До Дня українського добровольця на телеканалі 2+2 вийде нова воєнна трагікомедія «Позивний «Тамада». За сюжетом, у перший день повномасштабного вторгнення веселий і безтурботний ведучий заходів Артем Дідов, який напередодні втратив стосунки та улюблену роботу, вирішує вступити до лав ЗСУ. Несподівано війна стає для Артема новою точкою відліку – моментом, з якого він починає будувати себе заново. Премʼєра відбудеться 14 березня о 20:00.
У серіалі зіграли Антон Соловей, Володимир Ращук, Олександр Охріцький, а також відома українська акторка Клавдія Дрозд-Буніна.
Клавдія виросла в акторській родині. Свою першу роль вона отримала ще в школі, та попри це тоді не мріяла йти шляхом батьків. Дівчина хотіла працювати ветеринаром чи в МВС, в одинадцятому класі серйозно думала про професію журналіста, проте доля склалась інакше. Клавдія вступила до театрального, де її одразу помітили режисери й почали активно запрошувати на головні ролі. Зараз у фільмографії акторки понад 25 серіалів.
Про безумовну підтримку батьків, внутрішні зміни через війну, улюблений український гурт, що вже багато років надихає, та роль у серіалі «Позивний «Тамада» Клавдія розповіла в інтервʼю TV-ПАРКу.
– Клавдіє, кого ви зіграли у новій стрічці?
– Мені випала можливість показати, з чим зіштовхнулись українці на окупованих територіях, як вони, не втрачаючи гідності, вигадували шляхи вибратися з цієї окупації. Моїй героїні пощастило: їй на допомогу прийшов Тамада, як виявилось, її єдина опора та надія. Якби не він, хто зна, чи залишилася б вона живою… Думаю, з її характером, окупанти її б просто вбили, як убивали і убивають багатьох українців.
– Ваш партнер по майданчику, актор Антон Соловей, зізнався, що не очікував отримати цю роль. Чи працювали ви з ним раніше?
– З Антоном ми працювали вперше. І я отримала велике задоволення, бо він дуже уважний до партнерів і до їхніх прохань. Та й в цілому атмосфера на майданчику була легка, хоча, здавалося б, тема болюча. Але як сказав мені Володимир Ращук: «Дівчата, веселіше! Це (маючи на увазі знімальний майданчик) і є ЖИТТЯ». Памʼятаю трохи присоромилася цим коментарем, бо ми направду за втомою і поспіхом часом пропускаємо безцінні моменти життя, яке зараз так легко втратити.
– Яка сцена з Антоном запамʼяталася найбільше?
– Наша найперша спільна сцена. Не тому, що вона була особливою, а через те, що я вперше побачила Антона наживо і трохи очманіла від його зросту. (усміхається) Для мене він, як хмарочос, ми з ним дуже кумедно виглядаємо поруч, бо я майже вполовину нижча за нього. А загалом не можу виділити якусь одну сцену, бо події серіалу розвиваються так стрімко, що в кожній сцені ми як актори знаходили щось особливе для себе — те, що додавало цікавості грати.
– Були сцени, які давалися не одразу?
– Складною була сцена, коли я мала вдарити партнера пляшкою по голові. Я завжди дуже переймаюся за ці моменти, бо пляшка, звісно, не справжня, а цукрова, але повірте, нею насправді можна порізати, невдало прицілитися, не розрахувати силу. Я мала особистий невдалий досвід, тому намагаюся бути якомога уважнішою. Цього разу все склалося вдало. Але для мене це тепер щоразу стрес. (сміється)
– Повномасштабна війна триває понад два роки. Згадуючи той лютий, чи були ви готові, що росіяни розпочнуть повномасштабний наступ?
– Мені здається, ніхто не був готовий до повномасштабного вторгнення. Навіть ті, хто були готові фізично, до кінця не вірили у реальність цього сценарію. Як не дивно, але всі події загартували мою нервову систему, і якщо раніше я мало не непритомніла в стресових ситуаціях, зараз побутові проблеми сприймаю не так глобально. Все у порівнянні. Все відносно.
– Як війна вплинула на ваше життя й звички?
– Війна, безумовно, сколихнула усі аспекти життя. Через війну відносини з близькими людьми стали ще міцнішими. Я почала більше цінувати друзів, яких у мене небагато, але вони є, більше проводити часу з ними, з рідними. Війна навчила жити тут і зараз, навчила цінувати можливість побачитися, обійнятися, потеревенити ні про що, або навпаки, говорити вголос про важливі речі і не відкладати нічого на потім. Війна навчила тому, що твої рідні й близькі, твої однодумці — це найбільший скарб та натхнення.
– З початку вторгнення українці почали заново відкривати для себе українську історію, культуру, знайомитися з авторами. Ви часто цитуєте українських поетів у своїх соцмережах. Хто вас надихає?
