25 січня в український прокат виходить ретроспектива фільму Девіда Лінча “Загублене шосе”.
Цей неонуар 1997 року отримав змішані відгуки критиків і не став культовим хітом, хоча й заслуговував на це. Можна посперечатися, що у фільмографії Лінча є значно кращі роботи, ніж “Загублене шосе”, проте одне можна стверджувати точно — це найбільш недооцінений його твір.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про історію створення стрічки та чому вона заслуговує на більшу увагу, ніж отримала у свій час.
Фото: кадр із фільму “Загублене шосе”
Написання сценарію: від реальних подій до сновидінь наяву
Читаючи книгу “Нічні люди” Баррі Ґіффорда (чий роман “Дикі серцем” Лінч вже екранізував у 1990 році), режисер натрапив на фразу “загублене шосе” і одразу вирішив, що це буде назва стрічки.
Лінч звернувся до автора з пропозицією співпраці над сценарієм — і Ґіффорд погодився.
Проте згодом процес написання фільму перетворився на внутрішнє протистояння, де кожен із них відкидав ідеї іншого. Тоді Лінч розповів Ґіффорду, що коли він повертався додому з останнього знімального дня фільму “Вогонь, іди зі мною” (1992), то відчув нагальну потребу зосередитися на наступному своєму проєкті.
Вся перша частина фільму “Загублене шосе” (до моменту ув’язнення героя Фреда) магічним чином з’явилася в голові Лінча, в усіх деталях і подробицях. Вид на темне шосе з машини, ймовірно, став спусковим гачком і згодом втілився в початковій та завершальній сценах стрічки. Тоді Лінч і Ґіффорд зрозуміли, що має відбутися трансформація і з’явитися інша історія, яка матиме кілька зв’язків з першою, але також буде відрізнятися від неї. На завершення сценарію їм знадобився один місяць.
Фото: кадр із фільму “Загублене шосе”
Сценарій “Загубленого шосе” був частково натхненний справою про вбивство О. Дж. Сімпсона. Сцена фільму, де Фред Медісон чує слова “Дік Лоран помер” через свій домофон, була натхненна аналогічним випадком, що стався з Лінчем у його власному будинку. Оскільки його будинок розташовувався поряд із будинком актора Девіда Ландера, і обидва чоловіки мали однакове ім’я, Лінч подумав, що незнайомець, напевно, переплутав адреси.
Ідея “Таємничої людини” виникла з відчуття людини, яка, “неважливо, реальна чи ні, створювала враження надприродної” — пояснював Лінч журналу Cinefantastique у 1997 році.
Візуальний ряд та стилістика
Одним із найцікавіших та найяскравіших елементів “Загубленого шосе” (окрім нелінійності наративу, магічної оповіді та похмурого жанру) є його візуальне оформлення та гра з картинкою.
Оператор фільму Пітер Демінґ розповідав, що Лінч любить чорнильні візуальні ефекти та вважає, що “каламутна чорна темрява страшніша, ніж повна відсутність світла”.
“Перед початком зйомок цього фільму ми обговорювали лише дві сцени: перша — коридор у будинку Фреда Медісона, друга — любовна сцена в пустелі. Ми обговорювали різні рівні темряви — темний, «близький до темряви», такі градації. Щоб зрозуміти, що саме він мав на увазі, я звертався до речей, які ми робили разом, або до інших його робіт. Найбільше Девіда цікавили коричневі, жовті та червоні кольори”, — казав Демінґ.
Такий вибір кольорів передає внутрішню напругу та стан героїв, інфікуючи глядачів збентеженням через гіпнотичні кадри.
Фото: кадр із фільму “Загублене шосе”
“Чоловіча тривога — це стічна воронка, в якій кружляє «Загублене шосе». Це те, що штовхає Фреда на вбивство, те, що змушує його вигадувати більш прийнятну ідентичність, і те, що призводить до насильницького краху цієї ідентичності. «Синій оксамит» (1986), попередня робота Лінча про чоловічий страх перед жіночим, завершується тим, що його головний герой ховає свої страждання глибоко під білим парканом, відмовляючись рахуватися з жахіттями, які він розкопав”, — пише кінокритик Коул Кронман.
