15 червня настало 14 років від смерті Юрія Іллєнка — українського режисера та кінооператора, який є однією з найвизначніших постатей хвилі українського поетичного кіно. За значущістю його фігуру порівнюють з Олександром Довженком та називають Іллєнка одним із майстрів відродження українського мистецтва.
За свій внесок він був нагороджений низкою престижних відзнак — як від світової кіноспільноти, так і від української держави. Серед них: звання народного артиста УРСР (1987), державні премії імені Тараса Шевченка (1991) та Олександра Довженка (2005), орден “За заслуги” 3-го (1996) та 2-го (2008) ступенів.
Іллєнко став режисером 11 стрічок, 4 з яких увійшли до списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Його кінематографічний доробок знайшов визнання в усьому світі — режисер отримав нагороди Міжнародного кінофестивалю “Південний хрест” (Аргентина), Кубок міжнародного фестивалю в Римі, премію Британської кіноакадемії, медаль Міжнародного кінофестивалю в Салоніках (Греція), почесний диплом Міжнародного кінофестивалю в Мельбурні (Австралія), премію “ФІПРЕССІ” на Міжнародному кінофестивалі в Каннах (Франція), приз “Золотий витязь” Міжнародного кінофестивалю Нові Сад (Югославія), приз “Золота рибка” Польської кінофундації.
У цьому матеріалі Суспільне Культура детальніше розповідає про постать Юрія Іллєнка та оглядає п’ять фільмів з його кінематографічної спадщини.
Про Юрія Іллєнка
Кінематографічну освіту Юрій Іллєнко здобув у Москві у Всесоюзному інституті кінематографії (випуск 1960 року, операторський факультет). Його дипломна робота називалася “Прощавайте, голуби” і стала першим в історії інституту повнометражним фільмом. За цю стрічку Іллєнко отримав свої перші нагороди на світових кінофестивалях, зокрема в Празі та Локарно, де відзначили його операторську роботу.
У 1963 році Іллєнко отримує запрошення зі студії ім. О. Довженка — стати оператором фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.
“Сьогодні співпраця оператора-постановника Юрія Іллєнка та режисера-постановника Сергія Параджанова на цій картині огорнута численними легендами. Вона складалася досить непросто, бо на знімальному майданчику стрілися два самобутніх художники з різним баченням матеріалу. І їхні суперечки, зрештою, призвели до створення правдивого шедевру, який заклав основи нової кінотечії — українського поетичного кіна”, — писав кінокритик Ігор Грабович.
Людмила Єфименко і Юрій Іллєнко. Facebook/Liudmyla Yefimenko-Illienko
“Тіні забутих предків” вже давно стали феноменом та мають статус культового кіно не тільки в Україні, а й у світі.
Внесок Іллєнка як оператора-постановника важко переоцінити, адже завдяки його погляду та творчому підходу, а також політичним та моральним переконанням фільм став таким, яким глядачі його знають.
“Що таке «Тіні забутих предків»? Окрім видатних естетичних параметрів, це був політичний вчинок. Фільм працював проти системи соціалістичного реалізму, він запропонував зовсім іншу формулу, за якою повинно було робитися мистецтво. Навіть те, що в центрі картини – особистість, що стрічка виходила на ареал народного життя, було практично тоді заборонено, особливо українського народного життя. Сама українська ідея, яка в цьому фільмі утверджувалась, хоч би через те, що він був зроблений тільки в українському варіанті — то просто був політичний виклик”, — говорив Іллєнко.
Реалізація Іллєнка у кіно не обмежилася операторською роботою і згодом переросла у режисуру. Саме як режисер Юрій Іллєнко зміг найбільше розкрити свій потенціал та зробити внесок у розвиток українського кінематографу.
Окрім доробку фільмів, Іллєнко також називають автором першого українського підручника з кінорежисури — книги “Парадигма кіно”. Він також є автором видання “Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру. Автопортрет альтер его”, що складається з трьох томів, у яких митець описує власне життя.