– Певно, такі автори, як Ліна Костенко, Сергій Жадан є для мене натхненням і прикладом. Сказати правду між рядків, зібрати слова до купи так, щоб аж ком до горла підступав, але водночас залишалася надія на краще… Так уміють одиниці, але саме завдяки ним ніхто не залишається байдужим.
– В одному інтервʼю ви зізнались, що батьки відмовляли вас від акторства, та й ви у дитинстві, напевно, бачили, наскільки це виснажлива, складна професія. Що стало вирішальним аргументом у вашому виборі? Не боялися упередженого ставлення з боку викладачів, майбутніх колег через те, що ви з акторської династії?
– Хотілося б сказати, що я взагалі не думала про упереджене ставлення з боку інших, але це була б неправда, бо ми соціальні створіння, яким важлива думка інших. Це «лікується» з віком і досвідом, якого я тоді не мала. Але бажання спробувати було більшим за страх, тому воно перемогло. Впевненість — це дії. Я почала діяти, і з кожною своєю поразкою або перемогою ставала все сильнішою.
До того ж мені дуже допомагала мама, вона була і залишається моїм головним орієнтиром й радником в акторській професії та поза її межами. З віком я зрозуміла: якщо Великими хтось може бути невдоволений, мені можна розслабитися.
– Ви почали зніматися дуже рано. Памʼятаєте свої емоції?
– Мені було девʼять. Зараз памʼятаю лише те, що мені сподобалась атмосфера. Хоча на знімальному майданчику, звісно, я була не вперше. У дитинстві я знімалась, бо мала щирий інтерес до цього, а не тому що батьки часто брали мене з собою на зйомки. Мені завжди було цікаво щось створювати.
– Якось ви написали, що в моменти самотності важливо згадувати, хто є твоїм янголом-охоронцем. А хто для вас є такою людиною?
– У мене багато янголів-охоронців. Усі мої близькі так чи інакше надихають мене. Я дослухаюся до їх порад, мені цікава їхня думка. Ми маємо уважно ставитися до кола близьких. Фільтрувати його, щоб не було енергетичних дір у вигляді засудження, заздрості, роздратування, зітхання «я ж казав/ла тобі». Ми з моїми янголами-охоронцями маємо створювати, а не руйнувати одне одного.
– Ви дуже ніжно пишите про маму — відому акторку Анастасію Сердюк. Колись ви навіть грали з нею в одному проєкті. У вас завжди були такі теплі відносини з батьками? І як ви думаєте, в чому головний секрет довірливих сімейних відносин?
– Думаю, єдиний секрет будь-яких довірливих відносин — це любов і щирість у висловленні думок. Мої батьки приділяли мені дуже багато уваги й любові, розмовляли зі мною, слухали мене. Ця модель відносин єдина, яку я знаю, по-іншому і не уявляю. Вона ж збереглася до сьогодні.
– Кожен день українця — це безкінечна стрічка новин, переважно невтішних. Як ви поновлюєте внутрішній ресурс?
– Насправді ресурсів дуже багато, їх просто треба бачити, знати і використовувати, як мені здається. Звісно, часом все одно неабияк гойдає і важко витягувати себе з цих станів, але це необхідно робити. Необхідно не тільки заради себе, але й заради інших. Треба підтримувати це багаття оптимізму для того, щоб той, хто сьогодні відчуває спустошеність, знав, що він може просто прийти до тебе та погріти свою душу. Бо хто знає, коли на місці того «когось» опинитеся ви.
Мій ресурс — у близьких, друзях, у прогулянках на свіжому повітрі, звичній для мене їжі та заняттях іноземною мовою, у спорті, роботі над новим проєктом. Але опора цьому — моє здоровʼя. За здоровʼям я стежу в першу чергу. Бо коли ти погано себе почуваєш, важко отримати задоволення бодай від чогось.
– Ви розповідали, що в дитинстві любили мріяти під музику. Чи залишилась у вас ця звичка? Під яку музику та про що мрієте сьогодні?
– Не памʼятаю, коли останній раз мріяла… Певно, перестала жити у майбутньому. Воно настільки безпорадно невизначене, що єдине, що залишається — це жити зараз і планувати наступний тиждень-місяць. Але музику я дуже люблю слухати. Вона сильно впливає на настрій. Навушники — це моя необхідність.
– Саме під час повномасштабної війни в Україні зʼявилося чимало самобутніх музикантів. Кого з молодих артистів відкрили для себе, що слухаєте?
– Я виросла на групі «Океан Ельзи», знаю тексти всіх їхніх пісень напамʼять. Вакарчук, як на мене, теж важлива для української культури постать. Він — людина, яка може написати неймовірно щемливі тексти і загорнути їх у сповнену надії і світла музику. У його піснях знаходиш дуже багато себе. Це і є секрет творчого успіху, до речі: коли глядач чи слухач знаходить спільне з тим, що створює митець. Тому Вакарчук — класика мого плейлисту.