Традиційно 4 жовтня відзначають Всесвітній день тварин. Дату обрали недарма, адже в цей день християни західного обряду вшановують пам’ять святого Франциска Ассізького, покровителя й захисника тварин. Це свято особливо важливе під час війни і є черговим нагадуванням, що пухнасті також потерпають від бойових дій.
У Всесвітній день тварин зірки Нового каналу пригадали дитинство та поділилися щемливими історіями про їхніх перших домашніх улюбленців.
Алекс Якутов:
– Ми жили у великій п’ятикімнатній квартирі всією родиною, разом з батьками, бабусею, дідусем, тіткою та дядьком. Тому в мене не було вдома тваринок. Однак коли я повертався зі школи, постійно приносив додому їжаків! Вони мені дуже подобалися (усміхається). Та прокинувшись зранку наступного дня не міг знайти нового друга. Тоді мені пояснювали, що їжак випав з балкону. Наша квартира була розташована на другому поверсі. І мені постійно розповідали, що їжак побіг на балкон і втік. А я завжди вірив (сміється). Потім, звісно ж, знаходив іншого та приносив додому.
Аліна Кошарна:
– У дитинстві я була ще тою бешкетницею, тому батькам завжди було «весело» (усміхається). В нас жив дуже гарний собачка, ззовні схожий на добермана. Він сам прибився до нашого двору, а ми залишили й дали кличку Жулька. Я обожнювала песика! Він терпів усі мої дитячі ігри й був дуже добрим. Одного чудового дня батьки загубили мене у власному ж дворі! Довго шукали. А я просто пішла в гості до Жульки (усміхається). Залізла до будки, взяла свої іграшки й бавилась там. Нервове напруження батьків, здається, зникло, коли вони зрозуміли, що їхня дитина грається з собакою (сміється). Тато зробив для Жульки величезну будку, тож там стало комфортно для нас двох.
Віталіна Біблів:
– У дитинстві ми жили в однокімнатній комунальній квартирі на 18 квадратних метрів. Нам не дозволяли заводити домашніх тваринок через брак місця. Та якось у мами був день народження, тож я не вигадала нічого кращого, як подарувати їй кицьку. Виходу не було, пухнаста залишилася жити в нас, назвали її Аліса. Вона була дуже розумна! Проводжала мене до школи, вилазила на дерево й зустрічала батька з роботи. В нас було закрите військове містечко, тож коли тато проходив через КПП, вона зривалася з місця, бігла йому назустріч, сідала на фуражку, і вони йшли разом додому.
Тарас Цимбалюк:
– У нашій сім’ї майже не було тваринок. Пам’ятаю лише хом’яка Жустін. Мама називала її француженкою. Якось ми всією сім’єю шукали її два дні. А
з’ясувалося, що хом’як просто забіг під диван (усміхається).
Марія Стопник:
– Пам`ятаю, в моєму дитинстві було багато домашніх тваринок. Але найцікавіше, що спочатку особисто я не мала улюбленця. Всі чиїсь (сміється). Любила бавитися з тваринками своїх друзів чи сестер. Пам`ятаю, що в сестричок були собачки, котики, а ще цілі виводки хом`ячків та щуриків. А вже у шкільні роки в мене з`явилися папуги-нерозлучники. Такі зелені з червоненькими голівками. Це були хлопчик і дівчинка, які з часом вивели діточок. Тож з’явилися ще й маленькі папужки. Ще пригадую ситуацію: якось тато привіз з риболовлі рибу. Я забрала собі одного маленького карасика, і він кілька днів жив у мене у відрі. А ще колись на ринку роздавали курчат, то теж взяла одне. Те курчатко певний час жило в мене вдома під лампою, я старанно доглядала його, годувала. Потім ми віддали його знайомим у село.