На стримінговому сервісі BBC iPlayer та каналі BBC One вийшов мінісеріал “Володар мух” / Lord of the Flies. Нову екранізацію не можна назвати дослівним “перекладом” знаменитого роману Вільяма Голдінга на мову кіномистецтва. Це радше інтерпретація, спроба висвітлити деякі моменти під іншим кутом, десь пояснити поведінку героїв, десь підкласти під неї “психологічний фундамент”. Але головний посил лишився тим самим. І він актуальний доти, доки існує людство.
Якось британський шкільний учитель на ім’я Вільям Голдінг потрапив на війну. Кажуть, що йшов він туди романтиком, а повернувся – глибоко розчарованим песимістом, який утратив будь-яку віру в людство та цивілізацію. І сів писати свій дебютний роман про побудову суспільства в мініатюрі.
З-під його пера вийшов шедевр у формі притчі, темна й глибока полеміка з романтизованим англійським романом “Кораловий острів” Роберта Баллантайна. Там група хлопчиків на безлюдному острові спромоглася збудувати ідеалізовану Велику Британію в мініатюрі. У Голдінга в романі теж були хлопчики на острові, але в них усе закінчилося дуже погано. Бо на війні автор чітко усвідомив: зло не приходить з-за морів чи з лісу. Воно завжди з нами. У кожному з нас.
Роман мав спочатку назву “Незнайомці всередині” (Strangers from Within), але редактор запропонував “Володаря мух” (Lord of the Flies), аби підкреслити містичний символізм твору, бо це ж, одне з імен Вельзевула.
Ну а тепер маємо серіал від BBC, і це – не перша спроба екранізувати найвідоміший роман Голдінга. Були щонайменше фільми 1963 року (Пітер Брук) та 1990 року (Гаррі Гук). Перший варіант – майже дослівне, хоч і спрощене прочитання тексту. Другий змінив героїв з англійців на американських кадетів, але нічого принципово нового не додав.
Серіал BBC, хоча й іде лінією сюжету роману, розставляє трохи інші акценти. Коли я побачила, що перша серія називається “Піггі” / Piggy (в єдиному офіційному українському перекладі авторства Соломії Павличко це прізвисько перекладається як “Роха”), я одразу зрозуміла, що друга буде “Джек” / Jack, третя – “Саймон” / Simon, а четверта – “Ральф” / Ralph. Бо це головні герої книги, по суті – не просто собі хлопчики, а архетипи. Ну а порядок я вгадала тому, що добре знайома з текстом. І ось цей момент трохи заважав: мені весь час здавалося, що серіал розрахований насамперед на тих, хто роман уже читав і тепер хоче щось доосмислити, подивитися на персонажів з іншого боку або дізнатися про них трохи більше.
Отже, маємо групу хлопчиків на безлюдному острові. Опинилися вони там, бо літак, що евакуйовував їх з Англії, підбили. Усі дорослі загинули. На острові – лише вони.
Придивімося до героїв. Піггі – товстенький, невисокий, в окулярах, та ще й з астмою на додачу. Його втілив на екрані Девід Маккена. Гра юного актора (зараз йому 13 років) приємно вражає: він дуже переконливо показує розумного, ерудованого, вірного собі й друзям, але фізично слабкого і через це – соціально вразливого хлопчика.
Піггі першим зустрічає Ральфа, який уособлює “світлого” лідера: сильний, сміливий, відповідальний, привабливий. Він прагне організувати життя на острові цивілізовано й розуміє важливість сигнального вогнища заради порятунку. В усякому разі він згоден у цьому питанні з Піггі, який відразу намагається знайти всіх і придумує використати мушлю як сурму. Її звук привертає увагу інших уцілілих. Багато з них – зовсім малюки, але особливо виділяється група хористів: хлопці у мантіях, що йдуть строєм, як солдати. Тут ми знайомимося із Джеком – антагоністом Ральфа, темним лідером, який спершу прагне просто влади й визнання свого авторитету, а згодом перетворюється на рушій, що веде маленьку “цивілізацію” до загибелі.
А ще серед хористів є Саймон. Спочатку майже непомітний, вразливий, фізично слабкий: він одразу непритомніє, і, за словами Джека, це з ним трапляється не вперше. Джека грає Локс Пратт – новий Драко Мелфой з майбутньої нетфліксівської інтерпретації “Гаррі Поттера”.
Щодо зовнішнього вигляду основної четвірки, то тут любителі дослівності знайдуть матеріал для прискіпувань. Ральфа автор називає гарним, високим, широкоплечим і світловолосим хлопцем. На початку книги він фігурує як fair boy (“світлий хлопчик”). Тут же актор темний і смаглявий (вже прямо чую вислови про “повістку”). Джек у Голдінга – рудий, веснянкуватий, кістлявий, “негарний, але розумний”. У серіалі ж Джек зовні ближчий до Ральфа, хоча до гри молодого актора претензій немає. Ба, навіть до Піггі можна доколупатися: мовляв, недостатньо огрядний. Але… У нас притча, а не історичний костюмований фільм, тож канонічний збіг зовнішності тут не має вирішального значення. Головне – всі юні актори грають справді чудово.