Окремої уваги заслуговує і саундтрек стрічки, в якому зчитується вплив Девіда Бові кінця 90-х та індустріальний рок і альтелектроніка. Лінч був звукорежисером “Загубленого шосе” і працював зі своїм давнім колегою Анджело Бадаламенті над створенням оригінальної музики до фільму.
Як і для “Синього оксамиту” (1986), Лінч і Бадаламенті поїхали до Праги, щоб записати частину партитури з Празьким симфонічним оркестром (й отримати автентичне звучання старої Європи), причому Лінч створював спотворення, вставляючи звукозаписні кабелі у довгі тонкі смужки PVC-труби, пропущені через велику порожню пляшку вина.
Повернувшись у Лос-Анджелес, Бадаламенті та Лінч змішали оркестрову музику з іншими звуками. Врешті фільм було ретельно змонтовано: текстура шумів розростається і підкреслює місця дії та реакції на екрані.
Реакція критиків
Коли фільм вийшов на екрани, критики використали єдиний можливий референс для такого приголомшливого бачення: “Голова-гумка” — перший фільм Лінча, знятий двадцятьма роками раніше. Схожість полягала переважно у впливі на глядачів.
Обидва фільми мали сильне психологічне навантаження, грали з несвідомим, тривожними відчуттями, і обидва могли бути прочитані на різних рівнях: глядачі відчувають, що у фільмі є багато елементів, незрозумілих до кінця, але все одно цінують побачене і в підсумку отримують задоволення від перегляду (навіть коли задоволення залишається за межами свідомого).
Але окрім цієї схожості, не було багато інших елементів, на основі яких можна було б зіставити “Загублене шосе” з іншими психологічними фільмами, знятими на той день.
У 90-х виходило багато фільмів у жанрі неонуар: кінотеатри були переповнені історіями про детективів, жорстоких найманих вбивць та фатальних жінок. Цікаво, що попередній фільм Лінча “Синій оксамит” вплинув на багатьох представників цього жанру.
Події таких стрічок зазвичай відбувалися в Лос-Анджелесі, і багато з них виглядали дуже схожими на більш “нормальні” сцени “Загубленого шосе”. Проте, залишаючись вірним собі, Лінч виділяє свій фільм контрастами між типовими жанровими елементами та сюрреалістичним жахом. Фільм затягує глядачів у вирій дивних подій та відчуття дискомфорту.
“Це той самий механізм, який після «Загубленого шосе» зробить Девіда Лінча відомим: фільм веде глядача, здавалося б, лінійним сюжетом, через послідовність подій, які спочатку виглядають зрозумілими, і вам залишається лише розгадати кілька загадок, що трапляються на шляху; Лінч веде вас, як турботливий батько веде свого маленького сина, і ви довіряєте йому, аж поки він раптом не вдаряє вас по голові зміною перспективи, яка трансформує ситуацію, події, навіть персонажів”, — зауважує кінокритик Карло Аффатіґато.
Фото: DAVID LYNCH THEATER
За словами Аффатіґато, мета Лінча полягає не в тому, щоб глядачі зрозуміли фільм, а в тому, щоб він шокував їх і показав існування вищого рівня, який виходить за межі свідомого виміру. Глядачі просто відчувають це, вони відчувають, що є щось більше в тому, що вони побачили.
Вони чують слова “Дік Лоран помер” у кінці фільму і міркують — чи дійсно все, що вони бачили, має сенс, чи ні. Дійсно, сенс має бути прихований у фільмі, але глядачі не можуть бути впевненими, що він насправді є.
Зрештою, “Загублене шосе” залишається відомим своєю складною і таємничою сюжетною лінією, яка тримає аудиторію в здогадах до самого кінця, майстерною режисурою Лінча та приголомшливою операторською роботою, яка додає стрічці моторошної атмосфери.
