Українські військовослужбовці та ветерани вже пишуть п’єси, грають на сцені, втілюють постанови, а ще вчаться світла, звуку та відео в театрі.
Ідея створити “Школу світла” для ветеранів належить директорці “Дикого театру” Ярославі Кравченко. Навчальну програму для ветеранів запустили не лише для того, щоб ознайомити їх із театром, але й для того, щоби дати ветеранам можливість здобути потрібний фах. З браком технічних спеціальностей у театрі зараз стикаються і великі академічні театри, як-от Театр Франка, каже Ярослава Кравченко в коментарі Суспільне Культура.
Зараз учасники вже завершують пілотний безкоштовний курс, який запустили у вересні за підтримки УКФ та Третього армійського корпусу. Ми відвідали одне із занять на “Сцені 6” — якраз у день, коли там готувалися до київської прем’єри вистави “Я бачу, вас цікавить пітьма” і вішали інстаграмну світлову декорацію “Я люблю Буськів (С)ад”.
“На курсі є людина, яка ні разу до цього не була в театрі”
“Часом люди думають, що театр — це цікаво, весело і що це щось зовнішнє. А виявляється, що це може бути досить рутинна й технічна робота. Але саме так створюється «театральна магія»”, — каже Ярослава Кравченко, з якою ми спілкуємося в гримерці під час репетиції “Пітьми”.
Вистава “Я бачу, вас цікавить пітьма” у “Дикому театрі”. Артем Галкін/”Дикий театр”
Більш як третина команди “Дикого театру” доєдналося до лав ЗСУ з початком повномасштабної війни, серед них і звукорежисери, освітлювачі й спеціалісти з проєкції. Коли директорка відчула дефіцит кадрів у “Дикому”, то зрозуміла — треба навчати нові.
Технічна база для цього була, треба було знайти викладачів: намагалися шукати тих, хто не лише професіонали у своїй спеціальності, але й люблять пояснювати свій фах іншим. Четверо викладачів із львівського Театру Заньковецької, Театру Франка й Театру на Печерську зараз викладають теорію та практику за трьома напрямами: художник чи художниця зі світла; відеограф чи відеографка; звукооператор чи звукооператорка.
Директорка “Дикого театру” Ярослава Кравченко. “Дикий театр”
Перед запуском програми Ярослава Кравченко консультувалася з харківським театром “Нафта”, який також має програму для навчання цих спеціальностей [школу театрального світла ще має Національна спілка театральних діячів України].
“Курс «Нафти» був орієнтований на ширшу аудиторію: не лише на ветеранів, але й на цивільних. Це було два тижні занять офлайн і онлайн із доволі щільним графіком, інтенсив. У нас навчання розподілене на два місяці”, — пояснює Ярослава Кравченко.
Більшість людей, які подали заявки на курс, вже мають театральний досвід та роблять власні театральні проєкти, але серед охочих є і людина, яка жодного разу не була в театрі (під час курсу учасники можуть відвідувати вистави театрів-партнерів, як-от Театр ветеранів чи Театр на Подолі).
“Також у курсі беруть участь члени сімей ветеранів та військовослужбовців. “Це та категорія людей, яких соціально рідко підтримують, як розповідає мені Марина Батуринець, яка робить освітній проєкт «Близькі». Тож нам хотілося поділитися цими знаннями й з ними”, — каже директорка Дикого театру.
За її словами, на опенкол “Школи світла” зреагувало більше не ветеранів, а чинних військовослужбовців. А вони мають більш нестабільний графік, тож не завжди можуть відвідувати офлайн-заняття. У підсумку курсів у Zoom вийшло більше, ніж планували на початку. Загалом на курс подали близько 40 заявок, але лише половина учасників змогла дійти до кінця.
“На виході ми хотіли випустити людей, які вже можуть проводити виставу, але через те, що практичних занять було менше, ніж ми розраховували, очікування не зовсім збіглися з реальністю, — зізнається Ярослава. — Але, звісно, ми відкриті для тих, хто захоче продовжувати практику”.
