Дискусії про те, чи можна використовувати лайку, тривають вже не одне десятиліття, оскільки здебільшого вона асоціюється з чимось забороненим та несумісним із високою культурою. Та чи було так завжди?
Анастасія Шквира зазирнула у минуле лайки та дізналася, як змінювалося її місце в українській літературі і який вплив вона має на наше сьогодення.
“Не російський імпорт”: українська лайка крізь призму історії
Існує міф, що матюки прийшли в Україну з Росії. Та насправді перші згадки лайливих слів фіксуються у XI–XV столітті — зокрема, в берестяних грамотах. У цих текстах траплялися такі лексеми, як “ку*ва”, “бл*ть”, “їб*ть”, проте там вони мали дещо інше значення. До прикладу, слово “бл*ть”, що походить зі старослов’янської, означало “обман”, “помилка” або “блуд”. Це слово також згадане у першому словнику розмовної української мови Лаврентія Зизанія, що датується 1596 роком.
За словами українського письменника та перекладача Остапа Українця, слова, які зараз вважають лайливими, раніше вважалися радше непристойними.
“Те, що ми зараз вважаємо матами, первісно розвинулося з цілком пристойної лексики. На різних етапах — від праслов’янської до сучасної української мови”, — пояснює він.
Письменник зауважував, що назвати іншу людину “псом” або іншим похідним від тварин, вважалося більш образливим. Наприклад, коли новгородський посадник Остафій “назвал псом” князя Ольгерда, образа була такою великою, що посадника стратили.
Різні етнічні спільноти звикли заперечувати той факт, що в їхній мові була поширена лайка. Та насправді лайливі слова існують у багатьох мовах, різняться лише групи, до яких вони належать.
Сторінка з мальопису “Коротка історія української літератури” Остапа Українця, Юлії Вус і Івана Кипібіди. Надано командою авторів
За словами авторки словника української нецензурної лексики Лесі Ставицької, кожна культура має свою систему цінностей, що формує підхід до вживання образливих слів. Європейські культури традиційно охоплюють три типи:
– sex-культура (культури, де найпоширенішими є лайки сексуального характеру, пов’язані з тілесністю та статевими актами — російська, сербська, хорватська, болгарська);
– shit-культура (культури, у яких переважають лайки, пов’язані з дефекацією та видільними процесами — німецька, чеська, англійська, французька, українська);
– sacrum-культура (культури, де найобразливішими є лайки, пов’язані зі святістю, релігійними символами та святими постатями, зокрема Богородицею — романські мови, частково чеська, словацька, польська).
Досліджуючи українську лайку, мовознавиця дійшла висновку, що наша мова тяжіє до shit-культури, адже лексем, пов’язаних із “задом”, значно більше.
Фразеологізмів із сексуальним дієсловом — близько 20, з назвою жіночого органа — 38, чоловічого — 57, але із ср*кою — 151!
“Якщо в російському варіанті буде поширено про*бати, то в українському буде про*рати”, — стверджувала Леся.
Звісно, не можна сказати, що Росія не мала впливу на нашу культуру мови чи що лайка, пов’язана з геніталіями, принесена звідти. Та лайлива лексика української мови формувалася незалежно й має свої особливості, образність і смислові наголоси.
Народна лайка на сторінках літератури
В українському побуті лайка була не лише способом емоційної розрядки, а й частиною живої усної мови. Тож не дивно, що вона з’являлася у фольклорі та художніх творах. Українські класики використовували лайку та обсценну лексику як один зі способів зображення народного життя — з усіма його пристрастями, конфліктами та перепетіями.
Іван Котляревський, засновник нової української літератури, в “Енеїді” використав безліч прокльонів та грубих висловів, що надали персонажам народного колориту.
“Енеїда” Івана Котляревського. Надано Суспільне Культура Богданом Горбалем
“Енеїда” стала першою поемою, що була написана народною мовою. Ось фрагмент того, як цариця Дідона сварить Енея в поемі Котляревського:
“Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!
За кучму сю твою велику
Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
І очі видеру із лоба
Тобі, диявольська худоба,
Трясешся, мов зимою хорт!
Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас всіх гульвіс,
Що ні горіли, ні боліли,
На чистому щоб поколіли,
Щоб не оставсь ні чоловік;
Щоб доброї не знали долі,
Були щоб з вами злиї болі,
Щоб ви шаталися повік”.
Недалеко відійшли від вживання обсценної лексики такі письменники, як Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний, які використовували лайку і прокльони, аби передати народний колорит у своїх творах.
Згадаймо лише сварки Мотрі та Марусі Кайдашихи. З їхніх діалогів (якщо їх так можна назвати) можна було б скласти словник лайки. Ось подивіться на цей приклад:
— Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря. — Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!
— Одчепись, сатано! Хто його одв’язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його, — крикнула Кайдашиха.
— То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по дворі! — брехали Мотрині діти з-за угла.
— Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврінів хлопець.
— Он глянь, сук*, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня. — кричала баба Кайдашиха.
— Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репетувала Мотря, піднявши лице вгору.
Постанова “Кайдашева сім’я” за твором Нечуя-Левицького у Театрі Франка. Театр Франка
Лайка та матюччя використовувалися в так званих сороміцьких піснях, які вигадували селяни й робітники, та співали їх під час роботи або на вечорницях. Багато українських класиків збирали та досліджували народний фольклор. Навіть Тарас Шевченко під час подорожей Україною збирав усну народну творчість, яку потім знайшли в його записах.
У 2001 році вийшла ціла збірка українських сороміцьких пісень, які збирали такі письменники, як Максим Максимович, Микола Гоголя, Тарас Шевченко, Павло Чубинський, Іван Франко й Володимир Гнатюк.
У романтичній літературі уникали подібних висловів, натомість використовувалися образні чи евфемістичні вирази, що допомагали творам зберегти гармонію між формою і змістом. Тож, наприклад, у творах Лесі Українки ми не побачимо жодних грубих висловів, адже емоційна напруга передається через метафору та алегорію.
Кадр з фільму “Тарас Шевченко”. ВУФКУ
Під оком цензора: як радянська система приборкувала слово
Цензура стала однією з головних складових радянської ідеологічної машини. Перед публікацією тексти проходили детальну перевірку, а будь-які нетипові для соцреалізму матеріали одразу ж знищували.
У радянський час і з’явилося саме поняття “нецензурної лексики”, тобто це ті слова, які не пройшли перевірку ідеологічного апарату СРСР.
Проте це не зупиняло письменників від використання гострого слова. У 20-х роках були поширені так звані літературні вечірки, де збиралася тодішня творча інтелігенція, щоб обмінятися думками та продекларувати свої твори. Та це не ті інтелігентні зустрічі, де панувала стриманість — навпаки, тут звучали жваві дискусії, різкі висловлювання і навіть словесні баталії.
Студент лісового факультету сільськогосподарського інституту Володимир Гжицький пригадував літературні вечірки в першій половині 20-х у Харкові.
“Ті вечори, коли виступав Хвильовий і деякі товариші з інших літературних організацій, бували іноді бурливі, а то й скандальні. Пригадую один такий вечір з Миколою Хвильовим. Читав він своє оповідання, що мало назву «КП(б)У»” (йдеться про оповідання “Лілюлі” 1927 року).
У центрі оповідання — карлик Альоша, який чує гудок поїзда і каже до сестри:
— Я знаю, що каже гудок, коли отак гу-у-у!
— Що саме? — питає сестра.
— Він каже: “Кпбу-у-у…”
Сестра називає його поетом. Та на вечірці, коли Альоша — єдиний без пари — дратується, і знову лунає гудок, вона пропонує:
— Альошо, розкажи, що ти чуєш у цьому гу-у-у?
Той, сповнений злості, раптом кричить:
— В п…у-у-у!
“Хвильовий вимовив це не вживане в літературі слово також на весь голос. Зчинився неймовірний галас. Молодь ревла від сміху, а жінки почали демонстративно виходити з залу. Хвильовий стояв спокійно і, вичекавши, аж зал втихомирився, продовжував читати оповідання і закінчив його під оплески залу”, — розповів Володимир Гжицький.
Та нецензурне слово в друкованому вигляді ніколи не з’являлося — лише через трикрапку.
Ще одним прикладом вживання матюччя є гімн Спілки пролетарських письменників “Гарт”, який склав один із її членів — Володимир Сюсюра:
“Вставай Дніпровський і Сосюра,
Аркадій Любченко вставай!
Доволі в «Гарті» буть за джурів,
Політиканам в ж**у дай.
У груди, в яйця, в морду, в зуби,
Щоби залляло все вогнем.
Нехай Блакитний і Коцюба
Самі працюють в «Л.Н.М.».
Остання капля впала в кашу,
Прийшов гнобителям кінець.
Міцніють духом лави наші,
А генерали без яєць.
Лежать в г**ні політикани,
Їм дзвін урочисто гуде.
Тремти, Кулик, за океаном —
Тебе ж подібна доля жде.
Шумлять і сурми, і антени,
Панелі радісно шумлять.
Скажи, німецький Йогансене,
Чи будеш ти й надалі бл*дь”.
Перший ряд (зліва направо): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Другий ряд (зліва направо): невстановлена особа, Іван Дніпровський. 1925 р. Суспільне надбання
І це лише деякі з прикладів вживання лайливих слів та матюччя.
Як розповідає українська літературознавиця Ярина Цимбал, цензура більше стежила за ідеологічною і класовою витриманістю художніх творів, аніж за стилем та лексикою.
Матюки були, проте вони або були закрапковані, або змінювалися більш м’якою лайкою, що обурювало деяких письменників.
Постмодерн і 1990-ті: матюк — нова поетика десятиріччя?
