Українські військові частини визначалися непересічним фанатизмом, відвагою й витривалістю. Моральну вартість війська, його гін до перемоги, бачимо не лише в реґулярних чи напівреґулярних частинах, але й серед повстанців перших років воєн Хмельницького. Живе здорове серце, величезна Nаціональна й релігійна спаяність і зосередження уваги на єдину найвищу ціль — перемогу — це були елементи, що завдяки геніяльному проводові створили з українців у половині XVII ст. непоборну армію, одну з-поміж найкращих тогочасних в Европі.
Коли на війну в Европі людей треба було вербувати, стягати їх обіцянками жалування (жолду), грабежу й уживання життя, тоді в Україні стягалися усі добровільно готові на важкі воєнні труди, погорджуючи смертю. Ніхто про них не старався якось особливо.
„Сіли на коні й поїхали” — ці 4 слова XVII ст. характеризують настрій українського війська.
Невибагливість війська, відома зрештою з усяких визвольних змагань, давали багато можливостей гетьманові, що вспівав зразу зорганізувати усе те, що потрібне багатотисячній армії…
Постійна загроза життя зродила тип української людини, який не визнавав перепон фізичної натури. В степах козацтво почувалося, як у себе вдома. Голод, спека, спрага — ці тверді природні умови тодішньої степової України десяткували чужі незагартовані на все те війська (напр, московське військо в поході на Крим 1684 p.). Для козацтва були це буденні труднощі, що на них і не звертали особливої уваги.
Незнана деінде в тому часі військова дисципліна — дальша характерна особливість війська Хмельницького. У кожній війні, революції дуже від’ємний прояв це нищення чужого майна не тільки для самого грабежу й особистої добичі, але й для знищування ворога та для спільної воєнної добичі…
Хмельницький однак вмів спинити військо перед безвідповідальним грабежем ворожого майна, а який приходив після переможного бою. Силою свого авторитету гетьман добивається того, що після боїв під Корсунем і Пилявцями — поділ добичі проходить організовано. Частину здобутого польського майна гетьман залишає на потреби держави, частину відсилає на Запоріжжя, а рештою обділяє своїх козаків.
Виявом незвичайної дисципліни слід уважати те, що не лише козацькі, але й наймані татарські війська не поважилися після піддачі Львова увійти й пограбувати хоча б львівські передмістя. Така була сила гетьманового наказу й така внутрішня дисципліна українського війська. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про нечувану досі карність і послух у частинах Хмельницького.
Без сумніву, впливала тут на те й незвичайно тверда рука гетьманської влади. Для неслухняних не було пощади:
„Багато голов товаришів наших ми застали на полях навкруги міст українських”… Не був це деспотизм, але необхідна серед таких обставин воєнна суворість, продиктована конечністю єдности дії. У війську немає місця ні на деспотизм чи терор, ні на рабство. Є лиш підпорядковання збірній дії, а в ній немислиме відмінне життя такої одиниці, що діє проти потреб і вимог одноцільного пляну.
Дисципліна в війську — явище новочасне, безладдя — середньовічне. На грані обох епох Хмельницький це один з перших творців військової карности. По інших збройних силах на перші сліди дисципліни натрапляємо заледве в половині XVIII ст. та й то такої, де при проголошуванні наказу додавали все ще й висоту кари, що грозила за невиконання цього наказу.
Тільки карність, що її джерелом були невизначені цифрами моральні чинники українського війська — могла зродити такі бойові чини, як от Лоїв 1649 p., де тисячі борців ішли на втрачені становища, свідомі того, що єдиним виходом була тут геройська смерть. Нема сумніву, що основами тієї карности були виплекані з давен чесноти Українського Nароду – честь і хоробрість.
Юрій Тис-Крохмалюк,
історик, доброволець дивізії «Галичина». Історична праця «Бої Хмельницького» (1954)