Світло
“Світло змінює реальність, може зробити актора низьким чи високим, красиву людину некрасивою. На репетиції якраз можна подивитися, як виглядає вистава без світла, а потім порівняти з виставою, і тоді буде помітно, як зміниться простір”, — каже директорка “Дикого театру”.
Ярослава Кравченко згадує сцену з вистави “Квіти для Елджернона”, де актори, “пасуючи” світлом, ніби грають у футбол: художник зі світла має побачити, як рухається нога одного актора, щоби перенести світловий промінь до іншого. Це дуже складна технічна робота, яку на виставі виконував Руслан Березовий. Раніше він працював у “Дикому театрі”, тепер — у львівському театрі імені Марії Заньковецької, а також викладає у “Школі світла”.
Художник зі світла Руслан Березовий. “Дикий театр”
Один із тих, хто вчиться на курсі керувати світлом у театрі — Дмитро Вовчук, який служить у 115-й окремій механізованій бригаді, а зараз перебуває на реабілітації. До того як піти до армії, Дмитро працював актором.
“Одного разу я був на фестивалі світла, і тоді мене вразило, як атмосфера однієї і тієї самої сцени може змінюватися залежно від освітлення. Коли я був актором, мені головне було «потрапити» у світло, а нюанси професії світловика мене не так цікавили”, — розповідає Дмитро Вовчук.
Військовий Дмитро Вовчук, який навчався у “Школі світла” від “Дикого театру”. “Дикий театр”
“Щоби глядач побачив актора, він має бути «у світлі». Під час одного з моїх перших виходів на сцену художник зі світла мені підказав: «Якщо ти стоїш на сцені й прилад нещадно б’є просто в обличчя, значить, ти правильно стоїш»”, — усміхається Ярослава Кравченко.
Така взаємодія між акторами й художниками зі світла буває не завжди: актор може очікувати задачі від світловика, а той, навпаки, вважатиме, що артист має достатньо професіоналізму, щоби “зловити світло” самостійно. Художнику зі світла може бути важко працювати і з режисером, який, щоби пояснити завдання, також має хоч мінімально знатися на роботі світла.
Репетиції акторів зі світловиками починаються приблизно за два тижні до початку вистави, а до цього в художників зі світла ще багато іншої роботи. Зовні може здаватися, що художники зі світла — це люди, які натискають на кнопочки й рухають фейдери [регулятор на пульті], але насправді це лише 5 % роботи, як каже Дмитро Вовчук.
“Коли ми прийшли на перше офлайн-заняття і сіли перед довжелезним пультом, у мене було враження, ніби я зайшов у кабіну пілота: купа кнопок, а ти не знаєш, як працює навіть одна. Це була вистава «Тартюф» львівського Театру Заньковецької, що приїхав на гастролі в Київ. Там використовували близько 50 приладів, — згадує військовослужбовець. — Звісно, мало хто щось одразу зрозумів. Але потім почався навчальний процес і стало зрозуміліше. У мене є освіта електрика, тож перша частина вже була мені знайома”.
Для початку роботи зі світлом треба як мінімум прочитати інструкцію з користування всіма необхідними приладами, щоби розуміти, як під’єднати ці прилади. Далі художники зі світла мають прописати технічну програму вистави. Дмитро вже навчився розбиратися в пульті та прописувати цю програму, хоч поки що й не може самостійно створити “картинку”.
“Прописувати програму — це лише перший крок. Скільки ще ефектів можна зробити! Світло — це як палітра із фарбами, куди художник може додавати багато різних кольорів, — каже Дмитро Вовчук. — Я поки що навчився малювати будиночок чи дерево, але якщо вчитимуся далі, то зможу намалювати все, що завгодно”.
Крім того, художникам зі світла треба реагувати на дію у виставі в режимі реального часу і за потреби виправляти моменти, які можуть піти не так. Також світловик має швидко орієнтуватися на гастролях, коли театрові доводиться працювати на новій сцені (хоч там є і власні техніки).
“В ідеальному світі програму вистави з усіма сценами записують на пульт, а потім просто грають. На практиці завжди треба бути готовими розв’язувати якісь технічні проблеми. Але це і творчий процес. Світловик — це перфекціоніст, який все відшліфовує”, — вважає Дмитро Вовчук:
“Хотів би практикувати далі, але поки що не знаю, в якому форматі. Мені не так довго залишилося бути на реабілітації, далі знову треба на службу. Хочу дуже подякувати, що відкрили для мене цей світ світла й темряви. Бо темрява — це невід’ємна частина світла”.
Відео
Ще одна учасниця курсу, яка навчається світла — шістнадцятирічна акторка театру ляльок Аліна Козак, студентка коледжу при цирковій академії. Батько Аліни — військовослужбовець.
Акторка театру ляльок Аліна Козак, яка навчалася у “Школі світла” від “Дикого театру”. “Дикий театр”
“Я завжди захоплювалася світлом. Збираюся вступати в університет на сценографа, а також більше вивчати роботу художника зі світла. Із самого початку навчання мені хочеться працювати за цим фахом і бути дотичною, тому паралельно ходжу в театри та знайомлюся з фахівцями”, — каже Аліна Козак.
За бажанням учасники курсу можуть відвідувати заняття з кількох напрямів, тому Аліна ходила й на заняття для відеографів. “Краще мати акцент на одному напрямі, щоби добре розібратися, але так склалося, що наш викладач розповідав і про світло, і про відео, яке теж може керуватися зі світлового пульта, — розповідає Аліна. — Спочатку мені було дуже страшно, що я ввімкну щось не те і вся техніка полетить (а таке справді може бути), але є цікавість пробувати, якої під час курсу додалося ще більше”.
На світло й звук подали заявки найбільше учасників, але було доволі мало охочих стати відеографами, розповідає Ярослава Кравченко: “Насправді навіть початковий віджеїнг (мистецтво й техніка створення і керування зображеннями, відео і графікою в режимі реального часу під музичний супровід — Ред.) чи проєкційний мапінг (проєктування підготованого відео на тривимірні об’єкти — Ред.) — це супердорогий фах, де люди можуть заробляти хороші гроші”.
Вистава “Дуже сумна людина”. “Дикий театр”
Відео в театрі може заміняти декорацію, створювати доповнену реальність, дублювати акторів, додавати документального елементу, і, як світло чи звук, робити атмосферу навіть на порожній сцені. Наприклад, у виставі “Дикого театру” “Дуже сумна людина” грає лише два актори, але дуже багато персонажів з’являється саме на відео. Також це додає містичної складової: у виставі є “обмін тілами”, який теж відбувається завдяки відеоефекту.
Вистава “Піна днів”. “Дикий театр”
В іншій виставі “Дикого” — “Піна днів” — є проєкція, схожа на рентгенівську, де зображені легені, що дихають у такт з акторкою на сцені (її створював Руслан Березовий). Ще одна технічно складна вистава — “Володар мух”, де відео використовують у трьох площинах: один екран транслює відео зі сцени, другий відображає дію паралельного світу, а третю дію показують у телевізорах.
Вистава “Володар мух” у “Дикому театрі”. Артем Галкін/”Дикий театр”
Звук
Якщо читачі цього тексту серед тих, кому вдалося потрапити на київську прем’єру вистави “Я бачу, вас цікавить пітьма” (як авторці цього тексту), то вони могли звернути увагу, як там працюють звукооператори (звукорежисер — той, хто створює звук, а звукооператор — той, хто його технічно реалізує — Ред.). Наприклад, з яким характерним звуком падає “папка-фенікс” щоразу, коли поліціянт Віталік Субота намагається її спалити.
“У виставі багато містичних речей відбувається саме завдяки звукам. Крім того, там співають актори і є живий бенд, — каже Ярослава Кравченко. — Чи є вистави, де не потрібен звукорежисер, де не треба нікого підзвучувати та використовувати фонограму? Так, вони можуть існувати. Але коли ми говоримо про видовищність, то без цього цеху та інших технічних цехів не обійтися”.
Вистава “Я бачу, вас цікавить пітьма”. Артем Галкін/”Дикий театр”
На виставі “Я бачу, вас цікавить пітьма” працює два світловики та два звуковики (один із них відповідає за фонограми, а інший — за мікрофони). Одна з них — Ганна Медведюк, яка зараз працює у львівському Театрі імені Марії Заньковецької й також викладає у “Школі світла”. Ганна навчалася театральної звукорежисури в університеті імені Карпенко-Карого, а потім працювала в київському ТЮЗі.