Коротко про головні фільми Юрія Іллєнка
Криниця для спраглих (1965 та 1987)
“Фільм-притча про сивого діда Левка, якого полишила його родина. Дід почав доглядати за сільською криницею, пригадувати свою дружину, мріяти про зустріч із синами та готуватися до смерті. Втім, коли родина діда повертається в село, він також встає до них з труни”, — йдеться на сайті “Довженко-Центру”.
Кадр з фільму “Криниця для спраглих”. Довженко-Центр
“Криниця для спраглих” стала режисерським дебютом Юрія Іллєнка.
Стрічка була знята у 1965 році, але перші покази відбулися тільки двадцять років потому — у 1987-му. Причиною стала заборона від Центрального комітету Комуністичної партії України. У 30 червня 1966 року ЦК Компартії України схвалив постанову “Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка”, в якій також була критика кінострічки “Криниця для спраглих”.
“«Криниця» — то ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні і прагматичні інвективи свого часу. Це був фільм, від якого міг би поїхати дах у світового кіна. Це була моя персональна коліївщина. Мій бунт. У тих, хто мій фільм побачив і пережив у 1965 році (і повірив у нього), дах таки поїхав. Але дивитися його треба було саме в тому часі, коли я його зробив (у 1965-му), коли його заборонило ЦК, а не пів століття потому. Зараз він ніби потойбічне (трансцендентне) відлуння чужих голосів, яких насправді саме він навчив співати”, — писав сам Іллєнко у 2008 році.
Кадр з фільму “Криниця для спраглих”. Довженко-Центр
“Криниця для спраглих” — це не просто кінострічка з минулого, цінність якої зводиться суто до “історичного документу” та “культурної спадщини”. Її сюжет та закладені теми відгукуються і теперішньому поколінню: фільм відображав радянський вплив на українське село 60-х років, а одним із провідних наративів була тема міграції молоді з села до міста у пошуках кращої долі.
Якщо абстрагуватися від конкретних історичних дат, то події “Криниці для спраглих” цілком можна перенести у сьогодення, адже тема радянської спадщини та міграції залишається як ніколи актуальною.
Сценаристом фільму був Іван Драч, який згадував про Іллєнка так:
“Іллєнко володіє камерою, як воїн Чингісхана своїм конем. Прийшов у кінематограф, як всевидяще око. Бачить багато і стільки аж до переситу”.
Вечір на Івана Купала (1969)
“Молодий селянин Петро закохався в доньку свого хазяїна, а дівчина відповіла хлопцю взаємністю. Все б нічого, та батько відмовляється віддавати доньку заміж за батрака. З горя Петро йде в шинок, де зустрічається з Басаврюком, якого всі вважають за диявола. Басаврюк пропонує Петрові страшну угоду, яка має допомогти хлопцеві отримати красуню в дружини”, — пишуть дослідники “Довженко-Центру”.
Вечір на Івана Купала. Довженко-Центр
Наступним фільмом у режисерській кар’єрі Іллєнка стала стрічка “Вечір на Івана Купала” за мотивами однойменного оповідання Миколи Гоголя. Але доля нової роботи була не легшою за “Криницю для спраглих”. Стрічку зняли з екранів за рішенням міністра культури СРСР Романова і “відклали на полицю” на 18 років.
У чому полягала інноваційність “Вечора на Івана Купала”? Кінокритики зауважували “живописність” фільму та використання кольору як головного засобу для розкриття авторського задуму.
Дослідники “Довженко-Центру” також відзначили незвичні візуальні рішення та монтаж, який став передвісником кліпової естетики.
Вечір на Івана Купала. Довженко-Центр
Незважаючи на цензуру, про існування “Вечорів та Івана Купала” та новаторство фільму було відомо і за кордоном.
Наприклад, у 1967 році дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з цією стрічкою для участі у фестивалі. Окрім того, режисеру гарантували головний приз — “Золотого лева”. Проте міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує.
“Вечір на Івана Купала” було реабілітовано в 1988 році.
Білий птах з чорною ознакою (1971)
Білий птах з чорною ознакою. Довженко-Центр
У “Білому птахові з чорною ознакою” Іллєнко зробив головним героєм (і в прямому, і в переносному значеннях цього слова) воїна УПА. Ця ідея належала Івану Миколайчуку, який був співавтором сценарію. “Білий птах з чорною ознакою” також став дебютом у кіно для Богдана Ступки, який втілив роль Ореста — брата, який у війні стає на бік повстанської армії.