Окремо хочу поговорити про Саймона. Тут важливо не “подобається/не подобається”, а чи витримано сенс. Бо Саймон – не просто “чутливий хлопчик”. Він уособлює духовність, і Ральф, до речі, підсвідомо до нього тягнеться від початку. Саймон – справжній “христосіанський” образ: той, хто любить і приймає всіх, хто відчуває біду раніше за інших, хто першим розуміє природу Звіра, і хто, як у притчі, платить за це тілом. Його роль найтонша й найризикованіша: найменший перекіс, і замість притчі вийде психологічний портрет. Юний актор Айк Талбут старається, але частина питань у мене саме до режисерського рішення: чи дають Саймону бути “над-людським” у духовному сенсі, не зводячи все до травми та вразливості?
Отже, на початку хлопчики взялися будувати демократичне суспільство. Ватажком обрали (поки що) Ральфа. Піггі одразу тягне в бік практичності: треба думати про молодших, про сигнальний вогонь, про укриття, про дисципліну. Аж до примітивних побутових речей, які в романі і є маркерами цивілізації. Джек натомість швидко створює себе як альтернативу: “мисливці”, м’ясо, азарт, свята – усе те, що завжди виглядає цікавіше за нудну роботу підтримувати вогонь і триматися правил. І, звісно, він мріє захопити владу повністю, а не тільки над хором.
Організована ідилія триває недовго: планам хлопчиків завадив Звір. Він, як і у книзі, з’являється поступово, зароджуючи страх у душах дітей. То його бачать у лісі, то у морі. І лише Саймон здогадується про те, як воно насправді. Тож хлопці, маючи необхідний мінімум для побудови цивілізації – світлого лідера, раціоналізатора, духовника, острів, повний фруктів та безпечних тварин – дуже швидко скочуються у чисте дикунство.
Картинка у серіалі дуже виразна: гарна природа, багато крупних планів, підкреслено психоделічні кольори. Проблема в тому, що це інколи виглядає так, ніби серіал занадто розраховує на нашу обізнаність з сюжетом, а не на те, щоб самостійно вселити притаманний Голдінгу страх до самих себе. У кадрі багато довгих, майже безсловесних сцен: ідилічні пейзажі, хлопці, що граються, порожній горизонт, над яким звучать напружені струнні, типова академічна музика XX століття, ніби постійно нагадуючи про катастрофу, що насувається.
У сценах насильства кольори навмисно втрачають насиченість, і цей прийом місцями виглядає радше стилістичним жестом, ніж джерелом справжньої емоційної напруги. У результаті саме тієї дистильованої тривожної сили, якою володіє роман Голдінга, адаптації інколи відчутно бракує.
І ще тут серіал робить типово сучасний крок: він підкладає під персонажів акуратні “пояснювальні записки”, психологічні біографії, яких практично не було у книзі. У Джека – владний, але холодний батько. Але й у Саймона все приблизно так само, і чомусь не зародилася в ньому жорстокість. У Ральфа наче й хороша родина, але він пережив найбільшу втрату, яку може пережити дитина. Піггі – сирота, проте зігрітий нескінченно доброю і турботливою тітонькою. Спірно, але подивитися на таку інтерпретацію, радше, “фантазію на тему” було цікаво.
Найбільші претензії до серіалу в мене в тому, як показано ключовий момент книги – діалог Саймона з Володарем мух. Такий важливий, він трохи губиться на тлі яскравих декорацій, звуків та динамічних сцен.
У підсумку адаптація справляє суперечливе враження: вона уважна до атмосфери й образів, але в ключових моментах не досягає тієї внутрішньої напруги, яка робить роман Голдінга настільки болісним та сильним. Саме тому емоційна сила оригіналу відчувається значно гостріше, ніж його екранне переосмислення. Але, як на мене, ця адаптація книги поки що – найкраща.
Доросла людина, що прибула на кораблі, побачила лише зграю дикунів, що вбивають одне одного: хтось заради влади, хтось – заради розваги. Ну а хтось, і таких більшість, – за компанію… Так, вони дуже швидко знову стали малими хлопчиками у масках з крові й бруду, але… Це цілком прозорий вирок нашій цивілізації. Поки що веде Звір. І в серіалі ця думка, як і в книзі, – головна. Хоча поки народжуються Саймони – якась невеличка надія все ще жевріє.
У підсумку адаптація справляє суперечливе враження: вона уважна до атмосфери й образів, але в ключових моментах не досягає до тієї внутрішньої напруги, яка робить роман Голдінга настільки болісним та потужним. Саме тому емоційна сила оригіналу відчувається значно гостріше, ніж його екранне переосмислення. Але все ж, ця адаптація книги поки що найкраща.