівечіністю, з іншого боку, вона виразила певну межову форму реалізму, де немає місця жодній барвистості і радикально актуалізована смерть.

Втім очевидно на сурову іконографію “Арсеналу” вплинули й інші твори Колльвіц — “Жерміналь” (1893), “Принижені — бідна сім’я” (1900), “Принижені — труп і оголена жінка на посту” (1900), “Вдова” (1921-1922).

Довженко і Колльвіц були людьми абсолютно різних контекстів, але їх поєднували деякі фундаментальні речі — нав’язлива смерть братів та сестер у дитинстві, страшний досвід війни.

Старі майстри

Однак Яккель, Ґросс та Колльвіц були далеко не єдиними митцями, з якими порівнювали Довженка. Серед алюзій, які могли підживлювати образи Довженка дослідники часто звертають увагу й на більш давніх авторів. Наприклад, ведуть алюзії сцени розстрілу Тимоша в “Арсеналі” від Франциско Ґоїй.

Так Джулія Саттон-Маттокс як паралель наводить цикл Франциско Ґоїй “Лихоліття війни” (Los desastres de la guerra, 1815–1820), один з малюнків якого іконографічно знаходить відгук як в творах Колльвіц, так і Яккеля, а потім в “Звенигорі” та “Арсеналі” Довженка.

Якщо ж відкинути Ґойю та широкий спектр алюзій, які виходять за межі німецького впливу на Довженка, можна слідом за Олександром Мар’ямовим, який досить добре знав режисера, згадати серед натхненників режисера також про “старого” Цилле, Слефоґта, Корінта.

Гайнріх Цилле (Heinrich Zille) на час перебування Довженка в Берліні вже мав 64 роки та славу вправного, плодовитого та схильного до епатажу в творчості графіка. Хоча з 1924 року він також виставлявся в СРСР його безпосередній вплив на твори Довженка не дуже помітний. Так само як і важко знайти прямі паралелі творчості режисера і з Ловісом Корінтом (Louis Corinth), колишньою зіркою Берлінського сецесіону, який теж на початок 1920-х вже був в літах і напівпаралізованим.

Більш активний на той момент був Макс Слефоґт (Max Slevogt), якому в 1922 році виповнилося 54 роки. Його імпресіоністичні твори певно робили його представником “сталої школи”, проте він також був карикатуристом, книжковим ілюстратором і навіть працював над оформленням оперних постановок.

Слефоґт часто займався оформлення класичних літературних творів і подібно до довженкової “Звенигори” звертався до романтичних сюжетів свого народу. Так, наприклад, Слефоґт створив 330 ілюстрацій до берлінського видання 1913 року “Бенвенуто Челліні” (Benvenuto Cellini), автобіографії однойменного флорентійського художника XIX століття в перекладі Ґете. Твір насичений побутовими та релігійними сценами містив в собі і деякі авантюрні мотиви, які віддалено подібні до «козацької» частини “Звенигори”.

Довженко, Олександр; Завелєв, Борис. Звенигора (1927). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

Slevogt Max. Benvenutos Pferd Tornon (Benvenuto Cellini) (1911-1913). Kupferstich-Kabinett, SKD, Dresden. / Надано Олександром Телюком

В цих та інших ілюстраціях Слефоґт полюбляв зображувати коней. А відомо, що Довженко, який надивився на коней і корів під час свого дитинства в Сосниці та пізніше змалював їх в “Зачарованій Десні”, був одним з найбільших майстрів українського радянського кіно з зображення коней на кіноекрані. Однак, як і випадку з образом розстрілів, мотив коней настільки багато пропрацьований в мистецтві, що навряд якийсь один автор може бути взірцем до їх зображення.

В будь-якому випадку, як ми бачимо від німецької художньої сцени чи то під час навчання в Берліні, чи під час вже проникнення німецьких впливів в український радянський контекст Довженко, запозичив чимало При чому і сміливість у використанні політичної сатири, і поетичні мотиви експресіонізму, і образи нової об’єктності часто цитувалися Довженком свідомо.

Довженко, Олександр; Завелєв, Борис. Звенигора (1927). Національний центр Олександра Довженка. / Надано Олександром Телюком

Після 1923 року Довженко повертався у Берлін ще щонайменше двічі. У червні 1929 року він коротко приїздив на запрошення торгпредства та прохання фірми “Прометеус” для перемонтажу проданих для прокату фільмів “Звенигора” і “Арсенал” та редагування німецьких інтертитрів “Арсеналу”, показ якого в більшості країн Європи та Північної Америки відбувся наприкінці 1929 року.

Також він був у Берліні у липні 1930 року разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою під час свого турне з “Землею” до Берліну, Гамбургу, Праги, Парижу і Лондону. “Землю” в Берліні хотів прокатувати один з засновників Міжробдопу Віллі Мюнцерберг, проте цензура розгледіла в фільмі образу релігійних почуттів і дозволила лише обмежений показ фільму. Так цікавим чином у долі “Землі” німецька католицька преса та атеїстичний сталінський поет Бєдний були союзниками у протистоянні твору Довженка.

Берлінська “обмежена” прем’єра “Землі” відбулася 17 липня у кінотеатрі “Мармор-хауз”. Також фільм показували в знайомому Довженку Кустфдрдамі та кінотеатрі “Камера” на Унтер дер Лінден.

Окремо можна розглянути впив мистецтва на пізніші роботи Довженка, наприклад, на “Щорс”. Втім логічно, що чим більше режисер формував свій власний почерк тим далі він був від копіювання давніх авторитетів. Ба більше, сталінський Радянський Союз 1930-х вже не прагнув культурного обміну з Європою, з екранів зникли всі закордонні фільми, а сама Німеччина скоро перетворилася на головного опонента СРСР на континенті.

Сумною була і подальша доля Довженка в 1930-х — режисеру замість гри в мистецькі алюзії все частіше доводилося відпрацьовувати радянський пропагандистський матеріал.

Матеріал створено за підтримки Державних художніх зібрань Дрездена (Staatliche Kunstsammlungen Dresden). Особлива подяка Тетяні Кочубинській, Марії Іссерліс, Сергію Фофанову.

Суспільне Культура