Зображення воїна УПА як героїчної постаті викликало скандал у Центральному комітеті Комуністичної партії України. Ще на етапі виробництва фільму Григорій Зельдович прочитав сценарій і прагнув зупинити зйомки, адже вбачав в історії біблійні мотиви, недостатньо зображення любові до радянської влади і, звісно ж, не схвалював наявність воїна УПА. Також сам Іллєнко розповідав про те, як на партійному з’їзді УРСР секретар Львівського обкому КПРС Добрик заявив, що “Білий птах з чорною ознакою” є наскрізь націоналістичним і його негайно треба заборонити, а режисера — суворо покарати. Що ж врятувало Іллєнка?
Тоді секретарем ЦК був Петро Шелест, чий син, за словами Лариси Брюховецької, дуже любив українське поетичне кіно, тож Шелест його лобіював. Шелест також послав “Білий птах з чорною ознакою” на VІІ Міжнародний кінофестиваль у Москві, де фільм отримав золоту медаль.
Кадр з фільму “Білий птах з чорною ознакою”. Кіностудія імені Олександра Довженка
“А мене, замість того щоб «посадить», як намічалось, терміново, без кандидатського стажу прийняли до партії. А членів партії, як і письменників, і депутатів усіх рівнів, тоді не «саджали»”, — згадував Іллєнко.
“Білий птах з чорною ознакою” безстрашно відкидав радянську цензуру та створював багатошаровий портрет західу України. Він мав вплив на шаблях не тільки політичних, а й соціальних, глядацьких, людських.
“Пригадую 1970 рік. У київському кінотеатрі ім. О. Довженка разом з десятирічним сином Віктором дивимось «Білий птах з чорною ознакою». З екрана лунає таке жадане на той час визнання воїна УПА, що він, гуцул, єдиний хазяїн у своєму краї, що саме він, а не москаль чи хтось інший, що він ніколи не дозволить, щоб москаль або якийсь інший окупант мацав його дівчину”, — ділився своїми враженнями знайомий Юрія Іллєнка та ветеран Другої світової війни Борис Василенко.
Легенда про княгиню Ольгу (1984)
Легенда про княгиню Ольгу. Київська кіностудія імені О.Довженка
Головну роль у стрічці — княгиню Ольгу — зіграла дружина Юрія Іллєнка та заслужена артистка України Людмила Єфименко. Роль князя Володимира втілив Іван Миколайчук.
“Ще студенткою інституту кінематографії, після перегляду фільму «Білий птах з чорною ознакою» я мріяла зіграти разом із Іваном Миколайчуком у фільмі Юрія Іллєнка принаймні маленьку роль. Але щоби зіграти головну роль княгині Ольги у фільмі Юрія Іллєнка разом з Іваном Миколайчуком, який зіграв князя Володимира, я навіть і подумати не могла. Це були найдивовижніші дні в моєму житті”, — згадувала Людмила Єфрименко.
Радянська влада не дозволила випустити у прокат стрічку українською мовою. Таке рішення пояснили тим, що Ольга та Володимир буцімто ніяк не могли розмовляти українською, оскільки, на думку радянської цензури, давньоруська мова за звучанням ближча до російської. Вперше український переклад і дубляж “Легенди про княгиню Ольгу” презентували у 2015 році, на 24-й День Незалежності України. Людмила Єфрименко також розповідала, що це була її мрія — почути, як її героїня говорить українською та руйнує історичні міфи й колоніальний спадок.
Кадр з фільму “Легенда про княгиню Ольгу”. Київська кіностудія імені О.Довженка
“Я передивлялася фільм перед дубляжем і відчула, що мені в деяких сценах бракувало в голосі мужності, твердості, напору. Тому я скористалася можливістю виправити це, і була вдячна. І що важливо — фільм став українськомовним. До речі, ще на початку 90-х Юрій Іллєнко хотів зробити переозвучку українською мовою. Але через брак коштів цього не сталося. Коли ми врешті-решт це зробили, то, на жаль, не було вже ані Юри, ані Миколайчука, ані Сердюка, ані багатьох інших акторів. Але я вважаю, що ті актори, які їх озвучили, зробили це дуже добре. З акторів, що знялися у фільмі, себе озвучили лише я та Віктор Демерташ, якого, на жаль, вже теж нема”, — розповідала акторка.