“Головне завдання звукорежисера — зробити звук таким, щоби глядач не звертав на нього уваги”, — каже викладачка. Непомітність може бути не стільки про роботу звукорежисера, скільки про самих звукорежисерів у колективі. Звуку зазвичай приділяють менше уваги, ніж світлу, для якого відводять окремі дні репетицій, тож іноді доводиться поборотися за час для своєї роботи, як і за більш вартісну техніку, що якісніше й довше працюватиме на виставах, додає Ганна Медведюк.
Звукорежисура в театрі проста для входу, але далі починаються доволі складні процеси, бо в театр приходять нові технології. Щоби створити звук у театрі, треба розбиратися й в інших напрямах звукорежисури:
– звукорежисура телебачення: дія на театральній сцені схожа на дію в прямому ефірі, тож можуть бути відхилення від запланованого сценарію;
– звукорежисура кіно: музика в театрі може працювати так, як музика в кіно — звукорежисери не підбирають її, але запускають та балансують;
– концертна режисура: потрібно працювати з простором і технікою, яка потрібна й концертним звукорежисерам, а також із живими бендами чи оркестром;
– студійна звукорежисура: іноді звукорежисерам треба щось попередньо записувати чи монтувати.
До того ж звукорежисери мають знатися на психоакустиці, тобто розуміти, як люди сприймають звук. Простіше кажучи, звуковики мають аналізувати, як актор звучить у мікрофон, а також підбирати параметри мікрофонів під голоси конкретних артистів. Мікрофонами не можуть мінятися чоловік і жінка; актор із більш дзвінким та більш глухим голосом. Крім того, мікрофон ловить найменші погрішності: актори мають це враховувати, працюючи зі своїм голосом, та радитися зі звукорежисерами.
Поки Ганна розповідає нам про нюанси своєї роботи, на неї з повагою та вдячністю дивиться її учень Віталій Мартиненко. Він — ветеран Державної прикордонної служби, який отримав поранення. У цивільному житті Віталій продавав автомобілі, а також мав власну справу — був майстром із перетяжки шкірою. Ветеран не так часто відвідував театр: відкривав для себе звук, поки їхав у автівці й слухав музику, або просто вмикав собі музику вдома. Тож називає себе “любителем якісного звуку, який вирішив відкрити для себе нове звучання”.
“Чесно кажучи, коли я відправляв заявку, то не дуже вірив, що все по-справжньому. Ще розказав дружині, що є три напрями, а вона мені каже: «Не сумніваюся, що ти надіслав заявку саме на звук», — каже Віталій Мартиненко, — Коли я вперше побачив пульти керування, для мене це було «вау». Спочатку було важко розібратися, що куди, а далі я зрозумів певний алгоритм. Виявляється, звук можна розкласти на невеликі шматочки! Я побачив, як він працює за лаштунками, це цілий світ”.
Ветеран зізнається: поки не розглядав можливість працювати звукорежисером, але й не відкидає того, що спробує. Віталій лише два місяці тому звільнився з війська. До цього майже пів року провів у шпиталях, а зараз активно шукає себе наново.
“Після поранення в мене ніби друге народження. Дуже сильно змінився світогляд, хочеться відкривати щось нове: робити власну справу, працювати в якійсь компанії, допомагати війську, подорожувати за кордон із дружиною. Просто очі розбігаються, — ділиться ветеран. — Звісно, була і втома, але я накопичував сили, поки лежав у лікарні. І згодом зрозумів, що нове мене не лякає. У «Школі світла» все проходило з такою легкістю та гармонією, що мені постійно хотілося запитувати: «А що, так теж можна?»”.
У “Дикому театрі” додають: курс пілотний, тому перед запуском нового деякі процеси можуть змінювати. Ймовірно, наступну “Школу світла” ділитимуть на дві частини: спочатку теоретична в онлайні (деякі заняття вже записані в Zoom як вступ до курсу), а далі вже практична офлайн-частина — для тих, хто будуть зацікавлені дізнатися більше.