З приходом дев’яностих, що збіглися з поваленням радянського режиму і проголошенням незалежності України, зникла цензура — а отже, почалася нова ера літератури.
Стрімко почав розвиватися постмодернізм — стильова течія, що відкидає традиційні канони, поєднує іронію, гротеск, множинність голосів, й шукає нові форми вираження складної, суперечливої реальності. Представниками цієї течії є Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Любко Дереш, Лесь Подерв’янський та інші.
Мат став не лише одним із проявів емоції чи бунту, а й повноцінним художнім інструментом, що дозволяє письменникам грати з формами, стилями та мовними рівнями, руйнуючи межі між “правильним” і “неправильним”.
Книжка Юрія Андруховича “Московіада”. Данило Павлов/надано Stretovych Agency для Суспільне Культура
Юрій Андрухович ділився: “Нецензурна лексика, лайка — це передусім слова: офіційно, по-науковому вона називається обсценною. Значить, це лексика, а лексика є нічим іншим як матеріалом, з яким працює письменник”.
Думку про те, лексика немає поділу на “нормативну” і “ненормативну” також підтримує письменник Лесь Подерв’янський, твори якого у свій час викликали резонанс у культурному середовищі.
На думку Сергія Жадана, лайка у творах не має нічого спільного з епатажністю та привертанням уваги. Це лише спосіб стилістично наблизити художній текст до живої, нефільтрованої мови повсякдення.
Книжка Сергія Жадана “Дапеш Мод”, видана у видавництві “Фоліо”. Видавництво “Фоліо”
Та лайкою слід вміло користуватися, адже надмірне чи невміле її вживання може перетворити твір на дешеву пародію.
“Талант є талант, його важко приховати, так само як важко зіпсувати бодай у мовному плані. Якраз від таланту письменника залежить, як тонко відчути прагматичні регістри лайки і не бути при тому вульгарним або тривіальним”, — вважала українська мовознавиця Леся Ставицька.
Етика і свобода слова: чи є місце лайці в літературі сьогодні
Зараз існує безліч думок щодо того, чи можна використовувати лайку в літературі та публічному мовленні. А мітинги проти заборони НАБУ та САП, де на плакатах мітингувальники широко використовували обсценні слова, спричинили нову хвилю обговорень.
Остап Українець стверджує, що слід відрізняти поняття “лайка”, “мат” і “нецензурна лексика”.
Лайка — сварка або лексика, яка використовується у сварці. Неприємне прізвисько, порівняння чи побажання без жодних лексичних обмежень. Може бути складене з пристойних слів: “Щоб тобі пір’я в горлі виросло”.
Мат, також матюччя або матірщина (ругань матір’ю) — конкретна група лайки, яка ображає матір, заборонена з дуже конкретних причин церквою.
Нецензурщина — “низова” лексика, часто пов’язана з народною сміховою культурою, із сексом і дефекацією, яку було заборонено вживати в друкованих текстах у Російській імперії (чи в будь-якому середовищі, де існувала та існує цензура).
За словами Остапа, в Україні немає органу, який займався б цензурою, тож “друкувати книжки з матюками абсолютно дозволено”. У 2019 році вже намагалися ухвалити законопроєкт “Про протидію лихослів’ю”, проте він викликав хвилю критики через загрозу свободі слова і так і не був винесений на голосування.
Та незважаючи на те, що конкретних заборон не існує, думки з приводу вживання лайки у творах розходяться.
У червні 2025 року голова Дрогобицького осередку Національної спілки журналістів України Степан Яким закликав засудити поета Юрія Іздрика як “ворожий елемент” і позбавити його Шевченківської премії через наявність лайки в його віршах.
Поет та письменник Юрій Іздрик. Facebook/Ростислав Шпук
На захист поета став міський голова Калуша Андрій Найда. На його думку, заборона лайки прирівнюється до зазіхання на свободу слова.
“Невже кожен, хто пише чи творить будь-яке інше мистецтво, повинен слідувати очікуваному шаблону? Як на мене, то це — однозначно крок назад”, — написав на своїй фейсбук-сторінці мер Калуша.
Повномасштабне вторгнення стало каталізатором для лінгвістичної “напівлегалізації” нецензурної лексики. Згадайте лише вислів про руський корабель. За словами докторки психологічних наук Любові Найдьонової, це стало способом вираження сильних емоцій. Така нормалізація, природно, впливає на її прийняття в літературі як засобу відображення сучасної реальності.
На думку фахівця з мовної політики Тараса Марусика сприйняття мату змінилося — особливо серед молоді. Тепер лайка не ототожнюється з російською культурою, а сприймається як частина мовної реакції на жорстку дійсність. Ця зміна ставлення до нецензурної лексики природно впливає і на культурне життя — зокрема, на літературу, де лайка слугує художнім засобом і дедалі частіше використовується для передання емоцій та сучасних переживань.