У 2023 році Людмила Єфрименко стала музою кінофестивалю “Миколайчук OPEN”, а “Легенда про княгиню Ольгу” була фільмом-відкриттям.
Молитва за гетьмана Мазепу (2001)
“Іван Мазепа мирно покоїться у труні, і навіть цим лякає переможця Полтави, російського володаря Пєтра I. Розлючений, на межі божевілля, цар з’являється біля поховання, налаштований знищити усі залишки пам’яті про українського гетьмана. Але Мазепа повстає з могили і переказує ворогу історію власного життя”, — оповідають сюжет на сайті “Довженко-Центру”.
“Молитва за гетьмана Мазепу”. Довженко-Центр
“Молитва за гетьмана Мазепу” (робоча назва “Ненаситець”) стала останнім фільмом Юрія Іллєнка, що зняв роботу після тривалої перерви у режисурі — 10 років.
Бюджет фільму становив 12 мільйонів гривень, саме тому “Молитву…” вважають не тільки першим повнометражним фільмом незалежної України, а й першою великобюджетною стрічкою цього періоду.
Світова прем’єра фільму відбулася у 2002 році на Берлінському міжнародному кінофестивалі у позаконкурсній програмі. За словами Лариси Брюховецької, робота викликала справжній скандал.
“Оскільки Юрій Іллєнко 10 років перед тим не знімав, і тут раптом його фільм — і прийшла преса російська. Що з ними сталося з перших кадрів, коли було показано, яким зобразив Юрій Іллєнко Петра І — російського імператора? В них був шок! Тут же пішли негативні статті, що, мовляв, він показує Мазепу білим-пухнастим, а чорним — Петра I. Ніхто не очікував, що такого ляпаса імперській політиці, пихатому імператору дасть якийсь там український кінорежисер. Це була дуже потужна акція, хоча фільм — важкий для розуміння людям із західної цивілізації, які не розуміли історичних ситуацій, що відбувалися між Мазепою і Петром І”.
Сам Іллєнко сприймав “Молитву за гетьмана Мазепу” як твір мистецький, а не політичний, і казав, що його зобов’язання перед історією естетичні.
“Молитва за гетьмана Мазепу”. Довженко-Центр
“Молитву за гетьмана Мазепу” кінокритики характеризують як кіно авторське та неконвенційне. Наприклад, Лариса Брюховецька помітила у ньому тренд європейського кіно кінців 1990-х, початку 2000-х років — постмодернізм.
У “Довженко-Центрі” стрічку лагідно зарахували до категорії бі-муві, описуючи фільм як “кемпову екранну феєрію”. Частково це пов’язано з бюджетом, який, на той час, хоч і став “рекордним”, проте все ж таки не дав режисерові досягти бажаних масштабів.
Попри всю епатажність і кемповість (а може, саме завдяки ним) стрічки, “Молитву за гетьмана Мазепу” зараховують до найкращих фільмів Іллєнка, вважаючи коментарем на самого себе.
“Іллєнко створив фільм-явище, що не має остаточної версії і опирається будь-якому послідовному прочитанню, — і в цьому нарешті досяг художніх вершин свого улюбленого Орсона Веллса”, — писав Юрій Шевчук.
Вислови Юрія Іллєнка
– Може й дійсно настав час українізувати Україну? Збудити приспаний ген свободи в кожній українській душі? Таке вже бувало в українській історії: пробуджував ген свободи Богдан Хмельницький, пробуджував Степан Бандера, пробудять самі себе українці…
– Врятуймо мову — мова врятує нас!
– …автомат Калашникова — головний персонаж російської культури другої половини ХХ століття.
– Що означає словосполука “друга державна мова”? Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава, — і не менше. Паралельна держава.
– Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації. Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію — окупація.
– Нація — це кровно-духовна спільнота і мертвих, і живих, і ненароджених…
