До дня Святого Валентина Суспільне Культура пропонує добірку українських віршів про любов.
Михайль Семенко
Сьогодні
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
смертельно смутний
Бо люблю її коси
Вечір притих зачарований місяцем сонним
Де самотить наш парк
Я сьогодні не там ах я хочу у парк
Хочу бути розмовним
Але буду мовчать поки прийде четвер
Кілька стоскнених день
Бо не можу ж я перший — який зараз день
Місяць вечір завмер
За одною — одна — я курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смертельно смертельно смутний
Я люблю її коси.
Юрій Іздрик
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша
усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне
а що не на часі — те так і загине невчасним
бо виключно вчасно із нами трапляється щастя
тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні
уміймо відважно дозволити іншому втечу
є час щоб кохати — й кохання що часу не знає
є час обіймати — і я от тебе обіймаю
Катерина Калитко
А потім хтось не сахнеться від темних твоїх історій,
що їх ти носиш у рукаві, наче краплені карти.
У цім нещадному часі, як у штормовому морі,
так легко збитися з курсу, так легко забути, яка ти.
А потім хтось не зречеться твоєї довіри смішної.
І можна буде вірші. Або розділити тишу.
Чи разом із поколінням лягти у ґрунт перегноєм —
та, може, запам’ятається, що ти про це напишеш.
І, щоби не загубилося, напишеш на власній шкірі.
Зимова голка до шраму так по-живому торкається.
І стільки всередині вугля — тому і кроки важкі,
але електричні іскри дрижать на кінчиках пальців.
І кілька провин та пробачень. Людська розтривожена зграя
і сни при війни кривавому каганцеві.
Та хтось про тебе найбільше у вутлому світі знає,
не судить і не зрікається.
І важить лише оце.
Василь Стус
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
Олена Галета
Іду на ви.
Князь Святослав
Ні чорта собі — фраєрнулась.
Оксана Забужко
Ти не мій, ти не мій, ти не мій,
І ні вітер, ні вечір, ні сльози,
Тільки світу зелений сувій,
Тільки літа завищені дози.
У мені, у мені, у мені
Стільки кривди і стільки крові!
Літо ходить сторч по стіні,
По шаленій моїй любові.
Утікай, утікай, утікай —
Літо прагне людської жертви.
Люди раз уже втратили рай,
Потім вдруге, і втретє, вчетверте…
Ти не мій, ти не мій, ти не мій
Ні сьогодні, ні завтра, ні вчора.
А буває ж, кохання — змій.
Бережись, я іду. Я — ворог.
Микола Вінграновський
Кохана
ти не знаєш
що коли я приходжу від тебе
я засинаю
людиною
а просинаюся деревом
і вранці
шумлю у нашому подвір’ї
і сусіди дивуються
звідки
за ніч
виросло таке
дерево
Кохана
ти не знаєш
що коли я приходжу від тебе
я засинаю людиною
а просинаюся
хмарою
яка зачепилась
за середвіття двадцятого віку
і яка не знає
куди їй пливти
і все небо
дивується
що це в мене за хмара
яка не знає
куди їй пливти
адже вона знає ця моя хмара
що єдина вітчизна у неї
це я
небо
Кохана
ти не знаєш
що коли я приходжу від тебе
я засинаю Миколою
а просинаюся
поїздом
який везе під ракетними небесами
мільйони дівчат
таких
як ти
кохана.
Ія Ківа
загортатись у шкіру твою як в льодяники сміху —
ніжність має стільки імен, але люди бояться любові більше,
аніж війни; носять ніж цього страху замість троянди
у серці, простромлюючи груди іншого, коли той без одежі,
без окулярів, без мови — словами також можна прикритися,
коли вітер дитячих образ пронизує аж до кісток, коли сказати
“люблю” язик відмовляється, нам добре усе це знайомо —
як сміхом придушують паростки близькості, адже програти
не хоче ніхто; і це справді смішно — трактувати любов як війну,
як руйнування власного тіла й тіла того, хто міг би зігріти краще
за будь-яку ковдру; ця відмова любити — як дурний підлітковий бунт,
як претензія на самостійність там, де один в полі не воїн,
хіба сонях згорілий, попіл збентежений, ватра надмірна;
у країні мовчання стільки розбитого скла, що ще одне дзеркало
ніхто не помітить; от тільки відбитки на шкірі не стерти
ганчіркою сліз; хіба торкатися пальцями пам’яті
як папір торкається дерева зрубаним горлом
Сергій Жадан
Пливи, рибо, пливи —
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось — мої сни,
це — рибальські човни,
це — ніч, це — течія,
це — смерть, певно, моя.
Життя — це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім —
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети —
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій —
радій, рибо, радій.
Любов варта всього —
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
Григорій Чубай
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
Оксана Забужко
Любов
А обійми стекли, як вода,
І нічник нашу тінь роздвоїв…
Не офіра, не пристрасть, не жар —
Просто спроба лишитись живою.
Із зачумлених стронцієм міст,
Понад їх передсмертні муки
Палахкоче легкий поміст —
Переплетені голі руки.
І допоки це сонце вночі,
І допоки ці спалахи бистрі —
Прокохай, продрижи, прокричи
Цю — останню! — хвилину на вістрі!
Розчахнувши нічні дзеркала,
Мов портрети, із рами виходим —
Але з вуст, шорсткий, як зола,
Осипається подих…
Так, немов відітхнути хотів —
А легені навиліт пробиті,
Й ціпеніють відбитки тіл
У зім’ятім гарячім повітрі.
Ах, звідкіль це, і як, і чом
Цей мертвотний відсвіт на стелі?
Глянь, мій милий, що там, за вікном?
Подививсь і сказав:
— Пустеля…
Головне зображення: Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура