Для повного розмінування України знадобиться понад 757 років, якщо велика війна завершиться зараз. Таких висновків дійшли фахівці аналітичного центру GLOBSEC. Тому сьогодні надважливо наголошувати українцям про мінну небезпеку. У цьому переконаний ведучий Нового каналу Олександр Педан. Однак не лише страшна статистика підштовхнула його до таких роздумів. Через деякий час після деокупації Чернігівської області він поїхав знімати соціальний проект «Знай своїх». У перші місяці повномасштабного вторгнення Олександр разом зі своєю командою вирішили розповідати українцям про волонтерів. Тепер ведучий має досвід найнебезпечнішої поїздки за все життя:
– Памʼятаю, як поїхали до Чернігова. Це відбулося десь через тиждень після відкриття доріг для руху транспорту. Тоді ще не було мостів, і ми переправлялися військовими понтонами. В частину області ще не доїжджали величезні фури, тому здебільшого саме волонтери везли найнеобхідніше. Ми теж долучилися, назбирали ціле авто допомоги. І поїхали з нашим волонтером, про якого й знімали випуск «Знай своїх». Дорогою назад нас зупинили на блокпості та сказали: «Друзі, там зараз відбудовують міст. Шляху далі немає. Їдьте в обʼїзд». Ми рушили за навігацією і помітили, що перед нами ще одне авто. Тобто їхали не самі, тож було спокійніше.
Раптом ведучий Нового каналу помітив, що вони опинилися просто посеред поля, а потім заїхали в лісосмугу:
– Праворуч і ліворуч від доріжки ми побачили сліди від ворожих градів. Як зрозуміли, що це залишилося саме від окупантів? Бо всюди валялися використані російські пакети з-під їжі. Вони ж свині, кидають сміття просто де живуть. Ми їхали там, де стояли їхні автівки, де 100% був ворог, звідки росіяни виїжджали й де відстрілювались. Навіть всі смереки були посічені, бо снаряди вилітали. В той момент до нас дійшло, що фактично їхали десь поруч з мінами. Це було якесь неглибоке болото: тобто ще й не бачили, по чому рухаємось. І
просто не знали, що робити далі. Розвертатися на вузькій колії точно не варіант, бо скрізь можуть бути розтяжки. Тож зменшили швидкість, відстали від авто попереду. Згодом той водій взагалі зʼїхав кудись вбік, і далі ми вже рухалися самі.
На щастя, їм вдалося дістатися блокпоста цілими й неушкодженими.
– Військові дивилися на нас широко розплющеними та здивованими очима. Запитали, звідки ми виїхали. А потім: «По-перше, ви ненормальні. По-друге, дякувати Богу, що живі. А по- третє, їдьте назад». Я одразу ж відповів, що ми не будемо повертатися, краще вже через міст. Військовий знову нагадав про ремонтні роботи. Але я наполягав: «Дуже проситимуся, але назад точно не поїду». Пощастило, що нас упізнали. Пояснили їм, що їдемо на зйомки, що з нами волонтер. Таки пропустили. І ми ще й швидше дісталися додому, ніж до Чернігова. Зараз згадую історію з усмішкою. Але розумію, що їхав поруч з мінами! Саме після цього випадку стало зрозуміло, що потрібно ще активніше говорити про мінну небезпеку.
